Луків Вал. А., Луків Вл. А. Концепт любові у світовій культурі
«концепт» і «константа» культури були детально розроблені наукою відносно недавно. Великий внесок в осмислення цих понять вніс академік Ю. С. Степанов, опублікувавши велику працю «Константи: Словник російської культури»[1].)- «це як би згусток культури у свідомості людини; те, у вигляді чого культура входить у ментальний мир людини. І, з іншого боку, концепт — це те, за допомогою чого людина — рядовий, звичайна людина, не «творець культурних цінностей» — сам входить у культуру, а в деяких випадках і впливає на неї. (-) На відміну від понять у власному змісті терміна (-), концепти не тільки мисляться, вони переживаються. Вони — предмет емоцій, симпатій і антипатій, а іноді й зіткнень. Концепт — основний осередок культури в ментальному світі людини»[2].)- важливе роз’яснення: «У понятті, як воно вивчається в логіку й філософії, розрізняють обсяг — клас предметів, що підходить під дане поняття, і зміст — сукупність загальних і істотних ознак поняття, що відповідають цьому класу. У математичній логіці (особливо в її найпоширенішій версії прийнятої також і в теперішньому Словнику, — у системі Г. Фреге — А. Черча) терміном концепт називають лише зміст поняття, у такий спосіб термін концепт стає синонимичним терміну зміст. У той час як термін значення стає синонимичним терміну обсяг поняття. Говорячи простіше — значення слова це той предмет або ті предмети, до яких це слово правильно, відповідно до норм даної мови застосовно, а концепт це зміст слова. У науці про культуру термін концепт уживається, коли абстрагуються від культурного змісту, а говорять тільки про структуру, — загалом, так само, як у математичній логіці. Так само розуміється структура змісту слова й у сучасному мовознавстві»[3].)»Концепт»: «Концепти можуть «ширяти» над концептуализированними областями, виражаючись як у слові, так і в образі або матеріальному предметі»[4]. Ця думка виявляється принципової для формулювання загального визначення культури, запропонованого вченим: «Культура — це сукупність концептів і відносин між ними, що виражаються в різних «рядах» (насамперед в «еволюційних семиотических рядах», а також в «парадигмах», «стилях», «ізоглосах», «рангах», «константах» і т.д.); треба тільки пам’ятати, що немає ні «чисто «духовних», ні «чисто матеріальних» рядів: храм пов’язаний з концептом «священного»; ремесла — із цілими рядами різних концептів; соціальні інститути суспільства, не будучи «духовними концептами» у вузькому змісті слова, утворять свої власні ряди, і т.д., — «концептуализированние області», де з’єднуються, синонимизируются «слова» і «речі» — один із самих специфічних проявів цієї властивості в духовній культурі»[5].)»концептуализированную сферу», певне місце займають «константи»: «Константа в культурі — це концепт, що існує постійно або, принаймні, дуже довгий час. Крім цього, терміну «константа» може бути додане й інше значення — «якийсь постійний принцип культури». (-) Принцип створення алфавітів — «алфавітний принцип», що проектується далі в різних культурах на подання про пристрій миру, може бути віднесений саме до констант-принципам (-). Але в теперішньому Словнику ми розглядаємо константу в першому значенні — як постійно присутній концепт»[6].) психології, соціології. І ця константа — «Любов», чи не найпривабливіший концепт, що пов’язане з життєвими (не освітніми) потребами людини й тому завжди знаходить особливий відгук.)- форма духовної культури, представлена в тезаурусі людини як індивідуальне переживання почуття відданості людям, предметам і явищам навколишнього світу, ідеям, мріям, самому собі, коли об’єкт цього почуття стає вище й цінніше особистого «Я» і без злиття з вибраним об’єктом, оволодіння їм, єднання людин не мислить свого існування або, принаймні, відчуває глибоку незадоволеність, свою неповноцінність, неповноту індивідуального буття. Таке розуміння любові містить у собі всі її види (до життя, сексу, жінці або чоловікові, до дітей і батьків, до себе, до грошей, славі, владі, мистецтву, науці, Батьківщині, Богові й т.д.), поєднує всі три значення слова в російській мові (почуття глибокої прихильності до кого-, чому-л.; почуття гарячої серцевої схильності, потяг до особи іншої підлоги; внутрішнє прагнення, схильність, тяжіння до чого-л.[7]) і ширше, ніж повсякденне подання про любов як сильному потязі до особи протилежної підлоги, незважаючи на те, що фрейдизмс його вченням про сексуальну природу всіх культурних явищ і сублімації лібідо повертає терміну «любов» саме це повсякденне значення як основне.) використовували інше слово — phile#333; (люблю), звідси назви «філософія» (
