Твір по літературі: Мцирі як романтичний герой Що за вогненна душа, що за могутній дух, що за велетенська натура в цього Мцирі! В. Бєлінський Лермонтов був закоханий у Кавказ із самого раннього дитинства. Величавість гір, кришталева чистота й одночасно небезпечна сила рік, яскрава надзвичайна зелень і люди, волелюбн і горді, потрясли уява великоокої й вразливої дитини. Може бути, тому замолоду Лермонтова так залучав образ бунтаря, на порозі смерті произносящего гнівне мовлення перед старшим ченцем (поема «Сповідь»). А може, це було передчуття власної смерті й підсвідомий протест проти чернечої заборони радуватися всьому той, що дається Богом у цьому житті. Це гостре бажання випробувати звичайне людське щастя й звучить у передсмертній сповіді юного Мцирі — героя однієї із самих чудових поем Окавказе. Поема була написана М. Ю. Лермонтовим в 1839 році.
У поемі головний герой найбільш наближений до сучасності. Доля горця, що рветься до волі з полону, що не одержав її, була найбільш співзвучна лермонтовскому поколінню. У той же час героїчний пафос безкомпромісної боротьби, що надихає Мцирі до кінця його короткого життя, з’явився найбільш безпосереднім відбиттям лермонтовского ідеалу … Всупереч гаданої монологичности поеми, у якій існує сповідь її єдиного героя, поема внутрішньо диалогична, що розширює її значеннєвий спектр Роки перебування Мцирі в монастирі, насильницьке прилучення до цивілізації були насичені не тільки гіркотою втрат, але й відомими знаходженнями. Незвичайність його положення й долі змушує Мцирі задуматися над проблемами, які були йому не властиві.
Поряд із мріями про волю й батьківщину в Мцирі зароджується прагнення пізнати навколишній світ. Думи героя свідчать про його глибокі переживання, про формування самосвідомості, що виводить героя із природної безпосередності: Давним-давно задумав я Глянути на далекі полючи Довідатися, чи прекрасна земля, Довідатися, для волі иль в’язниці На це світло народимося ми Мцирі живе в природі й. у злагоді із природою. Але природа, що була для героя раніше прекрасної, місцем вільного перебування, стає раптом непривітної й навіть ворожою: Дарма в сказі часом Я рвав розпачливою рукою Терник, поплутаний плющем: . Усе ліс був, вічний ліс навкруги, Страшней і густіше щогодини; И мільйоном чорних очей Дивилася ночі темрява Крізь галузі кожного куща… У поемі Лермонтов розвиває ідею мужності й протесту, закладену раніше в інших добутках. Але в цій поемі автор майже виключає любовний мотив, що грав раніше істотну роль. Цей мотив відбився в короткій зустрічі Мцирі із грузинкою в гірського потоку.
Герой, перемагаючи мимовільний порив молодого серця, відмовляється від особистого щастя в ім’я волі. Патріотична ідея сполучається в поемі з темою волі. Лермонтов не розділяє цих понять. В одну пристрасть зливається в нього любов до вітчизни й спрага волі В’язницею стає для Мцирі монастир, задушливими здаються йому келії, похмурої й глухими — стіни, боягузливі й жалюгідними — стражи-ченці, сам же він почуває себе рабом і в’язнем.
Його бажання довідатися багато чого про світ, для чого народився він на світло, обумовлено жагучим поривом до волі. Тільки поза монастирем Мцирі жив, тільки поза монастирем він був вільний. Тільки ці дні він називає блаженством Мужність і стійкість Мцирі проявляються в його битві з барсом. Його не страшила смерть, тому що він знав: повернення в монастир — це продовження колишніх страждань. Трагічний фінал не послабляє його дух, міць його вільнолюбства.
