М. Ю.Лермонтов «Мцирі» «Мцирі» — остання романтична поема Михайла Юрійовича Лермонтова була написана в 1839 році, а надрукована в 1840 році у віршованому збірнику. Дія поеми розвивається в Грузії, у її древній столиці Мцхет і його околицях. Головний герой — молодий горець, узятий у полон і, що потрапив у монастир не зі своєї волі. Він гине вдалині від батьківщини зі словами: …І я, як жив, у землі чужий Умру рабом і сиротою…. Шкодуючи й засмучуючись лише про те, що його …
труп холодний і німий Не буде жевріти в землі рідної… «Мцирі» — у перекладі із грузинського означає « чернець, що неслужить,», «послушник», тобто людина, що готується стати ченцем. Мцирі — волелюбний юнак, природжений воїн, гаряча душа. Йому далека споглядальне життя монастиря. Він робить розпачливу втечу, начебто з в’язниці. І в’язниця по думці Лермонтова, не тільки монастир, у якому нудиться Мцирі: в’язниця — вся миколаївська імперія.
«Мцирі» — поема про сучасника Лермонтова, про юнака його покоління. У центрі уваги поеми особистість самотнього героя, його складний духовний мир, його туга за батьківщиною, по волі. Поема складається із двадцяти шести глав. У двох перших розділах говориться про монастир, історичні події, про все життя Мцирі в обителі і його втечі. Вся інша частина поеми являє собою сповідь Мцирі.
Оповідання ведеться від імені героя. Це поема-сповідь, у якій особистий ліричний волелюбний початок пронизує все оповідання. Мцирі зобов’язаний ченцям життям. У полон його взяв російський генерал і залишив хворим у монастирі. Мцирі виріс серед ченців.
…Але, далекий дитячих утіх, Спочатку бігав він від всіх, Бродив, безмовний, самотній, Дивився, зітхаючи, на схід… Зовні він упокорився з неволею й уже готувався прийняти чернечу обітницю, як раптом прокинувся тихий вогник минулої, практично забутої життя, і Мцирі робить розпачливий ривок. Він прагне довідатися, для чого був породжений: для тихого розміряного життя в монастирі ченцем або ж для бурхливого життя горця …Довідатися, чи прекрасна земля, Довідатися, для волі иль в’язниці На це світло народимося ми Він біг з монастиря під час грози, коли перелякані ченці «ниц лежали на землі». У ньому очевидний кавказький горянський темперамент. …ПРО, я як брат Обійнятися з бурою був би радий! Очами хмари я стежив, Рукою блискавку ловив…» Кульмінацією поеми є бій Мцирі з могутнім барсом.
Цей бій — момент найвищого підйому сил і духу героя. Саме тут героєві відкривається щире його призначення: …Серце раптом Зажглося жаждою боротьби І крові…так, рука долі Мене вела іншим шляхом…
Але нині я впевнений у тім, Що бути б міг у краї батьків Не з останніх молодців Юнак перемагає барса, але поранен і знесиленого його повертають вмонастирь. …Але марне сперечався я з долею; Вона сміялася треба мною! Винити тут когось. Мцирі зізнається: «Так, заслужив я жереб мій»,- ставлячи собі в приклад могутнього коня, що і без сідока знаходить «прямій і короткий шлях» на батьківщину.
Юнак порівнює себе з темничним квіткою: «…виріс, самотній і блідий він меж плит сирих». «На мені печатка свою в’язниця залишила»,- говорить Мцирі. У поемі на противагу задушливій атмосфері монастиря з його «похмурими стінами» представлена вільна природа: «гірські хребти, вигадливі як мрії», «білий караван залітних птахів», «сивий непорушний Кавказ». Однак саме природа виступає знаряддям долі, долі. Спочатку — ця дружба «меж бурхливим серцем і грозою», потім чудова природа з’являється перед Мцирі як «Божий сад», але потім стає перешкодою між ним і вітчизною: …
Але незабаром у глибині лісовий З виду гори втратив І отут зі шляхи збиватися став… Вирослий узаперті Мцирі, виявився непристосованим до життя на волі. Він гине, як «у в’язниці вихована квітка». Перед смертю Мцирі згадує щастя «трьох блаженних днів» на волі Ти хочеш знати, що робив я На волі?
Жив… У своїй сповіді він говорить, що проміняв би два життя в полоні …за одну, Але тільки повну тривог». А далі заявляє ченцеві: На жаль! — за кілька мінут Між крутих і темних скель, Де я в хлоп’яцтві грав, Я б рай і вічність проміняв… Але не призначено героєві з’єднатися з батьківщиною, побачити рідн і близьких, але не стримав він своєї клятви: Хоча на мить коли-небудь Мої палаючі груди Пригорнути з тугою до грудей інший, Хоч незнайомої, але рідний Останньою волею Мцирі стає прохання перенести його всад. Звідти видний і Кавказ Умираючи, Мцирі обіцяє: «И нікого не прокляну!..
». Але ні найменшої смиренності в цих словах ні, більш того — є погроза, є заколот, що триває навіть після перемоги долі. Герой гине, але він не зломлений. Поема «Мцирі» — полум’яний протест проти гніта й гімн волі!!!