любов до мудрості), «філологія» (любов до слова). У навчанні Платона любов (Ерот) — прагнення людини до споконвічної цілісності. В «Бенкеті» Платон розповідає про андрогинах (двостатевих людей), яких Зевс, щоб їх послабити, розрізав на дві половинки: «Отже, кожний з нас — це половинка людини- і тому кожний з нас шукає завжди відповідну йому половину»[8]. Духовні мотиви любові в Платона визначили концепцію «платонічної любові», що у філософа легко з’єднується з любов’ю до прекрасного, до вічного володіння благом, до мудрості й чесноти. У середні століття на перший план виходить любов до Бога, любов плотська засуджується[9] (Августин, Абеляр). У світській лицарській літературі (поезія трубадурів, середньовічний роман) відбите формування нового відчуття любові, близького до сучасного, у концепції куртуазної (лицарської) любові: це «деяка вроджена пристрасть, що виникає зі споглядання й непомірної думки про красу чужої підлоги-«[10], любов повинна бути вірною, скромної, таємницею й т.д. Любов відділяється від проблеми шлюбу: лицар повинен любити дружину свого сюзерена. Це вимога сугубо соціально, перетворює любов у форму васального служіння.)- одному з основних джерел подань про історичний розвиток цього почуття (у поезії — від Петрарки до Пушкіна, Бодлера й поетів сучасності; у прозі — від Боккаччо до Стендаля, Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Мопассана, Пруста, Мердок, любовного роману в масовій белетристиці, у тому числі різних відхилень від традиційної любові від маркіза де Саду до Уайльда, Жида, Жені, Болдуина; у драматургії — від Шекспіра до Уильямса), виступаючи як з радісної, так і із сумної сторони. Величезний масив текстів дозволяє проводити дослідження любові в рамках соціології літератури. Характерна риса літературного розуміння любові — протиставлення піднесеної любові й низинної любові, з іншого боку — любов до жінки (чоловікові) — любов до багатства, славі, владі (а іноді — до Батьківщини, революції, творчості).)- героя пасторального роману «Астрея» Оноре дrsquo;Юрфе й небесна кара, завалена письменниками на Дон Хуана — Дон Жуана з «Севильского звабника» Тирсо де Молина й комедії Мольера «Дон Жуан» («вічний образ», присутній у сотнях добутків наступних епох і ставший міфологемою, у якій символізована одне з розповсюджених трактувань любові).) 14 років його самих вишуканих платонічних залицянь.)»Qui mrsquo;aima geacute;). Жан Расин бачив трагічність любові в її нерозділеності. В «Андромахе» (1667) виникає ланцюжок: Орест любить Гермиону, що любить Пирра, що любить Андромаху, що любить загиблого Гектора. В «Британике» Нерон воспилал пристрастю до Юнії, що любить Британика. В «Федре» дружина Тесея Федра любить не чоловіка, а пасинка Іполита, що любить Арикию. Нерозділена любов мучить героїв, приводить їх до смерті, але не роняє їхні достоїнства.)»Максимах» (посл. прижизн. изд. 1678) це відбилося у відомому афоризмі: «Щира любов схожа на примару: усе про неї говорять, але мало хто неї бачив». У казках Шарля Перро (1697) любов ідеальна. В «Золушке» Перро створив міф про перетворення бідної й непоказної, але працьовитої дівчини, що чарівництво й любов принца перетворили в прекрасну принцесу. Для XVII століття цей мотив було дуже демократичним, але все-таки це був казковий мотив
В XVIII столітті акценти змістилися. Особливо це помітно в придворному середовищі. У Франції із часів регентства Пилипа Орлеанского спостерігається занепад моральності. Аристократи, що почувають наближення кінця свого благополуччя, хочуть одержати від життя всі доступні насолоди. Героєм дворянського суспільства став італійський авантюрист Джакомо Казанова, що присвятив своє життя пошукам любовних пригод, багатства, успіху. Валили поняття дворянської честі й боргу. Самі знатні жінки безсоромно виставляли напоказ свою розбещеність. Справа дійшла до того, що дочка регента герцога Орлеанского похвалялася своїм любовним зв’язком сотцом.
