Майстерність реалістичного зображення життя в російській літературі XX століття

Ви, росіяни, міцно любите Шолохова, але все-таки повністю не можете представити, ким він є для всього людства… Жан Катала Коли мені було вісім років, я побувала в станиці Вешенської, батьківщині нашого великого письменника-реаліста Михайла Шолохова. Дотепер не можу забути красу донського степу, що так яскраво описав він у своїх добутках, величний плин ріки, особливий говір жителів Верхнього Дону. Пізніше, коли я читала «Тихий Дон», «Донські оповідання», мені здавалося, що все це я вже знала й бачила, так реалістично правдива книги нашого великого земляка Про реалізм «Тихого Дону», «Долі людини» говорили багато, мені ж хочеться у своєму творі зупинитися на незакінченому добутку М. Шолохова «Вони боролися за Батьківщину», у якому письменник залишився вірний своєму головному творчому принципу — «говорити із читачем чесно, говорити людям правду…». За часом книга охоплює невеликий період — усього кілька тижнів літа 1942 року, але, я думаю, по глибині опису фронтових будней вона займає одне з головних місць у військовій прозі сорокових років. Насамперед ми бачимо прекрасне знання автором атрибутів війни: зброї, військової техніки, тактики бойових дій, звуків і заходів.

Скільки образної виразності в будь-якій батальній сцені: «З лівої сторони танка піднявся прорізаний косим блідим полум’ям широкий стовп землі, немов невідомий величезний птах змахнув раптом чорним крилом». Більшим достоїнством прози Шолохова є лаконізм. Кожна фраза, кожне слово в нього наповнені глибоким змістом. От він пише, що німецькі танки йшли, «обережно минаючи горбки сурчиних нір».

Чого боятися танкістам, для яких ями й траншеї не перешкода? І, лише вдумавшись, ми зрозуміємо: «нори» можуть виявитися мінами.

А як точний Шолохов в описі солдатського побуту! Окоп, що пахне не тільки «вологою глиною й полинем», але «і ремінною шкірою амуніції… , чоловічим потом і махоркою», трупи ворогів, які в жару не дуже приємно пахнуть, — все це дає яскраву картину життя на війні рядового солдата Основна тема книги закріплена вже в її назві: перед нами російські люди, що відстоюють свою Батьківщину. Головні герої — три бійці Червоної Армії: робітник Лопахин, селянин Звягінцев, інтелігент Стрільців. Шолохов створив типові образи в типових обставинах війни.

Кожному героєві він дає свій характер, своя особа, але всі вони доповнюють один одного. От Звягінцев на краю поля підбирає обгоріле колосся пшениці, підносить його до особи й, немов звертаючись до живого співрозмовника, говорить: «Милий ти мій, до чого ж ти прокоптився». І не потрібно нічого більше додавати: видно, як скучила ця людина по тому, що залишив у мирному житті, як боляче йому бачити розорене й розкидане хлібне поле, поле, що дає життя А згадаємо сцену операції, коли Звягінцеву розріжуть на пораненій нозі зовсім новий чобіт.

Як несамовито протестує колишній селянин, скільки образ виливає він на втомленого хірурга, найстрашніше з яких — «ворог народу». І знову перед нами встає той час, коли нічого не було страшнее цих слів.

Шолохов дивно глибоко проникнув у психологію російського солдата, точно зумівши передати перехід людини зі сфери миру в сферу війни: «Давним-давно пройшло той час, коли Звягінцеву, тоді ще молодому й недосвідченому солдатові, неодмінно хотілося глянути в особу вбитого їм ворога, зараз він равнодушно дивився на розпростертого неподалік танкіста, убитого його кулею…». Роблячи героїчні вчинки, воюючи за батьківщину, герої Шолохова залишаються живими людьми, яким свойствен природний страх смерті. Саме в главах роману «Вони боролися за Батьківщину» пролунали пронизливі рядки про крихкість людського життя, її незахищеності перед суворим і нещадним часом. Їх вимовив з невластивої йому серйозністю веселун Лопахин у розмові з Миколою Стрельцовим: «Воюва_-те ми разом, а вмирати будемо порізно, і смерть у кожного своя». Російській людині за всіх часів, у будь-яких умовах було властиве почуття гумору.

