Закінчив філософський факультет Софійського університету. Літературну діяльність почав ще в довоєнні роки. Перша книга — збірник оповідань «Вулиця без бруківці» (1938), герої якої — «маленькі люди» софійського передмістя. Уже тут відчувається його талант оповідача, уміння проникати за межі звичайного й банального. Дві наступні книги: збірник «Дні й вечори» (1942), роман «Синій захід» («Синият залез», 1942-1943; опубл. в 1947 р. ). Наприкінці 1944 г. Вежинов пішов в армію, був фронтовим кореспондентом, редактором армійської газети.
На військовому матеріалі написана повість «Друга рота» (1949). Людям активної життєвої позиції присвячені багато його книг наступного років: повести «У долині» (1950), «Наша сила» (1957), «Далеко від берегів» (1958), роман «Суха рівнина» (1952). З початку 60-х років Вежинова, що приніс із собою в болгарську літературу міську тематику, залучає життя молодого покоління, сучасна проблематика (збірники оповідань «Хлопчик зі скрипкою» — 1963; «Запах мигдалю» — 1966). Великий успіх приніс Вежинову роман «Зірки над нами» (1966). Відтворюючи сторінку антифашистської боротьби в Болгарії в роки Другої світової війни, автор розповідає про драматичну історію втечі із царської в’язниці групи в’язнів.
Але головним тут є не сюжет, а розгляд морально-філософських проблем, які дозволяють висунути в центр зображення цікавий, багатогранний характер діда Штиляна з його болісними роздумами «про безодню мирів усередині нас». Роман «Уночі на білих конях» («Нощем з білите кін», 1975) ознаменував початок «пізнього» Вежинова, одноголосно оцінений критикою як видатний твір болгарської прози 70-х років Б. Ничев уважає цю книгу базової в розвитку національного роману, маючи на увазі «не тільки її досвід синтезу в області поетики, а й насамперед те, що вона проводить нас якщо не через всі, те принаймні через багато хто з тих моральних і філософських проблем, через які відбувається болгарський роман у найбільш значних своїх зразках протягом десятиліть». Пояснюючи свою думку, критик пише: «Це книга про людську взаємність і самітність в умовах нашого життя, про зв’язок між поколіннями — співробітництві й боротьбі між ними. Про силу розуму і його обмеженості, про вічні прагнення людини до краси й досконалості й про несправедливу й прикру тлінність, який обмежений кожний людський порив. Це книга про смерть, осмисленої як одна з найважливіших проблем життя».
У центрі роману — образ академіка Урумова, біолога, ученого зі світовим ім’ям, що працює над структурою антитіл і намагається визначити природу раку. Автор знайомить нас із ним в останній рік його життя, коли, підсумовуючи прожиті роки, він приходить до думки про красу й силу буття, переживаючи своєрідний ренесанс. Заголовний образ у своєму русі романним простором повертається різними, іноді протилежними гранями, насичується роздумами письменника про життя й смерть, щасті, змісті буття Мотиву, пов’язаному зі спогадами про коней, письменник надасть легендарне міфологічне фарбування, з’явиться тема польоту, волі. Разом з тим, введення образа замученого, самотнього коня (своєрідна цитата з «Злочину й покарання» Ф. Достоєвського) підкреслить драму життя героя, її неповноту.
Структурним принципом роману є повтор-посилення, по колу спогаду героя проходять кілька стадій, а повторюваний мотив емоційно різко підсилюється, варіюється Так, білі коні в густій синюватій ночі — поетичний образ, що побачив Урумов на полотні молодого художника, збагачується новим розумінням змісту явищ, наповнюється драматизмом. Заголовний образ не підкоряється залізній логіці сюжету, він не тільки багатозначний, а й багатозначний У романі йому наданий простір. Він залишає почуття прекрасної недомовленості, вимагаючи роботи розуму й серця як і інших героїв, які є духовними спадкоємцями Урумова, так і читача. Слідом за цим романом вийшли одна за інший кілька повістей, близьких йому по проблематиці, манері листа. У них письменник міркує про своєрідне емоційне зубожіння людини в епоху науково-технічної революції Елементи умовності й фантастики уможливлюють постановку гострих моральних проблем.
В «Білому ящуре» (1977) — історія вундеркінда, мутанта з гіпертрофованим апаратом розуму й абсолютною відсутністю емоційного, духовного досвіду. Відмовившись від совісті й моралі, він стає небезпечним для навколишніх. У повісті «Озерний хлопчик» (1978) — доля Валентина Радева, трагічно обдарованого дитини, наділеного уявою, що схоже на долю хлопчика з «Білого пароплава» Ч. Айтматова Він росте самотнім серед практичних, грубо розважливих людей. У центрі найбільш значних добутків Вежинова 70-х — нач.80-х років (повести «Бар’єр» —1976, «Виміру» — 1979; роман «Терези», 1982 — своєрідної трилогії, по визнанню самого письменника) — інтелігент, людина творчої роботи (великий учений, композитор, архітектор), який драматичні повороти його долі, а часто і якісь трагічні обставини змушують оглянутися на власне життя, зайнятися «підведенням підсумків», заново відкрити для себе зміст життя В «Бар’єрі» Вежинов порушує питання ціни людського життя, смаку щастя, морального змісту людського досвіду. У критику зложилася своєрідна традиція трактувати композитора Манева, що розповідає про виняткові події й почуття, що ввірвалися в його життя, і незвичайній дівчині Доротее, лише в протиставленні, на контрапункті. Доротее в критику заслужено «повезло», щодо її ми знаходимо яскраві, одухотворені оцінки Що ж стосується Антонія Манева, те в численних статтях утримується одноголосний докір йому, більше того — суд над ним.
Критики пишуть про його «математичний склад розуму й емоційної недорозвиненості», про те, що він «позбавлений чогось життєво необхідного — того емоційного початку, що допомагає нам розуміти інших», що він позбавлений уяви, відданий сухій логіці фактів, перевірених і доведених істин. Складність полягає в тім, що характер Манева заявлений як неоднозначний, найважливішим його початком є поетичне світосприймання, здатність віддатися сильному почуттю. Поява Доротеи відкриває в душі Манева мир почуттів Її образ, як доторкання смичка, змушує звучати струни його душі. Уже з перших рядків оповідання Манева про неї буде ритмічно-интонационно, стилістично разюче розрізнятися від його думок про себе й життя, буде насичений образами з миру простору, природи, польоту, гармонії. Найважливіша просторова антитеза повести: замкнутий простір — і простір розімкнутий. Поле героїв у повісті стає не тільки метафорою довіри, духовної близькості.
У польоті-ширянні герої відчувають себе частиною Вселеної, світобудови. Поетичність натури Манева є присутнім у своєрідному внутрішньому прожекторі, що він направляє на Доротею і який є визначальним для відтворення образа героїні. Вона не подається об’єктивно від автора. В оповіданні Доротеи про себе немає саморозкриття й поетичної стихії. Художня натура героїні не розкривається в слові, а скоріше вгадується в самому відтворенні миру жорстокості, страшного бруду тих жахливих обставин, у яких вона багато років жила Виявлення в Маневе «внутрішньої людини» забувається поступово, він зображений у двобої із самим собою.
Крапкою відліку в його самооцінці тепер є усвідомлення непоправної провини перед Доротеей, життям, миром, Всесвіту, зірками, птахами. Наприкінці повести Манев виникає особистістю, що страждає, що багато чого пережила й винесла із зони розпачу безцінну здатність — сумніватися, страждати за інший, переступити бар’єр байдужості, усвідомити себе відповідальним за своє соціальне й особисте поводження