Фривольність одержує поширення як у житті, так і в мистецтві. Яскравий приклад — живопис Фрагонара, зокрема, що зберігається в Лувре картина «Засувка»: парубків, уже в нижній білизні, защелкивает дверну засувку, а чарівна дама слабко пручається, скоріше притискаючись до нього, чим зупиняючи, поруч із ними — звабна постіль, а на столику — яблуко, символ гріхопадіння Адама й Еви.
Здобуває популярність фривольний роман. Проблема мезальянсу майже не хвилює письменників або викликає співчуття, як у психологічному романі абата Ф. А. З «Історія кавалера де Грие й Манон Леско» (1731), де показана любов знатного парубка кавалера де Грие до куртизанки (сюжет немислимий у високій літературі XVII століття).
Манірні англійці більш пунктуально дотримуються старих моральних норм, керуючись обмежуючу волю почуттів правилами для джентльмена. Винятково важливе джерело для розуміння образа джентльмена — «Листа до сина» англійського графа Честерфилда, які він писав в 1739. Як і слід було сподіватися, тут соромливо умалчиваются проблеми любові, про неї звичайно говориться в розширювальному змісті: «Історія будить у нас любов до добра й штовхає на благі діяння; вона показує нам, як за всіх часів шанували й поважали людей великих і доброчесних при житті, а також какою славою їх увінчало потомство, увічнивши їхні імена й донеся пам’ять про їх до наших днів»[12]. Але вже дітям внушается, що взаємини із протилежною підлогою, по-перше, поширюються тільки на особи свого кола, а по-друге, повинні бути обставлені досить делікатним і вишуканим способом. Честертон наполягав: «Хоч на перший погляд питання про те, як поводитися в суспільстві, і може здатися сущою дрібницею, вона має досить важливе значення, коли ціль твоя — сподобатися кому-небудь у приватному житті, і особливо жінкам, яких тобі рано або пізно захочеться розташувати до себе»[13] (це він пише 9-літньому хлопчикові). В одному з більше ранніх листів він роз’ясняв: «Гарні манери в багатьох випадках повинні диктуватися здоровим глуздом; ті самі дії, цілком коректні при певних обставинах і відносно певної особи, за інших обставин і відносно іншої особи можуть виглядати зовсім інакше. Але є деякі загальні правила гарного виховання, які завжди й для всіх випадків залишаються в силі»[14] — і далі вкрай детально викладає подробиці етикету аж до того, що «так» і «ні» звучать грубо, до них треба обов’язково додати слова «сер», «мілорд» або «мадам».
Однак в Англії величезною популярністю користується роман Семюеля Ричардсона «Памела» (1740), де доброчесна служниця Памела стає дружиною свого знатного хазяїна. В 1742 р. вийшов роман Генрі Филдинга «Історія пригод Джозефа ендрюса», що пародіював сюжет «Памели»: Джозеф ендрюс, брат Памели, рятує свою безвинність від своєї господарки. Филдинг закінчує роман більш реалистично: слугу виганяють
Знайомство зі ставшими надбанням гласності любовними листами дозволяє відзначити ряд рис культури любові XVIII століття
Так, в 1713 р. 19-літній Вольтер пише лист юної Олимпии Дюнуайе. Клянучись їй у вічній любові, він на перше місце ставить повагу до чесноти дівчини: «Так, моя дорога Пимпеточка, я буду вас любити завжди; так говорять навіть самі вітряні закохані, але їхня любов не заснована, подібно моєї, на цілковитій повазі; я дорівнює схиляюся перед вашою чеснотою, як і перед вашою зовнішністю, і я молю небо тільки про те, щоб мати можливість запозичити від вас ваші шляхетні почуття»[15].
У листах Габриеля Мирабо до Софи Монье (кінець 1770-х років) теж називаються якості улюбленої: «Моя Софи, так проста й наївна, здавалася мені зразком щирості й чутливості: їй не вистачало тільки пристрасності, але любов нишком обіцяла мені й це».
