Ліричний герой Лермонтова Особливістю лірики Лермонтова, на мій погляд, є внутрішня єдність ліричного героя. Герой поступово міняється, «рухається», але рух це значно вповільнено в порівнянні з розвитком ліричних героїв інших поетів XIX століття. До кінця творчості в лірику Лермонтова всі частіше з’являється образ простої, звичайної, втомленої людини, зовсім не схожого на героя ранньої лірики. Однак між цими героями існує тісний зв’язок, обумовлена збереженням основних мотивів, тим лірики, які пронизують всю творчість поета й формують образ його героя Лірика Лермонтова (поряд з поезією Жуковського й ранньою творчістю Пушкіна) з’явилася зльотом російського романтизму. Це обумовлено тим, що лермонтовский ліричний герой — герой романтичний. Він наділений всіма відмітними рисами романтика — він борець, страждалець, заколотник, поет, коханець, навіть пророк… Однак особливо сильна в образі романтичного героя Лермонтова тема самітності: Самотній я — немає відради: Стіни голі навкруги, Тускло світить промінь лампади Умираючим вогнем Самітність здобуває самі різні риси: це й ув’язнення (як у наведеному уривку), і любовна самітність, що з’являється в багатьох любовних віршах, і самітність людини у світі: …Самотньо Він коштує, задумався глибоко, І тихенько плаче він впустине. У багатьох віршах («Дума», «И нудно й смутно…») з’являється ідея принципової самітності особистості, пов’язана з темою покоління в цілому.
Тут ми зіштовхуємося з однієї з основних ідей Лермонтова — ідеєю руйнуючої душу рефлексії, хвороби, що вбиває, на думку Лермонтова, все його покоління в цілому й замикаюча особистість на собі самої, прирікаючи її на самітність Ми висушили розум наукою марної, Танучи заздрісно від близьких і друзів Надії кращі й голос шляхетний Невір’ям осміяних страстей… Краще, що є в людині, — його почуття — «зникають при слові розуму», рефлексія вбивча для почуттів і віри. Автор зараховує своє ліричне «я» до «заблудшему» покоління, тим самим порівнюючи ліричного героя з «плодом, до часу созрелим». Тема ранньої смерті — традиційна тема романтичної літератури, але Лермонтов вносить у неї щось своє: він пише не про ранню фізичну смерть, а про смерть самого романтичного почуття, смерті, викликаної насамперед невір’ям і відсутністю мети, відсутністю боротьби: До добра й зла ганебно байдужі, На початку поприща ми в’янемо без боротьби; Перед небезпекою ганебно легкодухі, І перед властию — знехтувані раби Мотив боротьби — найважливіший мотив всієї світової романтичної літератури — одержав у Лермонтова різноманітний розвиток Боротьба є сутністю романтичної натури, її основою: вітрило (в однойменному вірші) бореться з ворогуючою стихією, а коштує бурі змовкнути — вітрило сам починає шукати й «просити» бури, тому що він «не шукає щастя» і «не від счастия біжить». Внутрішній розлад у людині, розлад, про яке ми говорили у зв’язку з темою руйнівної рефлексії, також не може не породжувати конфлікту й боротьби в душі людини. У вірші «Як часто пестрою толпою оточений…
» Лермонтов протиставляє внутрішній мир свого ліричного героя зовнішньому реальному миру, одягненому в маску: …Миготять образи бездушних людей, Приличьем стягнуті маски Образ маски й маскараду взагалі з’являється в Лермонтова дуже часто, символізуючи хибність і, головне, бездуховність миру, у якому існує ліричний герой: …Як стара врода, наш старий мир звик Зморшки ховати під рум’яна… Тема віри й безвір’я тісно пов’язана з темою боротьби. Романтичний герой Лермонтова кидає докір Богові в недосконалості миру: До чого творець мене готовив, Навіщо так грізно перечив Надіям юності моєї?.. Добра й зла він дав мені чашу, Сказавши: я життя твою прикрашу, Ти будеш славний меж людей!.. Демонічний і романтичний герої поем Лермонтова «Демон» і «Мцирі» заперечують Бога, не приймаючи миру, у якому живуть.
