Культура в СРСР в 20- 30-е гг.
З перемогою Жовтневої революції 1917 р. і встановленням диктатури пролетаріату наука й культура стали «частиною загальнопартійної справи»: їхній розвиток було цілком підпорядковане загальним цілям соціалістичного будівництва й здійснювалося під безпосереднім партійно-державним керівництвом. У міру того як затверджувалася однопартійна політична система, виганяла опозиція, складалася тоталітарна держава, сфера культури огосударствлялась, підганялася під єдиний ідейний стандарт, втрачала творчу самостійність. Ішов процес формування культури, властивої тоталітарному про ществу, — культури, поставленої під контроль держави, що прагне керувати духовним життям суспільства, виховувати його членів у дусі пануючої ідеології. Сказане, звичайно, не означає, що наука й культура в 20- 30-е рр. не знали зльотів, великих здійснень, що видаються відкриттів. процеси, Що Відбувалися в духовній сфері, були складні й неоднозначні
Безперечним досягненням 20-х рр. стала ліквідація масової неграмотності. Мільйони дорослих пройшли підготовку в школах по ліквідації неграмотності (лікнепах), створювалася мережа хат-читалень, бібліотек. Нова система утворення будувалася на принципах єдиної трудової школи. Обов’язковим було спочатку четирехклассное початкове, а потім і семикласне утворення. 20-е рр. — яскрава сторінка в історії вітчизняної педагогіки, час експериментів і новацій (безвизначена система, безоцінне навчання, лабораторний метод, самоврядування й ін.). В 30-е рр. ситуація в шкільному утворенні змінилася: були відновлені традиційні форми навчання (уроки, предмети, оцінки, стругаючи дисципліна), досвід попереднього десятиліття засуджений як «перегин».
ДО 20-м рр. ставиться створення так званих робітфаків, факультетів по підготовці фахівців з вищим утворенням із числа робітників і селян. Особлива увага приділялася підготовці викладачів суспільних наук для вищої школи (Інститут червоної професури). Наприкінці 20-х — 30-е рр. пройшов цілий ряд кампаній по вигнанню з університетів і інститутів професорів і викладачів, на думку влади, що не освоїли марксистське навчання. Жертвами репресій разом з педагогами минулого й студенти (наприклад, наприкінці 20-х рр. був арештований і засланий на Соловки видатний знавець російської літератури академік Д. С. Лихачов,, тоді студент Ленінградського університету).
Боротьба за «ідейну чистоту» визначила особливості розвитку гуманітарних наук. Про те, що влада не дасть можливості продовжити дослідження вченим, чиї наукові погляди відмінні від марксистських, було заявлено голосно й жорстко: в 1922 р. група видних філософів, істориків, економістів, соціологів (П. А. Сорокін, Н. А. Бердяєв, С. Л. Франк, И. А. Ільїн, Л. П. Карсавин, А. А. Кизеветтер і ін.) була вислана із країни. З виходом «Короткого курсу історії ВКП(б)» з’явився своєрідний «еталон», з яким звірялося все написане й висловлене. В 30-е рр. ідеологічний тиск на вчених-гуманітаріїв було доповнено прямими репресіями (арешти, посилання, розстріли). Серед жертв репресій — видатні економісти Н. Д. Кондратьев і А. В. Чаянов, філософ П. А. Флоренский і др.
У сфері точних і природничих наук ситуація була трохи іншою. Видатні відкриття були зроблені В. И. Вернадським, А. Ф. Иоффе, П. Л. Капицей, Н. И. Вавиловим, С. В. Лебедєвим, Н. Д. Зелінським, А. Н. Туполевим, И. В. Курчатовим і ін. Держава, особливо з початком індустріалізації й в умовах наростання військової погрози, вкладало в розвиток точних і природничих наук значні засоби, прагнуло підвищити матеріальний рівень життя вчених. Але репресії 30-х рр. не обійшли вчених-природників стороною. Був арештований і замучений у таборах видатний генетик Н. И. Вавилов, в «шарашках» (конструкторських бюро й лабораторіях, створених у місцях висновку) трудилися А. Н. Туполев, С. П. Корольов, В. П. Глуш-Які др.
До початку 20-х рр. із країни емігрували багато видатних письменників, художники, музиканти (И. А. Бунін, А. И. Куприн, К. Д. Бальмонт, В. Ф. Ходасевич, М. Крокував, И. Е. Рєпін, С. С. Прокоф’єв, С. В. Рахманінов, Ф. И. Шаляпін і ін.). Чимало видатних діячів російської культури залишилися в Росії (А. А. Ахматова, О. е. Мандельштам, М. М. Пришвін, Н. С. Гумилев, розстріляний в 1921 р., В. е. Мейерхольд і ін.). До середини 20-х рр. у мистецтві панував дух творчого пошуку, спроб знайти незвичайні, яскраві художні форми й образи. Існувала безліч творчих об’єднань, що сповідали різні погляди на сутність і призначення мистецтва (Пролеткульт, Російська асоціація пролетарських письменників, група «Серапионови брати», «Літературний центр конструктивізму», «Лівий фронт мистецтв», Асоціація художників революційної Росії, Суспільство московських живописців і ін.). З 1925 р. ідеологічний тиск на діячів культури підсилилося. До середини 30-х рр. загальнообов’язковим для радянського мистецтва художнім методом був оголошений метод соціалістичного ре ализма (зображення дійсності не такий, яка вона є, а такий, який вона повинна бути з погляду інтересів боротьби за соціалізм). Вирішальними в цьому змісті подіями були створення в 1934 р. Сполучника радянських письменників і ряд ідеологічних кампаній, що засуджували, наприклад, музику Д. Д. Шостаковича. Творчі сполучники, по суті, перетворилися в частину партійно-державного апарата. Впровадження єдиних художніх канонів здійснювалося в тому числі репресивним шляхом. Загинули в таборах Мандельштам, Клюев, Бабель, Мейерхольд, Пильняк, Васильєв і ін. Тоталітарний лад знищував волю творчості, духовного пошуку, художнього самовираження — послідовно й методично: «Мене, як ріку, сувора епоха повернула. Мені підмінили життя» (А А. Ахматова).
І все-таки письменниками, художниками, композиторами, діячами театру й кіно в ці роки були створені талановиті й навіть видатні добутки: «Тихий Дон» М. А. Шолохова, «Розгром» А. А.Фадєєва, «Біла гвардія», «Майстер і Маргарита» М. А. Булгакова, «Реквієм» А. А. Ахматовій, «Життя Клима Самгина» М. Горького, «Країна Му-равия» А. Т. Твардовского, симфонічна й камерна музика Д. Д. Шостаковича й С. С. Прокоф’єва, пісні И. О. Дунаєвського, театральні постановки в Мхате, Камерному театрі, Театрі революції, кінофільми С. М. ейзенштейна, В. И. Пудовкіна, Г. В. Александрова й ін.