Умовляння старого ченця не змушують його покаятися. Він і тепер проміняв би райську насолоду на кілька мінут волі, на кілька мінут життя серед близьких Переможений, він духовно не зломлений і залишається позитивним образом нашої літератури, а його мужність і героїзм, сила духу й цілісність з’явилися докором роздробленим серцям боязких і бездіяльних сучасників Поема Лермонтова продовжує традиції передового романтизму. Мцирі, повний полум’яних страстей, похмурий і самотній, що розкриває свою душу в оповіданні-сповіді, сприймається як герой романтичних поем. Однак Лермонтов, що створив «Мцирі» у ті роки, коли створювався й реалістичний роман «Герой нашого часу», вносить такі риси в цей добуток, яких немає в більше ранніх його поемах. Якщо минуле героїв «Сповіді» і «Боярина Орши» залишається зовсім невідомим і ми не знаємо тих соціальних умов, які сформували їхні характери, то рядка про нещасливе дитинство й отроцтво Мцирі допомагають глибше зрозуміти переживання й думки героя. Сама форма сповіді, характерна для романтичних поем, зв’язана із прагненням глибше розкрити — розповісти душу. Цей психологізм добутку, деталізація переживань героя природні для поета, що у цей же час створив соціально-психологічний роман Виразне сполучення безлічі метафор романтичного характеру в самій сповіді (образи вогню, полум’яності) з реалістично точною й поетично скупим мовленням вступу («Один раз росіянин генерал…
«). Романтична за формою поема свідчила про ріст реалістичних тенденцій у творчості Лермонтова Лермонтов увійшов у російську літературу як продовжувач традицій великого Пушкіна, поетів-декабристів і разом з тим як нова ланка в розвитку національної культури. За словами Бєлінського, він вніс у національну культуру свій, «лермонтовский елемент». Стисло пояснюючи, що треба вкладати в це визначення, критик у якості першої характерної риси творчої спадщини поета відзначала «самобутню живу думку» у його віршах. І повторював: «Усе в них дихає самобитною й творческою думкою».
В образі Мцирі Лермонтов відбив реальні риси кращих людей епохи 30-х років XIX сторіччя, спробував змусити своїх сучасників відмовитися від пасивності, апатії, байдужності, восславил внутрішню волю людини Однієї з вершин художньої спадщини Лермонтова є поема «Мцирі» — плід діяльної й напруженої творчої роботи. Ще в ранню пору в уяві поета виник образ юнака, що вимовляє на порозі смерті гнівне, протестуюче мовлення перед своїм слухачем» — старшим ченцем. У поемі «Сповідь» (1830 рік, дія відбувається в Іспанії) герой, укладений у темницю, проголошує право на любов, що вище монастирських уставів Захоплення Кавказом, прагнення до зображення ситуацій, у яких з найбільшою повнотою може розкритися мужній характер героя, приводить Лермонтова в пору вищого розквіту його дарування до створення поеми «Мцирі» (1840 рік), що повторює багато віршів з попередніх стадій роботи над тим же образом. Перед «Мцирі» була написана поема «Утікач». У ній Лермонтов розвиває тему кари за боягузтво й зрадництво. Короткий сюжет: зрадник боргу, що забув про батьківщину, Гарун утік з бойовища, не помстившись ворогам за загибель батька й братів. Але втікача не прийме ні друг, ні кохана, ні мати, навіть від трупа його все відвернуться, і ніхто не віднесе його на цвинтар. Поема призивала до героїзму, до боротьби за волю вітчизни. У поемі «Мцирі» Лермонтов розвиває ідею мужності й протесту, закладену в «Сповіді» і поемі «Утікач».
В «Мцирі» поет майже повністю виключив любовний мотив, що грав настільки значну роль в «Сповіді» (любов героя-ченця до черниці). Цей мотив відбився лише в короткій зустрічі Мцирі із грузинкою в гірського потоку. Герой, перемагаючи мимовільний порив молодого серця, відмовляється від особистого щастя в ім’я ідеалу волі. Патріотична ідея сполучається в поемі з темою волі, як і у творчості поетів декабристів. Лермонтов не розділяє цих понять: в одну, але «полум’яну пристрасть» зливається любов до вітчизни й спрага волі. В’язницею стає для Мцирі монастир, задушливими здаються йому келії, похмурої й глухими — стіни, боягузливі й жалюгідними — стражи-ченці, сам він — рабом і в’язнем. Його бажання довідатися, «для волі иль в’язниці на це світло народилися ми», обумовлено жагучим поривом до волі. Короткі дні для втечі — це для нього воля. Тільки поза монастирем він жив, а не животів.
Тільки ці дні він називає блаженством. Волелюбний патріотизм Мцирі найменше схожий на мрійливу любов до рідних гарних пейзажів і дорогих могил, хоча герой тужить і про їх. Саме тому, що він істинно любить вітчизну, він хоче боротися за волю батьківщини. Але разом з тим поет з безсумнівною симпатією оспівує войовничі мрії юнака. Поема не розкриває до кінця прагнень героя, але вони відчутні в натяках. Про свого батька й знайомих Мцирі згадує насамперед як про воїнів; не випадково йому сняться бої, у яких він .перемагає, недарма мрії тягнуть його в «дивовижний мир тривог і битв». Він переконаний, що міг би бути «у краї батьків не з останніх молодців». Хоча доля не дала Мцирі зазнати захват битвою, але всім ладом своїх почуттів він — воїн.
Суворою стриманістю він відрізнявся ще з дитячого років. Юнак, пишаючись цим, говорить; «Ти пам’ятаєш, у дитячі роки сльози не знав я ніколи». Волю сльозам він дає лише під час втечі, тому що ніхто їх не бачить. Трагічна самітність у монастирі загартувало волю Мцирі. Не випадково, що він біг з монастиря в грозову ніч: те, що злякало боязких ченців, наповнювало його серце почуттям братерства із грозою.
