Твір по літературі: «Маленька трилогія» У дев’яності роки в житті країни відбуваються важливі зміни. Глуха реакція переміняється суспільним пожвавленням і підйомом. У ці роки з особливою наполегливістю, на різних індивідуальних долях, письменник вирішує проблему байдужості, «футляра». Його оповідання й повести — свого роду художні дослідження душі сучасного йому людини. Жива людина духовно або навіки заснув, поринув в «сонний одур», лінь, мертва байдужність у погоні за чином і рублем? Є чи ще в ньому «іскра» — чуйність до чужого лиха, до чужого страждання, до народного горя, прагнення до іншого, кращого життя? От питання, над якими б’ється допитлива думка художника. В 1898 році з’являється знаменита трилогія, що складається з оповідань «Людин у футлярі», «Аґрус», «Про любов». Три чоловіки — учитель Буркин, лікар Іван Іванович і поміщик Алехин розповідають по історії; одна викликає в пам’яті іншу. Ми довідаємосяюся про тр несхожі долі, внутрішньо зв’язаних між с.
Беликов, з оповідання «Людин у футлярі», з його постійним, сторожким «як би чого не вийшло»,- людин, заляканий життям. Але, виявляється, його самого, що побоюється всього на світі, боялася вся гімназія, все місто. І тут Чехов іде набагато далі зображення одного гротескового «унікального» персонажа. Беликова не стало.
Усі зітхнули з полегшенням. Але… «пройшло не більше тижня, і життя потекло як і раніше, таке ж суворе, стомлююче, безглузда, життя, не заборонена циркулярно, але й не дозволена цілком, не стало краще. І справді, Беликова поховали, а скільки ще таких человеков у футлярі залишилося, скільки їх ще буде!» У самих різних людях сидить шматочок «футляра», люди заражені рпаснейшим мікробом байдужості. От адже вчитель Буркин, що розповів про Беликове, начебто розуміє до кінця зміст розказаного.
Але коли Іван Іванович, схвильований почутою історією, починає говорити про все навколишнє життя — сонної, дозвільної, футлярної, Буркин спокійно перебиває його: «Ну, уже це ви з іншої опери… Давайте спати». Кінчається оповідання так: «И мінут через десять Буркин уже спав. А Іван Іванович усе ворочався з боку на бік і зітхав, а потім устав, знову вийшов назовні й, сівши у дверей, закурив трубочку». Здавалося б, звичайний, спокійний, життєвий кінець.
Але в Чехова нічого не буває «просто так». І не просто безсонням страждає Іван Іванович. Його млоїть занепокоєння, тривога, мучать думки про дарма прожите життя. Наступного дня він розповідає історію (яка навіяна оповіданням Буркина і яку той не захотів слухати) про свого брата й про кислий аґрус, що став вінцем людських бажань. Але — знову шматочок «футляра» — Алехин не дуже-те зрозумів те, що почув, як пише Чехов, «він не вникав». Третю історію розповідає Алехин, людина, заморочена турботами по господарству, турботами про круп, сіно, дьоготь. Здавалося б, все живе назавжди заснуло в його душі. Але він говорить про любов, що ледь не перевернула все його життя.
І може бути, у цьому «ледь» — зміст багатьох добутків Чехова 1890-1900 років. Герої оповідання «Про любов» люблять один одного, начебто створені друг для друга, здається, от-от і вони перестануть приховувати любов і з’єднають свої долі. Але проходить рік за роком, життя йде своєю чергою, звичайна, бестревожная, а вони усе ще не роблять вирішального кроку У ряді добутків зрілого Чехова сюжет — не ланцюг події, що розвивається, але скоріше очікування головної події, дії, що не відбувається. Усе знову тече по старому руслу. Алехин освідчуватися в коханні тільки в момент розставання назавжди. Нікітін («Учитель словесності») хоче порвати з миром нудних, незначних людей, але ще не в силах зробити це.
У душі Ионича зайнявся був вогник любові — і відразу згас. > Марне прагнуть у Москву три сестри Дядько Ваня, здавалося, підняв бунт проти вченої бездарності, але це не більш ніж короткий спалах — вона нічого не змінить Чеховські добутки будуються як свого роду випробування героя дією — випробування, який він не витримує. Але письменник не втрачає віри в героя, уперто продовжує досліджувати, випробовувати його душу й характер. «Я зрозумів, що коли любиш, то у своїх міркуваннях про цю любов потрібно виходити від вищого, від більше важливого, чим щастя або нещастя, гріх або чеснота в їхньому ходячому змісті, або не потрібно міркувати зовсім».