Літературні критики про твори Пушкіна
«Душу сказала мені давно:
Ти у світі блискавкою промчишся!
Тобі все почувати дано,
Але життям ти не насолодишся.»
Веневітінов
В. Г. Бєлінський: «Пушкін належить до числа творчих геніїв, тих найбільших історичних фігур, які, працюючи для сьогодення, готують майбутнє, отже, не можуть належати тільки одному минулому» . Із цим судженням залишається тільки погодитися. Необхідно додати, що геній Пушкіна, на мій погляд, полягає не тільки в безсмерті сюжетів його добутків: мало хто з письменників намагається відповісти в одному добутку відразу ж на кілька питань. Інакше кажучи, беруться за рішення який — або однієї показати дурість народного життя, «закулісну» життя світського суспільства, безглузде буття народу й т.д. А Пушкін у даному добутку робить численні ліричні відступи, у яких і міркує на численні теми. Тому почерпнути із цього утвору можна дуже многое.
Почнемо з початку — сюжет: от вуж воістину життєва ситуація. Це далеко не любовний трикутник, навіть не знаю, як і назвати. Їсти чому повчитися! Після прочитання волею — неволею замислюєшся про те, яка все — таки складна ця штука — життя: ніколи не знаєш де знайдеш, де втратиш (в Онєгіна, навпаки, він втратив, а лише потім знайшов, але було пізно) .
Пушкін дуже багато міркує про життя. Він показує життя великого міста із численними балами й розвагами, місто з «парадного під’їзду» , де завжди весело й галасливо. І крізь це проводить тему самітності, якого — те відчуження, причому робить це так, що самому читачеві ставати смутно. Але ж так насправді: дивишся на місто — всі куди — те квапляться, сміються, кричать, розмовляють і жартують — коротше — місто живе шумним і бурхливим життям. А коштує лише ледве — ледве придивитися — там замислена особа з бездонними очами, тут люди з розсіяне — відчуженими вираженнями осіб. Мимоволі пригадується уривок з вірша Рилєєва:
«З тяжким смутком, із чорної думою
Я с тих пор один броджу,
И могилою угрюмою
Мир сумний знаходжу
Усюди зустрічі безвідрадні!
Шукаєш, суєтний, людей,
А зустрічаєш трупи хладние
Иль безглуздих дітей…»
Хоча, з огляду на мої роки, можна сказати, що ЦЕ не так вуж і помітно.
Наступне «нововведення» — це мова. Звичайно, муза Пушкіна була вигодувана й вихована утворами попередніх поетів (можна сказати більше — вона прийняла їх у себе, як «свій законний стан і повернула їхньому миру в новому, перетвореному виді» (Бєлінський) ) , але те, як він нею ліпить настрій читача, піднімає його до божественних початків, і в черговий раз доводить, що їм (автором) керує геній. Його мова скажено приваблива. Де треба — там короткі, лаконічні речення (тому що «стислість — сестра таланта» ) ; де необхідно дати повний опис, там з’являється грузле, текуче мовлення, немов різдвяна ялинка, обважена гірляндами прикметників. Краса! І з її допомогою Пушкін, як людина, що пізнала вище світло й високі почуття, любов і пристрасть перелюбства, майстерно діє на сприйняття читача. Він відкрив нові можливості, які дарує нам мовлення. Потрібно лише навчитися користуватися нею, тому що ще Цицерон сказав — «Мовлення дана всім, розум — доля деяких.» У цьому добутку автор показав нам високе знання античності й історії. А це, у черговий раз, доводить, що історія вчить многому: це адже не книжковий розум, а життєва школа, де в ролі викладачів виступають «великі миру цього». На жаль, це пізно починаєш усвідомлювати
Спускаємося на землю й переходимо до «людського» темі. «Будучи многою суетою бентежимо в багатьох турботах, зв’язаних із середньою освітою, і з — за тілесних нездужань великих, що бувають у мене постійно» (Біблія) , не пам’ятаючи я назви роману й ім’я персонажа, у якому відбувався конфлікт високих намірів з низинними діями. Отож Пушкін підкинув ще «матеріал для міркування» (взагалі, такі дії властиві найбільшими) : очевидно, що мова йтиме Оевгении.
Прочитав я роман, відклав книгу й подумав: «Так який же насправді Онєгін?» Може це гра Пушкіна показати головного героя, цього «страждаючого егоїста» , на початку з однієї точки зору, потім з інший, а потім — із третьої? Або ж настільки глибока натура Євгенія, що навіть сам автор віддає його на суд читачеві? У житті адже виходить аналогічно — у кожного є свої завулки душі й, отже, кожний може бути незрозумілим. Є про що задуматися! Прочитавши роман, розумієш, що озлоблений розум є теж ознаку високої натури, тому що така людина не задоволена не тільки навколишніми, але й самим собою. І ще, як — те дико розуміти, що існують люди, подібні до Онєгіна, які не знають, що имнадо.
Взагалі, читаючи цей роман, міняєш кут зору на багато речей. У деякому змісті, цей добуток можна назвати філософським. У своїх філософських відступах автор показує побут того часу, при цьому дає оцінку, міркує, намагається знайти відповіді на багато корінних питань буття. І в цих відповідях знаходиш дуже багато нового для себе. Із чим — те можна погодитися, а із чим — те й посперечатися. Закінчити цей утвір хочу словами вищевказаного найбільшого майстра пера, але з урахуванням можливостей бистрорастущего генія нижчепідписаного:
«Переглянув всі дуже строго:
Протиріч дуже багато,
Але їх виправити не хочу
Цензурі борг свій заплачу,
И вчителькам на съеденье
Плоди праць своїх віддам
Іди ж до шкільних берегів
Новонароджене створіння,
И заслужи мені слави данина:
Одні п’ятірки, шум і лайка!»
P. S. душевно сподіваюся, що шуму й свари буде не дуже багато. Не порахую за зухвалість думка про те, що свари зовсім не буде.»