Людина на війні (на прикладі «Сашки» Кондратьева)
До одному з недавніх інтерв’ю В’ячеслава Кондратьева як епілог поставлені рядки Давида Самойлова:
Як це було! Як збіглося
Війна, лихо, мрія і юність!
И це все в мене запало
И лише потім у мені опам’яталося!
Самойловские рядка служать ключем до людської й письменницької долі В’ячеслава Кондратьева.
Як глибоко запало пережите тоді… Це тільки в перші дні миру здавалося, як співається в пісні Окуджави: «З війною покінчили ми рахівниця…» Не скінчили, і зараз уже ясно, що до кінця своїх днів не розрахуємося. Трапляються дні, коли знову підступає вона впритул, і нікуди від її подітися. Так було й у В’ячеслава Кондратьева, це й штовхнуло його до пера. Тільки жагуча віра в те, що він зобов’язаний розповісти, а люди повинні довідатися про його війну, про його товаришів, які склали голову в затяжних, що коштували нам більших жертв боях під Ржевом, — тільки така що не остигає, ні із чим не віра, що вважається, могла харчувати цю завзятість у написанні оповідань і повістей про важкі дні
Повість «Сашка» була відразу ж замічена й оцінена по достоїнству. Читачі й критики, виявивши цього разу рідка єдність, визначили їй місце в ряді самих більших удач нашої військової літератури. Повість ця, що склала ім’я В’ячеславові Кондратьеву, і зараз, коли перед нами вже цілий тім його прози, безсумнівно, краща із усього, що він написав
Художній простір у повісті Кондратьева невелико й здається замкнутим. Редеющий у невтримних атаках і від постійних — як за розкладом — німецьких обстрілів батальйон; різні його роти, у кожній по півтора десятка багнетів — з первісних ста п’ятдесятьох, так це ще після того, як поповнювали, наскребая кого тільки можна в тилах; три розташованих поруч села — Паново, Усово, Овсянниково, у яких міцно закріпилися німці; яр, маленькі гайки й поле, за яким ворожа оборона, — поле, прострілюва_ суцільно кулеметним і мінометним вогнем…
Правда, повісті й оповідання Кондратьева переносять нас і на Далекий Схід (там служили термінову в армії герої, там застала їхня війна) , і в насторожено — сувору, але спокійну Москву сорок другого (сюди, у рідний будинок, одержавши відпустку по пораненню, приїжджає Сашка) . Але в центрі художньої вселеної Кондратьева те овсянниковское поле — у лійках від хв, снарядів і бомб, з неприбраними трупами, із простреленими касками, що валяються, з підбитим в одному з перших боїв танком
Нічим овсянниковское поле не примітно. Поле як поле. Але для героїв Кондратьева все головне в їхньому житті відбувається тут, і многим не призначено його перейти, вони залишаться тут назавжди. А тим, кому повезе, хто повернеться звідси живим, запам’ятається воно назавжди у всіх подробицях — кожна улоговинка, кожний пагорок, кожна стежинка. Для тих, хто тут воює, навіть найменше виконано чималого значення: і курені, і дрібні окопчики, і остання щепоть махри, і валянки, які ніяк не висушити, і полкотелка рідкої пшоняної каші в день на двох. Все це становило життя солдата на передньому краї, от із чого вона складалася, чим була наповнена. Навіть смерть була тут заурядно звичної, хоча й не вгасала надія, що жив і непокаліченим навряд чи звідси вибратися
Тепер з далечіні мирних часів може здатися, що одні подробиці в Кондратьева не так істотні — можна й без них обійтися: дата, який позначена пачка концентрату, коржа із гнилої, що раскисли картоплі. Але адже це все правда, так було. Чи можна, відвернувшись від бруду, крові, страждань, оцінити мужність солдата. зрозуміти по-справжньому, чого коштувала народу війна?