Однак Лермонтов, що бачив причину «блукаючої» особистості саме в невір’ї, у відсутності ідеалів, не міг не привести романтичну особистість до згоди з Богом. Саме тому лермонтовский ліричний герой знаходить у світі щось таке, що примиряє його з небесами. Для ліричного вірша «Коли хвилюється жовтіюча нива…» таким примирним початком стає природа: Коли студений ключ грає по яру І, занурюючи думку в якийсь неясний сон, Белькоче мені таємничу сагу Про мирний край, звідки мчиться він,- Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі,- І щастя я можу осягнути на землі, І в небесах я бачу Бога… Думка «поринає в сон», звільняючи почуття, а «мирний край», любов до нього і єдність із ним дають можливість героєві «побачити» Бога У деяких віршах Лермонтова романтичним героєм-борцем стає Наполеон.
Образ вічного бунтаря, що пізнав вершину влади й найглибше падіння, традиційний для російської романтичної лірики. У Наполеоні (як і в образі Байрона) для Лермонтова сполучалися всі риси романтичного героя: бунтарство, втеча, вигнання, боротьба з усіма й з усім — і самітність героя як особистості: …Коштує імператор один — Коштує він і важко зітхає, Поки озарится схід, І капають гіркі сльози З очей на холодний пісок… У російській літературі традиційно взаємини поета і юрби сприймалися як неминучий конфлікт.
Сама ж тема займала почесне місце в лірику будь-якого автора, причому образ поета завжди був зближений з образом ліричного героя. Не виключення тут і Лермонтов, однак дозвіл конфлікту поета і юрби в нього дуже своєрідне. Якщо юрба традиційно наділялася епітетом «чернь», «глуха», «бездушна», а в серце її вселялася користь, бездуховна приземленість, то образ поета зближався з образом пророка, співака, вигнанця Лермонтов вирішує конфлікт інакше. З одного боку, він більш шанобливо зображує саму юрбу: …Серед них навряд чи є один, Важким катуванням не зім’ятий, До передчасних добравшийся зморшок Без преступленья иль втрати! З іншого боку — він у вірші «Поет» 1838 року представляє читачеві два типи поетів, затверджуючи, що кожне століття, кожна «юрба» народжує «свого» поета, що поет єдиний з юрбою, він потрібний юрбі — і юрба потрібна йому. Презирство до юрби Лермонтов називає тією «іржею», що роз’їдає сяючий клинок його таланта Лермонтовский поет — зовсім особливий тип ліричного героя. У конфлікті поета з миром автор намагається зберегти об’єктивність, не встає однозначно на сторону поета (за винятком вірша «Смерть поета», де конфлікт розвивається інакше — не між поетом і юрбою, а між поетом і владою, перший стає жертвою, героєм і здобуває тим самим всі симпатії автора).
Наприкінці творчості з’являється «осміяний пророк», де образ поета, що не виконало свого призначення, повністю втрачає авторських симпатій У цілому ж, як уже говорилося, до кінця творчості все частіше й частіше в лермонтовской ліриці починає з’являтися зовсім новий тип героя, тільки на перший погляд, що відрізняється від типово лермонтовского. Новий образ людини простого, звичайного й втомленого, що з’являється у віршах «Валерик», «Батьківщина», «Заповіт», «Сусідка», «Виходжу один я на дорогу…», глибокими коріннями пов’язаний з лермонтовским романтичним героєм. Старі мотиви героїзму, любові, розлуки, волі одержують нове звучання: героїзм оповідача в «Бородіно» стає практично буденним, романтична розлука поступається місцем наказу другові «всі їй розповісти»; лексика романтична переміняється знижена, прозаїчної; тема волі залишається, але зв’язується це поняття вже не з боротьбою, а зі спокоєм («я шукаю волі й спокою!
«). Таким чином, ми бачимо, що всі окремі риси ліричного героя, вся їхня зміна підпорядкована внутрішній, глибинній єдності цього героя.