У книзі Шолохова, як і в житті, трагічне сусідить із комічним. Згадаємо діалоги Лопахина й Копитовского, «шпильки», що відпускають на адресу кухарі Лисиченко, сумнівні «компліменти», якими друзі нагороджують Некрасова. Жарти можуть бути й солоні, і грубуваті, але вони служать правдивому зображенню російського солдата, про яке поет А. Твардовский писав: Святий і грішний Росіянин чудо-людина, Проходять роки, з’являються нові книги, але творчість М. Шолохова, визнаного класика російської літератури XX століття, залишається тим зразком реалістичної майстерності, на який рівняються нові покоління письменників .

Донські оповідання — у них Шолохов виразив своє відношення до війни, що з’явилася трагедією народу. Вона згубна для обох сторін, приносить непоправні втрати, калічить душі. Письменник правий: неприпустимо, коли люди, розумні істоти, приходять до самознищення й варварства. Але мій Шолохов не тільки автор цих добутків. Він насамперед людина інтерес^-ний, яскравої долі. Поміркуєте самі: у шістнадцятирічному віці юний Шолохов чудом уцелел, потрапивши в руки до властолюбного Нестора Махно, у тридцять сьомому не разів виручав своїх друзів від гонінь і репресій. Його обвинувачували в плагіаті, симпатіях білому руху, намагалися отруїти, убити.

Так, багато випробувань випало на частку цього письменника Але він не вподібнився траві, що «росте, покірно хилячись під згубним подихом життєвих бур». Незважаючи ні на що, Шолохов залишився прямолінійною, чесною, правдивою людиною. З такими людьми мені завжди приємно спілкуватися, тому книги цього письменника є моїми настільними. Першим же в цій стопці лежить роман «Піднята цілина». Найбільш яскраве, на мою думку, добуток про коллекти-визации.

Я вдячна М. Шолохову, чий утвір допомогло мені проставити всі крапки «i» у питанні про цей суперечливий період російської історії. Буквально з перших сторінок роман захопив мене. Чесно говорячи, більші по обсязі добутку мене трошки лякають, але, читаючи «Підняту цілину», я настільки була поглинена подіями, що розвиваються в Балці, Що Гримить, що на це навіть не звернула уваги Балка, ЩоГримить. Як вдало придумано Шолоховим! У самій назві цього хутора мені чудиться щось тривожне.

Здається, що все тут завмерло чекаючи якихось змін. «Ви зовсім праві, читач», кожним новим рядком, сторінкою переконує мене Шолохов. Дуже хвилює питання, що ж буде далі з героями? Тому, кинувши всі свої справи, я продовжую читати. Ви знаєте, мені чомусь важко відірватися від читання добутків, у яких є щось недоговорене.

Я сама міркую про минуле, сьогодення й майбутнє героїв. Так було й на цей раз Я міркувала, чи потрібна зміни в Балці, Що Гримить. Адже у великому сімнадцятому селяни одержали те, за що боролися. Одержали землю. Здавалося б, чого ще можна бажати? Ори, цей, жни!

Шолохов начебто читає мої думки. Він підтверджує: сотні тисяч таких, як Тит Бородін, одержавши землю, «вцепились у господарства», «як кобель у падлу», по вираженню Макара Нагульнова. Може бути, таки грубо замічено, але простимо письменникові це. Дивуєшся іншому, тому, як Шолохов учить розуміти й цінувати людей, знати їхнє буття, душі, високі прагнення й незлічимі страждання. «До ночі сорок потів з тебе зійдуть, на ногах кров’яні пухирі з куряче яйце, а вночі биків паси: не нажрется бик — не потягне плуг», — прочитала я й немов опинилася на ріллі з хуторянами. Крапельки поту струменіють по особі, відчуваю вагу у всім тілі. Саме М.

