Твір по літературі: Ліричний герой С. А. Єсеніна Півтора десятиліття, які затворів С. Єсенін, були однієї із самих складних і непередбачених епох у російської історії. Бурхливі події, що відбувалися в країні, позначалися на житті кожної людини, а особливо сильно — на долях геніїв, наділених понад сприйнятливістю. Разом зі зміною навколишнього оточення мінявся світогляд Єсеніна. Все це знаходило висвітлення в лірику поета, а виходить, впливало на образ ліричного героя, що пройшов складний шлях еволюції Молодий Єсенін сповідав християнську мораль, але Христос для нього не Бог, а, насамперед, ідеальна людина.
Ісус, як і багатьох святих, можна зустріти идущим разом з «каликами» і «прочанками» по дорогах святої Селянської Русі, зображеної у віршах поетів. Ліричний герой раннього Єсеніна надзвичайно гармонічний. Він мандрівник, «захожий прочанин» («Гой ти, Русь, моя рідна…»), що йде в «скуфії смиренним ченцем» («Піду в скуфії смиренним ченцем…»). Його святині — у самій російській землі: «Я молюся на червоні зорі, / Причащаюся в струмка» («Я — пастух; мої палати…»); його храм створений російською природою: «За прощальною коштую обіднею / беріз, Що Кадять листям,» («Я останній поет села…»); одне з основних його почуттів — це любов до батьківщини: Але не любити тебе, не вірити Я навчитися не можу («Запекли тесание мерзни…») Уже в ці роки Єсенін пише: Я прийшов на цю землю, Щоб скоріше неї покинути («Край улюблений! Серцю сняться…
«) В усвідомленні тлінності всього сущого також проявляється гармонійність ліричного героя, що зовсім примирений із природним циклом життя Але в 1915 році в цей спокійний мир уривається образ грішника й богоборця: Не шукай мене ти в богу, Не клич любити й жити… Я піду по тій дорозі Буйну голову скласти («Наша віра не згасла….») Ця тема розвивається в ранній ліриці («Розбійник», 1917 року) і протягом усього творчості Єсеніна Єдиний період відкритого протистояння ліричного героя Богові довівся на час революції 1917 року. В 1918 році Єсенін пише цикл із десяти невеликих поем.
У найвідомішій з них, «Инонии», ліричний герой проголошує себе пророком і описує «іншу країну», «де живе божество живих. Він викликує, відрікаючись від християнства: «Тіло, Христово тіло, / Виплевиваю з рота». Але незабаром Єсенін, а разом з н:їм і його ліричному героєві, вертається до традиційної селянської філософії, перейнятої, на думку поета, ідеєю зв’язків людини з космосом. Місяць бере безпосередню участь у долі героя: И місяця годинники дерев’яні Прохриплять моя дванадцята година (Я останній поет села…
«) У цьому ж вірші звучить думка про те, що селянська культура безмовно вмирає, Росія-Храм гине. Ліричний герой усвідомлює неминучість происходящего на Батьківщині. Так само закономірний і естествен шлях від юності до «зів’янення». У вірші «Не жалую, не кличу, не плачу…» розвивається думка про тлінність життя: «…Все пройде, як з білих яблунь дим».
Ліричний герой примирений з існуючим порядком і вдячний за те, «що довелося процвесть і вмерти». Величезна емоційна напруга цього вірша досягається шляхом використання звертань («серце», «дух мандрівний»), лексичних повторів («рідше, рідше», «всі ми, всі ми»), інверсій («Увяданья золотом охоплений…»), питань («Життя моя? иль ти приснилася мені?»), неповторної цветописи (білий, золотий, рожевий). Несподівані яскраві образи вірша зробили його одним з найвідоміших у творчості Єсеніна Гіркота із приводу зникнення Русі Селянської приводить поета до трагічного відчуття своєї самітності, непотрібності в новому житті. Свою ніжну, раниму душу ліричний герой ховає під маскою епатажу. Яскравіше всього подвійність героя, загострені до межі відносини поета з навколишнім світом відбилися в циклі «Москва шинкарська». В «Сповіді хулігана» за напускною бравадою («Я навмисно йду нечесаним, / З головою, як гасова лампа, на плечах») угадується вірність щирим цінностям («Я люблю батьківщину.