Мужність і стійкість Мцирі з найбільшою силою проявляється, у битві з барсом. Його не страшила могила, тому що він знав; повернення в монастир — це продовження колишніх страждань. Трагічний фінал свідчить про те, що наближення смерті не послабляє духу героя й моці його вільнолюбного патріотизму. Умовляння старого ченця не змушують його покаятися. Він і тепер би «рай і вічність проміняв» за кілька мінут життя серед близьких (вірші, що викликали невдоволення цензури). Не його провина, якщо йому не вдалося стати в ряди борців за те, що він вважав своїм святим обов’язком: обставини виявилися непереборними, і він дарма «сперечався з долею». Переможений, він духовно не зломлений і залишається позитивним образом нашої літератури, а його мужність, цілісність, героїзм були докором роздробленим серцям боязких і бездіяльних сучасників із дворянського суспільства Кавказький пейзаж уведений у поему головним чином як засіб розкриття образа героя. Нехтуючи своє оточення, Мцирі почуває лише споріднення із природою. Ув’язнений у монастир, він порівнює себе із блідим типовим листком, що виріс меж сирих плит.
Вирвавшись на волю, він разом із сонними квітами піднімає голову, коли озолотився схід. Дитя природи, він припадає до землі й довідається, як казковий герой, таємницю пташиних пісень, загадки їхнього віщого щебетання. Йому зрозуміла суперечка потоку з каменями, дума роз’єднаних скель, що жадають зустрічі. Погляд його загострений: він зауважує блиск зміїної луски й відливи срібла на шерстячи барса, він бачить зубці далеких гір і бліду смугу «меж темним небом і землею», йому чудиться, що його «старанний погляд» міг би стежити через прозоруу синявий неба поле ангелів. (Характеру героя відповідає й стих поеми). Поема Лермонтова продовжує традиції передового романтизму, Мцирі, повний полум’яних страстей, похмурий і самотній, що розкриває свою «душу» в оповіданні-сповіді, сприймається як герой романтичних поем. Однак Лермонтов, що створив «Мцирі» у ті роки, коли створювався й реалістичний роман «Герой нашого часу», вносить такі риси у свій добуток, яких немає в більше ранніх його поемах.
Якщо минуле героїв «Сповіді» і «Боярина Орши» залишається зовсім невідомим, і ми не знаємо тих соціальних умов, які сформували їхні характери,, то рядка про нещасливе дитинство й батьківщину Мцирі допомагають глибше зрозуміти переживання й думки героя. Сама форма сповіді, характерна для романтичним поем, зв’язана із прагненням глибше розкрити — «розповісти душу». Цей психологізм добутку, деталізація переживань героя природні для поета, що у той же час створював соціально-психологічний роман Виразне сполучення рясних метафор романтичного характеру в самій сповіді (образи вогню, полум’яності) з реалістично точною й поетично скупим мовленням вступу. («Один раз російський генерал…») Романтична поема свідчила про ріст реалістичних тенденцій у творчості Лермонтова Лермонтов увійшов у російську літературу як продовжувач традицій Пушкіна й поетів-декабристів, і разом з тим як нова ланка в ланцюзі розвитку національної культури. За словами Бєлінського, він вніс у національну літературу свій, «лермонтовский елемент». Стисло пояснюючи, що треба вкладати в це визначення, критик у якості першої характерної риси творчої спадщини поета відзначала «самобутню живу думку» у його віршах.
Повторював Бєлінський «Все дихає самобитною й творческою думкою». Лермонтов був закоханий у Кавказ із самого раннього дитинства. Величчя гір, кришталева чистота й одночасно небезпечна сила рік, яскрава незвичайна зелень і люди, волелюбн і горді, потрясли уява великоокої й вразливої дитини. Може бути, тому ще замолоду Лермонтова так залучав образ бунтаря, на порозі смерті произносящего гнівне протестуюче мовлення (поема «Сповідь», 1830 рік, дія відбувається в Іспанії) перед старшим ченцем. А може, це було передчуття власної смерті й підсвідомий протест проти чернечої заборони радуватися всьому той, що дається Богом у цьому житті. Це гостре бажання випробувати звичайне людське, земне щастя й звучить у передсмертній сповіді юного Мцирі — героя однієї із самих чудових лермонтовских поем про Кавказ (1839 рік — зовсім мало часу вже залишалося в самого поета). Перед «Мцирі» була написана поема «Утікач».