А. Шолохов, яскраво, що талановито зобразив виснажливу працю селян, розбудив у мені такі почуття.

Людина, що все це випробував на собі й глянув на ці події очами народу Людям праці письменник віддає свою любов. І, підвладна непереборній чарівності його творчості, я теж полюбила цих героїв. За що?

Звичайно, за їхню невичерпну працьовитість на землі, политою кров’ю предків, за їхнє страждання, за те, що в поті чола й у кривавій боротьбі шукають вони кращу частку, вступаючи в колгосп, не відаючи скільки горя й лих їх чекає спереду. Кривдно за мужика, на якому споконвіків трималася земля. Хочеться хоч, якось допомогти йому, крикнути у весь голос тим, хто перетворював політику партії в життя: «Люди, що ви робите? Отямитеся!

» Але не чує мене ні Давидов, ні Нагульнов. Вони звикли виконувати накази, а директива і є наказ. Так, ці герої готові діяти, змітати все на своєму шляху.

Для них зовсім не важливо, що тот же кулак може бути теперішнім хазяїном. «Виходить, сам Шолохов допускає таке «, — подумає хтось. Упевнено, що письменник проти насильства. Він бунтує проти давидовского «до нігтя». Хоча у вуста Нагульнова вклав такі слова: «Не йдеш у колгосп?

Ну, тоді й від мене миру не чекай. Я тебе так гробану, що всім чортам муторно стане». Навіщо?

Мені здається, цим Шолохов хотів показати, що трапляється, коли до влади приходять люди корисливі, думаючі про усім, крім майбутнього свого народу. Я згодна з письменником, що проти всіляких експериментів над людьми. Дотепер багато суперечок викликає цей роман М. А.

Шолохова. Говорять про його «застарілості», про те, що процес колективізації значно глибше й повніше відбитий у таких добутках, як «Мужики й баби» Б.

Можаева, «Кануни» В. Белова й інших, але я довіряю саме авторові «Піднятої цілини». Він не міг зворушуватися, фальшивити, лакувати події, тому що був породжений бурхливим часом і сильно перенасичений тим страшним, що бачив на Доні. Мій Шолохов досліджував явища точніше багатьох, представив пережите яскравіше.

Він показав ту правду, від якої не втечеш і не зникнеш. Правду, від якої ниє серце, холоне кров. Нехай вона має смак гіркоти, але ця шолоховская правда піднімає завісу над минулим моєї Росії. Цей яскравий літописець, не побоявшийся в небезпечні тридцяті роки бути незрозумілим, викликає в мене почуття замилування й глибокої поваги. Що ж дає мені Шолохов? По-моєму, точніше, ніж французький публіцист і перекладач Жан Катала, не скажеш.

«Він будить схований у наших душах вогонь, прилучаючи до великої доброти, великому милосердю й великій людяності російського народу. Він належить до числа тих письменників, чиє мистецтво допомагає кожному стать більше людяним». Такий мій Шолохов.

Письменник, що дав мені уроки мужності, порядності й чесності. Однак з ним я не прощаюся.

Завжди буду читати й перечитувати Шолохова, щораз дивуючись його вмінням заглянути в глибокі схованки людської душі. Я вірю своєму письменникові, тому в мене ніколи не виникнуть сумніву в його правдивості. Нехай автора обвинувачують у тім, що перестав писати в останні роки. Про що йому було писати?

Про перемоги розвиненого соціалізму? Він же прекрасно бачив, що відбувається Так, письменник працював над романом «Вони боролися за Батьківщину». Один з головних героїв генерал Стрільців був списаний з репресованого, а Шолохов добре розумів, що в його час всю правду про репресії опублікувати не вдасться