Твір по літературі: Людина й природа в лірику Ф. И. Тютчева Федір Іванович Тютчев — поет-філософ. Його творчість вражає глибиною й парадоксальністю суджень. Навіть лірика природи в поета філософська. Пейзаж і думка про нього виступають у нерозривній єдності Часом природа знаходить символічний зміст. Вона просто відбиває життя. Наприклад, у вірші «Осінній вечір» говориться не тільки про сезон, про час доби, але й про «світле» зів’яненні, про старість людини: Є у світлості осінніх вечорів Зворушлива, таємнича принадність!.. …Збиток, изнеможенье — і на всім Та лагідна посмішка увяданья, Що в істоті розумному ми кличемо Божественною соромливістю страданья! А буває, що перед нами тільки пейзаж, але в ньому ясно видна доля людини: На півночі похмурому, на дикій скелі Кедр самотній під снігом біліє, …
Про юну пальму все сниться йому, Що в далеких межах Сходу, Під полум’яним небом, на пекучому пагорбу Коштує й цвіте самотня… Поет прагне зобразити в цьому маленькому фрагменті цілий мир, все життя. Йому взагалі властива глобальность думки, образа, що особливо проявляється в лірику природи. Тютчева залучає неосяжна стихія: Коли проб’є остання година природи, Склад частин зруйнується земних: Все зриме знову покриють води, И Божий лик зобразиться в них! Природа в лірику Тютчева — це або хаос, або гармонія.
І кожний стан має свій образ, своя мова. Людина усвідомлює й прийме їх, якщо захоче. Але це важко. От ліричний герой намагається зрозуміти «мову» вітру: Про що ти виєш, ветр нічний? Про що так ремствуєш безумно?.. Що значить дивний голос твій, Те глухо жалібний, те галасливо? Щоб осягти великі таємниці природи, поет радить розчинитися в ній, злитися із цим прекрасним миром. Тоді відбудеться чудо: Тіні сизі змішали, Колір поблекнул, звук заснув — Життя, движенье розв’язалися У сутінок хиткий, у далекий гул… Метелика поле незримий Чутний у повітрі нічному…
Година туги невимовної!.. Усе в мені і я у всім!.. Людина побачила, почув, відчув те, що колись йому було не дане. Це щастя! Отчого ж він так тужить?
Поет уважав: головна трагедія людини полягає в тому, що він відокремив себе від природи. Адже мир єдиний. Розірвавши зв’язок із природою, люди стали замикатися в собі, у своїй індивідуальності, і це привело їх до трагічного відчуття життя. Вони перестали розуміти мир і почали боятися його. Тепер людина може лише на короткий час доторкнутися до природної гармонії. Повного єднання із цим миром йому не знайти, от він і засмучується. Сам поет все життя намагався перебороти прірву між собою й природою, болісно розуміючи, що це неможливо. Тютчев усвідомлював одне: у людини й миру загальний розум, виходить, вони можуть коли-небудь прийти до згоди: Так зв’язаний, съединен від століття Сполучником кревного споріднення Розумний геній людини Із силою, що творить, єства… Скажи заповітне він слово — И миром новим єство Завжди відгукнутися готове На голос родинний його.
Про багатьох достоїнствах природи поет говорить також у вірші «Не те, що мнете ви, природа». Тютчев засуджує бездумне, негуманне відношення до неї: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик — У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мова… Поет розуміє, що існують люди, для яких природа — порожній звук: Вони не бачать і не чують, Живуть у цьому світі, як потемки, Для них і солнци, знати, не дихають, И життя немає в морські хвилях Тютчев пише про їх з іронією, але в той же час жалує цих моральних калік: Не їхня провина: зрозумій, коли може, Органа життя глухонімий! Душі його, ах! не стривожить И голос матері самої!.. Поет затверджує в природі материнський початок, і підкреслює, що без її людина — сирота. Немає йому у світі ні щастя, ні спокою. Однак якщо людина прагне спілкуватися із природою, вона все виправить Є якась година, у ночі, всесвітнього молчанья… Ф.
И. Тютчев Поезія Федора Івановича Тютчева повна ліризму, внутрішнього напруження й драматизму. Перед читачем відкриваються не просто прекрасні картини природи, а він бачить «концентроване життя». Тютчев, як ніхто, умів передати кольору, заходи, звуки навколишнього світу Люблю грозу на початку травня, Коли весняний, перший грім, Як би резвяся й граючи Гуркоче в небі блакитному Гримлять розкати молоді, От дощик бризнув, пил летить, Зависли перлини дощові, И сонце нитки золотиться Він побачив первозданну красу, зачудувався їй і «змусив» нас відкрити свої серця цьому миру, впустити його у свої душі. Якщо людина почуває красу природи серцем, намагається жити з нею в гармонії, то знаходить мир всебе. И солодкий трепет, як струмінь, По жилах пробіг природи, Як би гарячих ногея Торкнулися ключові води Часом природа в зображенні Тютчева знаходить драматизм, назріває внутрішній конфлікт, але й він нав’язаний природі ззовні, навколишній світ відбиває лише ті страсті й переживання, які «киплять» навколо її, не зачіпаючи глибинних таємниць. Природа повна передчуттів і пророкувань, натяків, недоговореного зачарування Мовчи, ховайся й тай И почуття й мрії свої — Пускай у щиросердечній глибині Встають і заходять оне Безмовно, як зірки в ночі, — Любуйся ними — і мовчи Природа існує не сама по собі, а «у тісній взаємодії» з людиною.
Вона відбиває його думки, почуття й переживання або виражає конфлікт, вічне протистояння добра й зла, нетлінного й минущого Як серцю висловити себе? Іншому як зрозуміти тебе? чиЗрозуміє він, чим ти живеш? Думка виречена є неправда Підриваючи, обуриш ключі, — Харчуйся ними — і мовчи Лише жити в собі самому вмій — Є цілий мир у душі твоєї Таємничо-чарівних дум; Їх оглушить зовнішні шуми, Денні розженуть промені,- Слухай їх пенью — і мовчи!.. Природа незбагненна, до її таємниць можна тільки наблизитися, але не розібратися до кінця, уважає поет. Людині не дано осягти утвору Бога, а можна лише захоплюватися його досконалістю Як океан объемлет куля земний, Земне життя навкруги обійняте снами; Настане ніч — і звучними хвилями Стихія б’є об берег свій Те глас її: він нудить нас і просить… Уж у пристані чарівний ожив челн; Приплив росте й швидко нас несе У незмірність темних хвиль Поезія Ф. И. Тютчева доконана за формою й глибока по змісту, здається, сама природа водила рукою поета, восславляющего її велич і красу.
Тільки людині із чистим серцем і ясною душею можуть відкритися таємні таємниці Творця Ліниво дихає полудень імлистий Ліниво котиться ріка, И в повторюй полум’яної й чистої Ліниво тануть хмари, И всю природу, як туман Дрімота жарка объемлет, И сам тепер великий Пан У печері німф покійно дрімає