Клаптик знівеченою війною землі, жменька людей — самих звичайних, не вирішальне, що ввійшло в історію бій, — кривава щоденність боїв місцевого значення… Кондратьев на невеликому просторі повністю зобразив народне життя. У малому світі овсянниковского поля відкриваються істотні риси й закономірності миру великого, з’являється доля народна в пору великих історичних потрясінь. У малому в нього незмінно проступає велике. Та ж дата на пачці концентрату, що свідчить, що він не із запасу, а відразу, без зволікання й затримок, потрапив на фронт, без зайвих слів указує крайня межа напруги сил всієї країни. Звичайно, ця деталь підкріплена й підтверджена іншими, але для повноти й точності картини необхідна й вона
Фронтове життя — дійсність особливого роду: зустрічі тут швидкоплинні — у будь-який момент наказ або куля могли розлучити надовго, часто назавжди. Але під вогнем за деякі дні й годинники, а іноді в одному лише вчинку характер людини проявлявся з такою вичерпною повнотою, з такою граничною ясністю й визначеністю, які часом у нормальних умовах недосяжні й при багаторічних приятельських відносинах
Представимо, що війна пощадила й Сашку, і того важко пораненого солдата з «папаш» , якого герой, сам поранений, перев’язав і до якого, добравшись до санвзвода, привів санітарів. Став би згадувати цей випадок Сашка? Швидше за все, ні, для нього в ньому немає нічого особливого, він зробив те, що вважав саме собою що розуміє, не надаючи йому ніякого значення. Але той поранений солдат, якому Сашка врятували життя, напевно ніколи його не забуде. Що з того, що він не знає про Сашке ніщо, навіть ім’я. Сам учинок розкрив йому в Сашке саме головне. І якби їхнє знайомство продовжилося, воно б не так вуж багато додало до того, що він довідався про Сашке в ті лічені мінути, коли звалив його осколок снаряда, і лежав він у гаї, минаючи кров’ю
Часто говорять, маючи на увазі долю людини, — ріка життя. На фронті її плин ставав катастрофічно стрімким, вона владно захоплювала за собою людини й несла його від одного кривавого виру до іншого. Як мало залишалося в нього можливостей для вільного вибору! Але, вибираючи, він щораз ставить на карту своє життя або життя підлеглих. Ціна вибору тут завжди життя, хоча звичайно вибирати доводитися речі начебто б повсякденні — позицію з оглядом ширше, укриття на поле бою
Кондратьев намагається передати це неостановимое рух потоку життя, що підкоряє собі людини; іноді в нього на перший план виступає герой — Сашка. І хоча він намагається використовувати всі виникаючі можливості для вибору, не упускає ситуацій, результат яких може залежати від його кмітливості, витримки, він усе — таки у владі цього неприборканого потоку військової дійсності — поки він живий і цілий, йому знову ходити в атаку, втискати під обстрілом у землю, їсти що прийде, спати, де прийде…
Велика увага в повісті приділяється військовому побуту. Для письменника буття злите з побутом, розділити їх не можна, неможливо.
Тил постійно виникає в Кондратьева. Війна в тилу лягла на плечі людей страшним вантажем; непосильною роботою, слізьми матерів, у яких сини на фронті, овдовілою часткою солдаток. І що б не говорили герої Кондратьева, вони знають, що ніхто їм так не співчуває, ніхто їх так не жалує, як бідолашні баби й баби, — хто як не вони, будуть виходжувати поранених, останнім поділяться, будуть ховати від фашистів. І солдати почувають яку — те частку провину перед тими, кого покликані були захищати, — за те що війна пішла не так, як думалося, за те, що жіночими руками тепер доводиться робити всю чоловічу роботу. І, бути може, солдат, яким так дісталося в ці перші місяці війни, більше всіх їхніх власних лих і прикростей палить свідомість того, що от уже в армію, на війну йдуть дівчини, — виходить, на самому краї коштуємо, з останніх сил вибиваємося, виходить, самі вони із солдатською справою не управляються Тяжкий період війни зображує Кондратьев — ми вчимося воювати, дорого коштує нам це навчання, багатьма життями плачене за науку. Постійний мотив у Кондратьева: уміти воювати — це не тільки, переборовши страх, піти під кулі, не тільки не втрачати самовладання в мінути смертельної небезпеки. Це ще полдела — не боятися. Сутужніше навчиться іншому: думати в бої й над тим, щоб втрат — вони, звичайно, неминучі на війні — все-таки було поменше, щоб зрячи й свою голову не підставляти, і людей не класти
Проти нас була дуже сильна армія — добре збройна, упевнена у своїй непереможності. Армія, що відрізнялася надзвичайною жорстокістю й нелюдськістю, не визнаючи ніяких моральних перешкод у звертанні із супротивником. Як же зверталася із супротивником наша армія? Сашка, що б там не було, не зможе розправитися з беззбройним. Для нього це значило б, крім усього іншого, втратити почуття безумовної правоти, абсолютної моральної переваги над фашистами
Коли в Сашки запитують, як же він зважився не виконати наказ — не став розстрілювати полоненого, хіба не розумів, чим йому це загрожувало, він відповідає просто: «Люди ж ми, а не фашисти.» У цьому він непохитний. І прості його слова виконані найглибшого змісту: вони говорять про неодолимости людяність. Книга Кондратьева, у якій з такою безстрашністю намальована моторошний лик війни — бруд, воші, кров, трупи, — у своїй основі світла книга, тому що перейнято вірою в торжество людяності
чиМіг хто-небудь тоді, сорок років тому, уявити собі, що переживає самі головні роки свого життя! Звичайно, ні, — уважали, що усе ще спереду, у майбутньому, що так багато обіцяє. Дожити б тільки до нього… Навіть наймолодшим учасникам війни от-от стукне шістдесят. Прожито ціле життя, і чотири роки — якими б вони там не були — це все-таки тільки чотири роки, Але чомусь всупереч такій очевидній арифметиці здається, що військові роки зайняли полжизни, що пережити було в ту пору, коли щодня був нескінченно довгим і міг стати для тебе останнім, куди більше, ніж за все інше життя
И, читаючи військову прозу Кондратьева, постійно відчуваєш це, хоча героям його тоді в голову не приходило, не могло прийти, що в їхній долі нічого важливіше, більше й вище не буде, чим ці дуже важкі, до відмови забиті звичайними солдатськими турботами й тривогами дні
По матеріалі книзі Л. Лазарєва «Самі головні роки» (про фронтові повісті й оповідання В’ячеслава Кондратьева) .