Макєєв С.: Абат і його Манон
«Манон Леско». Ім’я автора теж: «А. З». Більшість читачів уважають, що це значить королівського прокурора Льевена Із з’явився син, якого нарекли подвійним ім’ям єзуїти високо оцінили здатності й знання юного З і вирішили, що йому варто вчитися далі богослов’ю, філософії й іншим гуманітарним наукам в училище Генріха IV у містечку Ла-Флеш.)»заблудшую вівцю», хоча каяття Антуана було глибоким і щирим. Він навіть відправився в Рим, щоб вимолити в тата прощення. Але по дорозі небезпечно занедужали, до того ж і гроші скінчилися. Отут підкрутився офіцер, турботливий, як батько рідної: визначив юнака в лікарню, відвідував, годував і напував. Але виявилося, що намагався він не безкорисливо, і як тільки хворий поправився, запропонував йому знову записатися в доблесну французьку армію. Антуан, звичайно, відмовився, але вербувальник знав свою справу й не відставав. Можливо, він пред’явив рахунок на круглу суму й пригрозив судом або, може бути, З дійсно підписав контракт, але потім відступився. У листах він згадував ще якесь «серйозну справу», так називали дуель зі смертельним результатом. Загалом, Антуан знову вдарився в перегони й цього разу зник за кордоном, у Голландії. Правда, відсиджувався він там недовго й незабаром повернувся у Францію
И отут його наздогнала перша любов, шалена й безрозсудна. Він полюбив дівчину, що називається, «з дурного суспільства». Невідомо, що вона там накоїла, але неї заарештували й посадили у в’язницю, потім замінили висновок посиланням Влуизиану.
У той час французькі влади заселяли це заморське володіння в Новому Світлі ким тільки можна. Відправляли в Америку навіть засуджених злочинців і злочинниць, найчастіше повій. Для чоловіків це був шанс перемінити тюремну камеру на повну невідомість, коштувало тільки погодитися на шлюб зі злодійкою або куртизанкою. Таких «молодят поневоле» везли в порт на корабель скованими попарно, а жінок-одинаків сковували по шести. У Луизиане вони діставалися переселенцям по жеребі
Так везли й подругу З. Антуан вирішив випливати за нею хоч на край світла. Мабуть, серце його розривалося від жалості. Згодом кавалер де Грие з волі автора проробив весь цей шлях і так передав свої почуття: «Але уявите собі бідну мою кохану, прикуту ланцюгами навколо пояса, що сидить на солом’яній підстилці, у томлінні притулившись головою до стінки візка, з особою блідим і омоченним слізьми, які струмками струменіли з-під вій, хоча ока її незмінно були закриті».
По дорозі Антуан знову занедужав і зліг. Партія арештанток прибула в Ла-Рошель, там них занурили на корабель і… Із втратив свою кохану, втратив назавжди. Його розпач був так великий, що тепер він твердо вирішив поховати себе в монастирі. Свою «могилу» він знайшов у бенедиктинском монастирі Сен-Вандрий біля Руана.
обителей. Але де знайти «підходящий» монастир для негідного ченця? Він і сам все прекрасно розумів: «Не можна не визнати, що я жодною мірою не придатний для чернецтва…»
Проте в 1726 році Антуан Франсуа став абатом З: єпископ Амьенский присвятив його в духовний сан. Треба сказати, що спочатку абатами йменувалися тільки настоятелі монастирів, але пізніше так стали називати всіх людей духовного звання, що навіть не мали свого приходу. Тепер абат З міг іноді з доручення монастиря залишати обитель і читати проповіді, служити різні треби в паризьких церквах, у притулках і вдома. У ці роки в келіях монастиря Блан-Манто в Парижу, а пізніше в Жермен-Де-Пре молодий абат почав писати великий роман «Записки знатної людини, що удалились від світла», що принесло йому голосну славу. Коли перші два томи роману вже були надруковані й гаряче обговорювалися у вітальнях і салонах Парижа, відбулася знаменна зустріч, що вплинула на особисту долю абата З і на задум повести «Манон Леско». Деякі дослідники визнають цю історію справжньої, інші вважають її однієї з літературних легенд, що оточують ім’я З
У жовтні 1728 року абат Із прибув у притулок Сальпетриер сповідати ув’язнених. У паризьких притулках утримувалися не тільки сироти й немічні, але й «жінки дурного поводження». Теперішніх, закоренілих злочинниць містили у в’язниці, а притулки вважалися виправними закладами. У дворі притулку в старого колодязя абат побачив молоду жінку, потрясшую його уява. Вона була зовсім не схожа на своїх товарок: блідий, але прекрасна квітка серед бур’янистої трави. Це був coup de foudre , теж наповнений пригодами, подорожами й фатальними страстями. Але скільки б він не писав, грошей однаково не вистачало. З наробив боргів, повертати було нема чим, кредитори узялися за нього всерйоз. Він біг в Англію, прихопивши свої єдині цінності був самим святенницьким періодом в історії Франції. При дворі заборонили грайливі вираження, почуттєву музику й танці, оголені плечі. Версаль перетворився в таке нудне місце, що, як говорили сучасники, «кальвіністи завили б тут від туги».
