Твір по літературі: Людина й природа В 70-е й 80-е роки нашого сторіччя ліра поетів і прозаїків могутньо звучала в захист навколишньої природи. Письменники виходили до мікрофона, писали статті в газети, відклавши роботу над художніми творами. Вони відстоювали наші озера й ріки, ліси й поля. Це була реакція на різку урбанізацію нашого життя. Села розорялися — міста росли. Як завжди в нашій країні, все це робилося з розмахом, і друзки летіли щосили. Зараз уже підведені похмурі підсумки заподіяного тоді гарячими головами шкоди нашій природі Письменники — борці за екологію все народилися біля природи, знають і люблять її. Це такі відомі в нас і за кордоном прозаїки, як Віктор Астафьев і Валентин Распутін Героя повести В.
Астафьева » Цар-Риба» автор називає «хазяїном». Дійсно, Игнатьич уміє робити всі й краще й швидше всіх. Його відрізняє ощадливість і акуратність. «Саме собою, ловив Игнатьич рибу краще всіх і більше всіх, і це ніким не оспаривалось, законним уважалося, і заздрити ніхто йому не заздрив, крім молодшого брата Командора». Відносини між братами були складними. Командор не тільки не приховував своєї ворожості до брата, але й показував її при першому зручному випадку. Игнатьич намагався не обертати на це уваги.
Властиво, він до всіх жителів селища ставився з деякою перевагою й навіть поблажливістю. До ідеалу головному героєві повести, звичайно, далеко: їм панує жадібність і споживче відношення до природи. Автор зводить головного героя один на один із природою. За всі його гріхи перед нею природа підносить Игнатьичу суворе випробування.
Відбулося це так: Игнатьич відправляється рибалити на Єнісей і, не задовольняючись дрібною рибою, чекає осетра. «И в ця мить заявила про себе рибина, пішла убік, заклацали об залізо гачки, блакитні іскорки з борта човна висікло. За кормою взбурлило важке тіло рибини, вертанулось, забунтувало, розкидаючи воду, немов лахміття горілого, чорного ганчір’я». У цей момент Игнатьич побачив рибу в самого борта човна. «Побачив і сторопів: щось рідкісне, первісне було не тільки у величині риби, але й у формах її тіла — на доісторичного ящера походила вона…» Риба відразу здалася Игнатьичу лиховісної. Душу його як би роздвоїлася: одна половина підказувала відпустити рибу й тим зберегти себе, але інша ні в яку не хотіла упускати такого осетра, адже цар-риба попадається лише раз у житті. Пристрасть рибалки бере гору над розсудливістю.
Игнатьич вирішує будь-що-будь виловити осетра. Але по необережності він виявляється у воді, на гачку власної снасті. Игнатьич почуває, що тоне, що рибина тягне його на дно, але він нічого не може зробити для свого порятунку. Перед особою смерті рибина стає для нього якоюсь твариною. Герой, що ніколи не вірує в Бога, у цю мить звертається до нього за допомогою. Игнатьич згадує про те, що намагався забути протягом всього життя: зганьблену дівчину, що прирік на вічні страждання. Виходило так, що природа, теж у якімсь змісті «жінка», мстила йому за заподіяне зло. Природа помстилася людині жорстоко. Игнатьич, «не володіючи ротом, але все-таки сподіваючись, що хоч хто-небудь так почує його, переривчасто й изорванно засипів: » Аша-А-А, ти-і-і…
» И коли риба відпускає Игнатьича, він почуває, що душу його звільняється від гріха, що давив на нього протягом всього . життя Вийшло так, що природа виконала божественне завдання: Призвала грішника до покаяння й за це відпустила йому гріх. Автор залишає надію на життя без гріха не тільки своєму героєві, але й нам усім, тому що ніхто на землі не застрахований від конфліктів із природою, а виходить, і із власною душею По-своєму ту ж тему розкриває письменник Валентин Распутін у повісті «Пожежа». Герої повести займаються заготівлею лісу. Вони «немов кочували з місця на місце, зупинилися перечекати непогоду так так і застрягли». Епіграф повести: «Горить село, горить рідне» — заздалегідь набудовує читача на події повести. Распутін розкрив душу кожного героя свого добутку через пожежу: «У всім тім, як поводилися люди — як бігали по дворі, як вишиковували ланцюга, щоб передавати з рук у руки пакети й зв’язки, як дражнили вогонь, ризикуючи собою до останнього, — у всім цьому було щось несправжнє, дурненьке, що робиться в азарті й безладній пристрасті». У плутанині на пожежі люди розділилися на два табори: творящих Добро й делающих Зло. Головний герой повести Іван Петрович Егоров — громадянин законник, як його називають архаровці.
Автор архаровцями охрестив безтурботних, непрацьовитих людей. Під час пожежі ці архаровці й поводяться відповідно до своєму звичайному життєвому поводженню: «Усі тягнуть! Клавка Стригунова повні кишені набила маленькими коробочками. А в них, мабуть, не праски, у них, мабуть, че-те таке!.. У голяшку наштовхують, за пазуху! А пляшки ці, пляшки!» Іванові Петровичу нестерпно відчувати свою безпорадність перед цими людьми. Але безладдя панує не тільки навколо, але й у його душі.
Герой усвідомлює, що «у людини в житті чотири підпірки: будинок із сім’єю, робота, люди й земля, на якій коштує твій будинок. Закульгає яка — все світло в нахил». У цьому випадку «закульгала» земля. Адже жителі селища ніде не мали корінь, «кочували». А земля від цього мовчачи страждала.
Але наступив момент покарання. У цьому випадку роль відплати виконав вогонь, що теж є силою природи, силою руйнування. Мені здається, не випадково автор завершив повість майже по Гоголю: «Що ти є мовчазна наша земля, доколе мовчиш ти? І хіба мовчиш ти?» Можливо, ці інтонації, один раз уже прикували до себе увага російської громадськості, послужать і зараз нашій батьківщині добру службу