Макарова Л. С. Дидактизм і розважальний початок у готичному романі кінця XVIII в.
РОЗВАЖАЛЬНІ Й ПОПУЛЯРНІ ЖАНРИ В АНГЛІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ Й КУЛЬТУРІ XVII — XVIII СТОЛІТЬ
героїв, використання елементів комічного.) його. Ця тенденція простежується вже в романі Довга шпага, або граф Солсбері Т. Лиланда (1762), що з’явилися своєрідним предтечей роману Замок Отранто Х. Уолпола (1765). Сам родоначальник жанру готичного роману вже в передмові до його першого видання висловлює бажання навчити читача жалю, виховати його почуття
Безсумнівно, що письменники-готики прагнули до розважальності, до створення захоплюючого сюжету (звідси — нагнітання злочинів, мотив переслідування безневинної героїні, опис порочних страстей). При цьому вони завжди (принаймні, у кращих зразках готичного роману) пам’ятали про виховне значення літератури й не відмовляли собі в задоволенні навчити читача добру й викрити зло
Письменники-Готики (Х. Уолпол, К. Рив, А. Радклиф) уважали, що авантюрний сюжет тільки сприяє засвоєнню моральних істин. Однак дидактизм неоднаково проявляється в добутках конкретних авторів. У романі Х. Уолпола Замок Отранто розвивається думка про неправедно нажите багатство й неминучість покарання за вчинене в минулому зло. Однак дидактичні сентенції в романі звучать приглушено, оскільки багато в чому події, що відбуваються в сім’ї князя Отранто пояснюються не просто абстрактними ідеями про відновлення справедливості, а втручанням долі, Долі, яким не в змозі протистояти навіть сильна воля Манфреда.
У порівнянні з романом К. Рив Старий англійський барон (The Old E) добуток Х. Уолпола дійсно з’являється як позбавлене моралі й моралізування. Первісна назва цього добутку бути Поборник чесноти, і вже це натякало на повчальний характер роману (поряд із присвятою дочки С. Ричардсона). Добуток наповнений моральними сентенціями, а наприкінці його всі гарні герої одержують те, що хотіли, а погані — або гинуть, або каються.) у Ченці) і вихованні почуттів, ускладненому помилками, але зрештою має щасливе завершення (розвиток любовного роману Раймондо й Агнеси); історія шевальє де Валанкура в Таємницях Удольфского замка А. Радклиф виявляє собою історію поступового перетворення й дорослішання людини, настільки улюблену письменниками-просвітителями (Г. Филдинг Том Джонс, найда).
Письменники-Готики люблять виступати у своїх добутках по ходу розвитку дії як філософів-резонерів, що оцінюють учинки героїв. Дуже часто вони супроводжують кінцівки романів прямими моралями (Чернець М. Г. Льюиса, романи А. Радклиф).
Таким чином, автори готичних романів кінця XVIII століття, демонструючи зв’язок із традиціями літератури Освіти, використовують розважальний характер сюжетів у своїх романах як засіб, за допомогою якого вони мають можливість дати читачеві моральний урок, навчити його чесноти.