Але от 1 вересня 1715 року з балкона королівського палацу пролунав: «Король умер! Так здраствує король!» Новому монархові здійснилося всього п’ять років. Регентом при майбутньому Людовике XV став брат покійного короля Пилип II герцог Орлеанский. При його правлінні двір, паризька знать, а потім і вся Франція пустилися в усі тяжкі.) преподобний батько відправлявся, закутавшись у плащ, на пошуки згідливих праль, белошвеек і покоївок, щоб привести їх у спальню свого вихованця. Сам абат був незвичайно похітливий, мав безліч амурних пригод, траплялося йому ділити коханку зі своїм учнем, а деякі власниці паризьких борделів були з Дюбуа накоротке.
чиВарто дивуватися, що Пилип у п’ятнадцять років збезчестив тринадцятилітню дочку воротаря в Палі-Роялі. А коли її вагітність стала помітна, батько прийшов скаржитися матері негідника, принцесі Єлизаветі Пфальцской. Мамаша майбутнього регента заявила: «Якби ваша дочка не давала надкушувати свій абрикос, нічого б не трапилося!»
Пилип женився сімнадцяти років від роду, але в шлюбі не одержував задоволення й відвідував спальню дружини час від часу. Від цих випадкових візитів у нього народилися син і чотири дочки. А поза сім’єю Пилип колекціонував коханок. Треба сказати, що придворні дами з дивною наполегливістю лізли до нього в постіль, про що він зі сміхом розповідав всім і кожному. Навіть його вкрай цинічна мати дивувалася, що дами в ньому знаходять. На що Пилип відповідав: «Ви не знаєте нинішніх розпущених жінок. Їм робить приємність, коли чоловіка розповідають, як спали з ними!»
Ставши регентом, Пилип призначив абата державним радником, а потім домігся для нього кардинальської шапочки. При цьому Пилип анітрошки не поважав Дюбуа й частенько його поколачивал.) не інакше як «повішениками». Тут, як у блатному світі, кожний носив кличку: Товстий Рак, Пипка, Стегно тощо. » Царицею-Султаншею» вечора призначалася чергові фаворитки регента. Після їжі й рясних узливань гості збуджували себе, представляючи еротичні «живі картини», іноді за допомогою «чарівного ліхтаря», а потім переходили безпосередньо до справи, спочатку попарно, а потім і спільно. У прихожей чекали своєї години з десяток дужих молодцев, іменованих «наконечниками». Вони мирно розмовляли про сім’ю й дітей, поки гості не слабшали, і тоді «наконечники» входили й накидалися на «висельниц».