Листа Вольтера й Мирабо розділяють роки Регентства й царювання Людовика XV, добродетельность поступово відходить на другий план, поступаючись місцем щирості й чутливості
Вразливість уважається достоїнством і чоловіка: «Моя дорога, моя єдина подруга, я облив слізьми, покрив поцілунками твій лист», — пише Мирабо Софи 9 січня 1778 р., і далі: «Але якого би страждання не заподіювала вразливість, — ще більше приносить вона добра». У попередньому листі є й такі рядки: «Якби я знав, що моя смерть необхідна для твого щастя, що ти можеш придбати його цією ціною, я вбив би себе, не коливаючись ні мінути» (для порівняння — фраза з листа тої ж пори філософові Дени Дідро до скульптора Фальконе про свою любов до Софи Волан: «Якби вона сказала мені — дай випити свою кров — я б ні мінути не задумався задовольнити це її бажання»). Прагнення вбити себе, загинути заради улюбленої або від її руки — свідчення усвідомлення й відчуття любові як руйнівної пристрасті.)»Кларисса, або Історія молодої леді» С. Ричардсона, 1747.
У романі в листах И. В. Ґете «Страждання юного Вертера» (1774) герой пише улюбленої перед самогубством: «ПРО, якби мені дароване було щастя вмерти за тебе! Пожертвувати собою за тебе, Лотта! Я радісно, я доблесно б умер, коли б міг воскресити спокій і достаток твого життя». Після публікації роману по Європі пронеслася епідемія самогубств молодих людей від нещасної любові
Однак розв’язки реальних відносин могли бути й іншими. Так, Мирабо, що написав Софи 30000 рядків листів з висновку, вийшовши з в’язниці, охолонув до неї, і в тім же 1789 р., коли він став лідером Великої Французької революції, Софи після вторинного невдалого заміжжя покінчила із собою.)»Слуга, якого я посилаю до вас, безумовно відданий мені; якщо ви хочете видати його вашої матері за табакерщика, те він — нормандець і відмінно зіграє свою роль-«
Точно так само більш ніж через піввіку Софи Монье рекомендує Мирабо писати листа секретним чорнилом з лимонного соку й додає: «Ти можеш мене побачити, якщо тільки не з’явишся в панському одязі. Краще прикинути мандрівним торговцем, комісіонером, букіністом або ким-небудь подібним, бажаючим поговорити із графинею; я видаюсь із усякого роду такими людьми; лише пристойних людей мені не дозволяється бачити. Зручна година — від десяти ранку до полудня. Якщо ти з’явишся під видом зубного лікаря, ти зможеш проникнути навіть у мою кімнату. ПРО, мій друг, від радості я вмру у твого серця-» Тут теж можна побачити літературні моделі, насамперед комедії (Гольдони, Бомарше).
З іншого боку, тема любові в мистецтві, насамперед у літературі, стає усе більше й більше помітної, однієї з основних, що свідчить про нові акценти в розвитку європейської культури
И все-таки в XVIII столітті дантовская «любов, що рухає сонце й світила»[16] сприймалося як почуття, що суперечить Розуму, хоча й піддається його впливі, і тому в раціоналістичній картині миру й людини не посідала великого місця. «Любов — лише одна з багатьох страстей… Вона робить не настільки вуж великий вплив на життя в цілому», — затверджував, наприклад, авторитетний англійський критик Семюель Джонсон. Справжній розгром традиційного розуміння любові здійснив маркіз де Сад («Жюстина», 1791; «Нова Жюстина», 1797; «Філософія в будуарі», 1795; і ін.), якому вторили навіть мислителі, що сперечалися з ним (наприклад, Никола-едм Ретиф де Ла Бретонн в «Антижюстине»).
В XIX столітті романтики оцінювали любов інакше. В одній з ранніх робіт академіка В. М. Жирмунського дана узагальнена характеристика романтичної концепції цього почуття: «У романтичній любові з’єднується навчання романтиків про сутність життя й про борг, містична онтологія й етика. Любов для романтика є містичне пізнання сутності життя; любов відкриває люблячу нескінченну душу улюбленого. У любові зливається земне й небесне, почуттєве одухотворено, духовне знаходить втілення; любов є сама солодка земна радість, вона ж — молитва й небесне поклоніння».