Я дуже люблю батьківщину!») персонажа, створеного ліриком Єдиний шлях досягнення гармонії — це чиста любов (цикл «Любов хулігана»: «У перший раз я запік про любов, / У перший раз відрікаюся скандалити») і спогаду про рідний сель і світ материнської турботи, протипоставленому гріховного життя в місті («Лист матері»). Іноді ближче всіх людей ліричному героєві стають тварини: Серед людей я дружби не маю… Кожному тут кобелю на шию Я готовий віддати своя краща краватка («Я обманювати себе не стану…») Та ж думка звучить і у вірші «Собаці Качалова», де поет перевіряє свої самі таємні думи саме Джиму, а не його хазяїнові або гостям Активну спробу перебороти світоглядну кризу автор уживає під час створення циклу «Перські мотиви». Ліричний герой прагне знайти щиросердечний спокій у любові до прекрасної персіянки. Йому вдається на час забути про свою самітність у таких віршах, як «Ти сказала, що Саади…», які зосереджені винятково на «милої Шагане». Але більшість добутків перейнята ностальгією.
В «Шагане ти моя, Шагане!..» автор не може не думати «про хвилясте жито при місяці», про «рязанські роздолля». Навіть сама Шагане не в змозі затьмарити північну дівчину Короткий період відносної гармонії під час південної поїздки закінчується. Вертається відчуття самітності й своєї непотрібності в новій Росії. В «Русі радянської» ліричний герой викликує: «…
У своїй країні я немов іноземець». Йому близька тільки природа, що, як і поет, не приемлет нововведень: «клени морщаться» при оповіданні червоноармійця. Тут знову проявляється роздвоєність ліричного героя, що готовий віддати «всю душу жовтню й томлю» за волю творчості («…ліри милої не віддам»). Це продовження по-новому вираженої боротьби зі своїм другим «я», що закінчилася перемогою ліричного героя над темною стороною душі в поемі «Чорна людина» 1925 року До цієї перемоги Єсенін почав спробу прийняти нову систему цінностей. У вірші «Лист до жінки» він проголошує «хвалу й славу кермовому», можливо маючи на увазі Леніна. У добутку «Незатишна рідка місяців-ность…» ліричний герой «через кам’ян і сталеве» бачить «міць… рідної сторони».
Він намагається примиритися з перемогою паровоза над лошам з «Сорокоуста», але зауважує: «Може, у нове життя не годжуся…» Нарешті, у вірші «Спить ковила. Рівнина дорога…» автор ясно говорить вустами ліричного героя, щоб він залишився поетом «золотий бревенчатой хати». Близький Єсеніну мир села йшов. І сам поет всі частіше замислювався про смерть. Особливо яскраво ці думки звучать у вірші «Відговорив гай золота…
«. Його автор був готовий уже піти з життя, він усвідомлював невозвратимость прожитого років. Ліричний герой, що проходить через свій життєвий шлях, зіставляється в цьому вірші й з гаєм, і з журавлями, а його молода душу — з «бузкової цветью». Тут знову виникає мотив зв’язку людини з космосом: Про всіх збіглим марить конопляник Із широким місяцем над блакитним ставком Трагізм смерті згладжується твердженням того, що життя не закінчується смертю: Не обгорять горобинові кисті, Від жовтизни не пропаде трава… Особою віхою в розвитку ліричного героя Єсеніна стало створення поеми «Ганна Онєгіна» (1925 рік).
Сергій — це одночасно й головний, і ліричний герой, і автор, і оповідач. Але багато оцінок що відбуває, переживання, реакції на ті або інші події могли належати самому поетові. Це добуток дуже оптимістично: Єсенін знайшов те, що допомагає людині вистояти. Засіб порятунку від всіх негод — чисте почуття юнацької любові, пронесене через все життя Частка оптимізму присутній і в самому останньому вірші Єсеніна. Ліричний герой вірить, що життя душі не закінчується зі смертю тіла: Призначене расставанье Обіцяє зустріч спереду, — Написав він у прощальному посланні другові…