Втім, це не самі брудні пороки, у яких підозрювали Пилипа. Регент був не далекий мистецтв і власноручно проілюстрував гравюрами роман «Дафнис і Хлоя». Затверджували, що в образі Хлои він зобразив свою дочку Марію-Луїзу-Єлизавету герцогиню Беррийскую, причому вона позувала йому оголеної. Слухи про інцест були так поширені, що їх і не заперечували. Репутація дочки була деяким краще батьківською. У поставленій у той час п’єсі Вольтера «едип» вільно або мимоволі втримувалася безліч натяків на скандальний зв’язок. Притім актор Дюфрен не тільки надяг таку ж перуку, як у регента, але й копіював його жести. Глядачі поглядали в королівську ложу, де сидів регент поруч із дочкою. Пилип ляскав голосніше всіх
Зворотним боком страсті до насолод була якась містична тяга до збагачення. Справи в державі йшли з рук геть погано, а регент не утруждал себе турботами про Францію. Усі чекали чуда. І воно з’явилося в особі шотландського банкіра Лоу. Уперше він приїхав у Париж ще в 1708 році й «засвітився» як гравець, тому його незабаром вислали із Франції. Він повернувся через вісім років уже як фінансист, заснував банк і Західну компанію, що одержала монополію в торгівлі з Луизианой, увів у звертання процентні папери. За чотири роки Лоу побудував так звану «Систему», що, по суті, стала прообразом «пірамід» у послесоветской Росії. Французи просто збожеволіли на акціях і відсотках, більше мільйона сімей прямо або побічно ввязались в «Систему» Лоу. Регент так довіряв йому, що призначив його головним фінансовим контролером
Криза підкралася непомітно: припинилися виплати відсотків, почалася паніка на біржі, пішла хвиля банкрутств, злетіли ціни. Лоу біг із країни
Для багатьох цей крах став справжньою трагедією. Але не для Версаля. Регент продовжував поповнювати свою колекцію. І тільки дві жінки насмілилися сказати йому «ні». Перша спорідненню характерів: адже й Із часом давав волю страстям, переступав закони й умовності. А може бути, навпаки, відшкодовував те, чого йому бракувало: безмежну волю, якусь природну природність, властиву жінкам, так сказати, без комплексів. Адже сам він, согрешив, вічно переживав і зрештою каявся. Тепер неважко помітити, що літературний образ Манон Леско зложився з характерів жінок, близьких самому авторові. А свою бентежну душу З відбив, як у дзеркалі, в образі де Грие й почасти в образі його доброчесного друга Тибержа.)»Історія…». Так чи не траплялося подібних історій у житті? Траплялися. Наприклад, в 1720 році була засуджена й вислана із Франції дев’ятнадцятирічна Марі Шовиньи на прізвисько Манон. Вона потрапила в притулок за те, що «одягнена в чоловіче плаття, відкрито займалася в Парижу ганебною проституцією».) уже що двічі побивали у в’язниці. Він промишляв картярською грою, але не занадто вдало. Де Вьянтекс вирішив поправити свої справи, перепродавши Манон професійній звідниці. Але отут з’явилася мамаша й закотила скандал, порахувавши себе обманутої. Клієнтами звідниці були впливові люди, вони домовилися з поліцією, і мати-скандалістка виявилася в притулку. Втім, незабаром за нею пішла й дочка. Молодість і привабливість Манон розташувала до неї навіть стражників, але режим був загальним для всіх: дівчина носила одяг із грубої вовни й дерев’яні черевики, весь день вона проводила у важкій роботі й молитві, харчувалася овочевою юшкою із хлібом, пити давали тільки воду
И отут, як у чутливому романі, відбулася чудесна метаморфоза з негідником де Вьянтексом. Він пошкодував дівчину, а пошкодувавши нещастях, не простягнув би йому руку, бути може, навіть не позаздрив би йому. Тому що той, хто не любив тебе, Манон, той не пізнав всіх глибин любові». Гі де Мопассан говорив, що «письменники залишили нам усього лише три-чотири чудових образи жінки», і після шекспірівської Джульетти називає Манон Леско: «Манон стояло пройти в абатстві Круа-Сен-Лье біля евре.)»Зізнатися, я погано служу меси», «жовтою пресою». Через одну таку публікацію вибухнув скандал: впливовий пан порахував себе ображеним і звернувся до влади. Начальник поліції запропонував абатові З покинути Францію. Півтора року З жил у Бельгії й у Франкфурті, поки не одержав дозвіл повернутися. З тих пор він, підписуючись, додавав до свого прізвища «дrsquo;екзиль» . «Вид чарівний, .
З’являлися всі нові видання «Манон Леско», у Франції й в інших країнах. До речі, одне з перших російських видань називалася «Історія Маші Леско й Кавалера Де-Грие». З’явилося й «піратське» продовження повести: Манон нібито залишилася жива й уважала себе кинутої напризволяще долі; вона вже вирішила піти в монастир, але отут випадково зустріла де Грие; тепер вони вирішили одружитися, але раптом виявилося, що Тиберж теж жагуче полюбив Манон… ну й так далі. Цей «сиквел» приписували молодому суперникові З на ниві почуттєвої прози «Тут лежить батько Антуан Франсуа З, священик і чернець, відомий по багатьом книгам. Так упокоится він з миром!») життя нескінченна.