Любов може бути грішної, але не вітряної, у дусі культури рококо. Стендаль записав у щоденнику: «Чим сильніше в людини характер, тим менш схильний він до мінливості в любові». Це почуття міняє навіть манеру поводження людини, так воно сильно: «Перша ку щира любові в юнака — боязкість, у дівчини — сміливість», — читаємо ми в «Знедолених» Віктора Гюго й там же знаходимо інший парадокс: «Умирати від любові — значить жити нею».
У любові — виправдання «байронічного героя». Вальс із «Фантастичної симфонії» Гектора Берліоза й «Мрії любові» Ференца Аркуша оспівують радість і красу цього почуття. У новелі Проспера Мериме «Кармен» (1845) і однойменній опері Жоржа Бізе (1875) любов рисується вільної, вона приходить і йде, коли їй вздумается. Величезною популярністю користувалися образи Маргарити Готьє з роману Олександра Дюма-Сина «Дама з камеліями» (1848) і його однойменної драми (1852) і Віолети з опери Джузеппе Верді «Травиата» (1853), написаної по тім же сюжеті. Дама підлоги-світла (traviata — ит. занепала жінка) полюбила аристократа, але залишає його, щоб не кинути тінь на його сестру, який має бути вийти заміж за гідну людину, і вмирає від сухоти й від нещасної любові. Справжня любов, таким чином, піднімає навіть занепалу жінку, робить її сучасною героїнею
Стендаль зробив спробу застосувати науковий підхід до характеристики любові. У трактаті «Про любов» (1822) він виділив чотири її роди: любов-пристрасть (єдино теперішня: людина думає тільки про улюблену істоту, забуваючи про марнославство); любов-потяг (улюбленій істоті приділяється багато уваги, але не забуваються й інші радості, задоволення, джерелом яких є гроші й марнославство); фізичну любов; любов-марнославство (найбільш зневажуваний Стендалем рід любові). Любов суб’єктивна: люблячий приписує предмету своєї любові неіснуючі достоїнства (відбувається «кристалізація» любові). Стендаль одним з перших зв’язав проблему любові із соціальним аналізом, створивши основу для розвитку нового типу психологізму влитературе.
Соціальний аспект виходить на перший план у добутках реалістів, що відбиває й дійсний вузол проблем, рішення яких для європейців XIX століття досить болісно: любов і шлюб, любов і сім’я, адюльтер, розлучення, розділ спадщини, доля дітей. Скандал у сім’ї Байрона — одне зі свідчень неможливості вільного прояву любові, що порушує благопристойність і розміряний плин світського життя. У другій половині століття ще більше зміцнює «діловий» підхід. Англійське «викторианство» — лицемірна добропорядність, дотримання пристойностей, суспільний осуд усього, що виходить за рамки встановлених норм, — яскраве вираження цієї тенденції. Любов рідко піднімається до романтичних висот, звичайно приносить розчарування, нещастя. Така доля Емми Бовари — героїні роману Гюстава Флобера «Пані Бовари» (1856). Для неї «любити» уже неотличимо від «мати коханця», і в підсумку «все її життя перетворилося в суцільну неправду», наступає страшний фінал — отруєння миш’яком і смерть
Навіть поети дивляться на любов більше скептично. Як би підсумком століття звучить меланхолійна фраза англійського поета Алджернона Чарлза Суинберна: «Я прожив досить довго й бачив одне: у всякої любові буває кінець».
