Твір по літературі: Майстерність у побудові сюжету «Бенкет під час чуми» — трагедія, що несе в собі те, що стародавні греки називали катарсисом, дозволом трагічного конфлікту. Сюжетна конструкція тут чудова. В один клубок сплелися й щемливе почуття туги й самітності людини, замкненого холерними карантинами в маленькому сільці, і гіркота втрати близьких друзів, що вступили на Сенатській площі в протиборство з «жорстоким століттям», і спогад про жінку, який уже немає в живих, але почуття до неї усе ще продовжує жити в душі поета, і передчуття нових суворих випробувань, що несе йому прийдешнє життя Мир «Скупого лицаря» дуже широкий: сценічними й — особливо — внесценическими образами відтворена майже пластично відчутна картина Європи епохи пізнього середньовіччя В «Моцарте й Сальери» два музикантів живуть у світі мистецтва, начебто б тільки про нього й говорять В «Кам’яному дст» перед нами з’являється всього лише «імпровізатор любовної пісні» — людин, зовні замкнутий у своєму егоцентричном світі У героїв «Бенкету під час чуми» практично немає виходу у великий мир, що бенкетують — усього лише крихітний острівець у світі мертвих, тому ситуація трагедії унікальна, вона виявляє собою якусь експериментальну площадку для дослідження самих загальних питань буття. Але в самій унікальності ситуації закладені величезні можливості для узагальнення, для співвіднесення проблем окремої людини й людства вцелом. Зовнішня динаміка тут вступила б у явне протиріччя із внутрішнім життям героїв.
Із трьох стадій морального вчинку — мотивів, безпосередньої дії й наслідків його — Пушкін цього разу досліджував лише перше, свідомо відтинаючи все інше. Тому кожний з бенкетуючих — по суті, замкнутий мир, їхнього мовлення — насамперед самовиливи, безперервний ланцюг внутрішніх монологів, їхньої долі, може бути, і перетинаються, але в жодному разі не взаимовлияют один на одного. Все це створює особливий, напружений сюжет останньої з «маленьких трагедій». Герої приречені на загибель. Вони це знають. Усвідомлення неминучого народжує в інших людях фаталістичне примирення з долею, з невідворотністю долі.
Цей фаталізм може бути дуже різним — отут і бездумна безтурботність Парубка, що пропонує випити на честь уже загиблого Джексона «з веселим дзенькотом чарок, з восклицаньем», і самовіддана великодушність ніжної Мері, і черствий егоїзм Луїзи, що намагається самоствердитися в людиноненависництві, але: …ніжного слабшай жорстокий, И страх живе в душі, страстьми томимой. Сама атмосфера бенкету перейнята лише ілюзією життя, смерть увесь час нагадує бенкетуючої про невідворотність і закономірність кінця По суті, «Бенкет під час чуми» починається з тої тривожної ноти роздумів про життя, справжньої й мнимої, котрої закінчувалася кожна з «маленьких трагедій». Але якщо у фіналах попередніх п’єс у роздум валили читачі й глядачі, те тут ці роздуми винесені, якщо так можна виразитися, на авансцену: у них увесь час занурений головний герой Вальсингам — голова бенкету, можливо, навіть його ініціатор. І бенкет початий з метою забутися серед жаху загальної смерті.
Але відбувається парадоксальне: саме голова бенкету увесь час вертається у своїх думках до смерті й наполегливо нагадує про смерть усім бенкетуючим Безумовно, «захват» бенкетом під час чуми — почуття складне й гостре, це почуття людини, що перебуває на грані життя й смерті. Але все-таки не втеча й не смиренність, а боротьба! — от пароль і гасло Вальсингама. І якщо вже неминуча смерть, то зустріти її з відкритим забралом! Людина й Смерть зштовхнулися на рівні. Саме тому так драматургически закономірний зовні, здавалося б, несподіваний і випадковий фінал трагедії: Вальсингам кидає виклик чумі й не гине!
Драматургічний конфлікт переростає тему боротьби з долею. Він дозволяється як гімн людської зухвалості й гордості перед особою самої смерті. Однак п’єса не могла закінчитися гімном голови. Для дозволу конфлікту Пушкіну виявляється вкрай важливим остання суперечка «маленьких трагедій» — спор Вальсингама зі священиком, що теж діє під час загальної катастрофи Священик, як і Вальсингам, прагне «підбадьорити згаслий погляд», але… лише для того тільки, щоб підготувати приреченого до смерті. І голос священика, весь лад його мовлення — це голос самої смерті, що як би звучить через гробову дошку.
Священик безупинно нагадує про померлих, про борошна пекла й про райське блаженство, він судить живучих від імені загиблих. Знаменно його звертання до ім’я загиблої Матильди в якості останнього, вирішального аргументу в суперечці з Вальсингамом! Згадування про Матильде викликає в нього бурхливий емоційний вибух. Так, Голова визнає, що він опоганив пам’ять матері й коханій, беручи участь у бенкеті! Але проте він залишиться, тому що тут — життя, нехай на краю загибелі, але життя, а там — лише смиренність і бездіяльність перед особою смерті. І характерно, що священик, відчувши силу цих слів, іде, благословляючи Вальсингама.
«Бенкет триває. Голова залишається, занурений у глибоку замисленість», — говорить заключна ремарка «маленьких трагедій». Життя й пристрасть, розум і серце знову виходять переможцями…