На рубежі XIX, а до себе, точніше, до того в собі, що веде до загибелі людини й народженню надлюдини. Фрейд у своїх роботах, навпроти, підкреслив значення лібідо, первинних інстинктів, що лежать в основі всіх різновидів любові
Починаючи з поетичного збірника «Квіти зла» Шарля Бодлера (1857), що спочатку носили назва «Лесбіянки», починає широко обговорюватися колись замовчувана тема різних перверсий у любовних відносинах. При в цілому негативній оцінці суспільством одностатевих зв’язків перверсии Людвіга Баварського, П. И. Чайковського, П. Верлена й А. Рембо, А. Жида, В. Вулф, М. Пруста, С. П. Дягілєва й багатьох інших видних представників епохи вже не є таємницею, більше того, надають їм якусь особливу привабливість навіть в очах обивателів. Судовий процес над Оскаром Уайльдом, хоча й зламав його особисту долю, проте зробив його чи біографію не більше відомої, чим його добутку. Маргінальне поводження стає нерідко викликом нормам, сприйманим як святенництво. Так, Роберт Льюис Стивенсон «відкрито уникав суспільства «чималих» людей, зневажав заняттями, з’являвся на вулицях міста в самому негожому виді — із зухвало довгими волоссями, у безглуздому яскравому одягу, старому безглуздому береті й плащі, що бовтався на його худій, довготелесій фігурі. Він відвідував низькопробні трактири й став у них завсідником, він спілкувався з бурлаками й забулдигами й сам нерідко напивався. Його зустрічали в кублах і будинках терпимості»[19].
У ХХ столітті ці тенденції підсилилися, привівши до «сексуальної революції». Наступає епоха плюралізму в любові. Сексуальних меншостей виходять на вулиці, борючись за свої цивільні, політичні права. Процвітає порнографія. Розширюється сфера патологічних форм любові, у масах наростає страх перед маніяками. І в той же час залишається місце для високої любові, подібної до відносин шекспірівських Ромео й Джульетти. Сучасність повна й прикладів самовідданої любові до Батьківщини, науці й мистецтву, дітям і старшому поколінню, до знання й справедливості. Любов як поняття все розширює коло своїх значень
Любов близька до дружби, але відрізняється від її. Її антоніми — ненависть (більше широкий аспект), ревнощі (стосовно коханої людини). У людських відносинах любов звичайно зв’язується із сексом, але можлива «любов здалеку» (уперше описана Дж. Рюделем, XII в.), нерозділена любов (як в «Стражданнях юного Вертера» Ґете), можливо й протиставлення любові сексу як духовної близькості на противагу тваринному прагненню або близькості за гроші. Любов формується в процесі «кристалізації» почуття. Особливий випадок — любов до себе («Я» виступає як об’єкт для самого «Я»). Цей різновид любові може сприйматися як позитивна («самолюбство»), так і негативна («себелюбність») цінність
Численні соціологічні дослідження молоді показують, що любов входить до числа її головних цінностей і пріоритетів, становить один із провідних мотивів діяльності
Така коротка характеристика любові як однієї з найважливіших констант тезаурусів світової культури
[1] Степанов Ю. С. Константи: Словник російської культури / 3-е изд., испр. і доп. М., 2004.
[2] Там же. С. 43.
[3] Там же. С. 44.
[4] Там же. С. 75.
[5] Там же. С. 40.
[6] Там же. С. 82.
[7] Див.: Сучасний тлумачний словник російської мови / Гл. ред. С. А. Кузнєцов. М., 2004. С. 328.
[8] Платон. Собр. соч.: В 4 т. Т. 2. М., 1993. С. 100.
[9] Августин А. Сповідь. — Абеляр П. Історія моїх нещасть. М., 1992.
[10] Андрій Капелан. Про любов // Життєпису трубадурів. М., 1993. С. 384.
[11] Cor).
[16] Заключний рядок в «Божественній комедії». Див.: Данте. Божественна комедія: Пер. с ит. М. Лозинского. М., 1987. С. 461.
[17] Ницше Ф. Так Говорив Заратустра // Ницше Ф. Твір: В 2 т. М., 1990. Т. 2. С. 10.
[18] Там же. С. 41.
[19] Дьяконова Н. Я. Стивенсон і англійська література XIX століття. Л., 1984. С. 11- доктор філософських наук, професор, заступник ректора Московського гуманітарного університету по науково-дослідній роботі — директор Інституту гуманітарних досліджень Мосгу, заслужений діяч науки РФ, академік-секретар РС Міжнародної академії наук (IAS, Инсбрук), академік Міжнародної академії наук педагогічного утворення, почесний професор Мосгу.)- доктор філологічних наук, професор, керівник Центра теорії й історії культури Інституту гуманітарних досліджень Московського гуманітарного університету, заслужений діяч науки РФ, академік Міжнародної академії наук (IAS, Инсбрук), академік-секретар Міжнародної академії наук педагогічного утворення.