У ній Лермонтов розвиває тему кари за боягузтво й зрадництво. Короткий сюжет: зрадник боргу, що забув про батьківщину, Гарун утік з бойовища, не помстившись ворогам за загибель батька й братів. Але втікача не прийме ні друг, ні кохана, ні мати, навіть від трупа його все відвернуться, і ніхто не віднесе його на цвинтар. Поема призивала до героїзму, до боротьби за волю вітчизни У поемі «Мцирі» Лермонтов розвиває ідею мужності й протесту, закладену в «Сповіді» і поемі «Утікач». В «Мцирі» поет майже повністю виключив любовний мотив, що грав настільки значну роль в «Сповіді» (любов героя-ченця до черниці). Цей мотив відбився лише в короткій зустрічі Мцирі із грузинкою в гірського потоку. Герой, перемагаючи мимовільний порив молодого серця, відмовляється від особистого щастя в ім’я ідеалу волі. Патріотична ідея сполучається в поемі з темою волі, як і у творчості поетів-декабристів.
Лермонтов не розділяє цих понять: в одну, але «полум’яну пристрасть» зливається любов до вітчизни й спрага волі В’язницею стає для Мцирі монастир, задушливими здаються йому келії, похмурої й глухими — стіни, боягузливі й жалюгідними — стражи-ченці, сам Він — рабом і в’язнем. Його бажання довідатися, «для волі иль в’язниці на це світло народилися ми», обумовлено жагучим поривом до волі. Короткі дні втечі — це для нього воля. Тільки поза монастирем він жив, а не животів.
Тільки ці дні він називає блаженством Волелюбний патріотизм Мцирі найменше схожий на мрійливу любов до рідних гарних пейзажів і дорогих могил, хоча герой тужить і про їх. Саме тому, що Мцирі істинно любить вітчизну, він хоче боротися за її волю. І поет з безсумнівною симпатією оспівує войовничі мрії юнака. Поема не розкриває до кінця прагнень героя, але вони відчутні в натяках. Про свого батька й знайомих Мцирі згадує насамперед як про воїнів; не випадково йому сняться бої, у яких він перемагає, недарма мрії тягнуть його в «дивовижний мир тривог і битв». Він переконаний, що міг бути «у краї батьків не з останніх молодців».
Хоча доля не дала Мцирі зазнати захват битвою, але всім ладом своїх почуттів він — воїн. Суворою стриманістю він відрізнявся ще з дитячого років. Юнак, пишаючись цим, говорить: «Ти пам’ятаєш дитячі роки: сльози не знав я ніколи». Волю сльозам він дає лише під час втечі, тому що ніхто їх не бачить. Трагічна самітність у монастирі загартувало волю Мцирі.
Не випадково, що він біг з монастиря в грозову ніч: те, що злякало боязких ченців, наповнювало його серце почуттям братерства сгрозой. Мужність і стійкість Мцирі з найбільшою силою проявляється в битві з барсом. Його не страшила могила, тому що він знав: повернення в монастир — це продовження колишніх страждань. Трагічний фінал свідчить про те, що наближення смерті не послабляє духу героя й моці його вільнолюбного патріотизму. Умовляння старого ченця не змушують його покаятися. Він і тепер би «рай і вічність проміняв» на кілька мінут життя. серед близьких (вірші, що викликали невдоволення цензури).
Не його провина, якщо йому не вдалося стати в ряди борців за те, що він вважав своїм святим обов’язком: обставини виявилися непереборними, і він дарма «сперечався з долею». Переможений, він духовно не зломлений і залишається позитивним образом нашої літератури, а його мужність, цілісність, героїзм були докором роздробленим серцям боязких і бездіяльних сучасників із дворянського суспільства. Кавказький пейзаж уведений у поему головним чином як засіб розкриття образа героя. Нехтуючи своє оточення, Мцирі почуває лише споріднення із природою. Ув’язнений у монастир, він порівнює себе із блідим тепличним листком, що виріс меж сирих плит. Вирвавшись на волю, він разом із сонними квітами піднімає голову, коли озолотився схід. Дитя природи, він припадає до землі й довідається, як казковий герой, таємницю пташиних пісень, загадки їхнього віщого щебетання. Йому зрозуміла суперечка потоку з каменями, дума роз’єднаних скель, що жадають зустрічі.
Погляд його загострений: він зауважує блиск зміїної луски й відливи срібла на вовні барса, він бачить зубці далеких гір і бліду смугу «меж темним небом і землею», йому чудиться, що його «старанний погляд» міг би бачити через прозоруу синявий неба поле ангелів. (Характеру героя відповідає й стих поеми). Поема Лермонтова продовжує традиції передового романтизму, Мцирі, повний полум’яних страстей, похмурий і самотній, що розкриває свою «душу» в оповіданні-сповіді, сприймається як герой романтичних поем. Однак Лермонтов, що створив «Мцирі» у ті роки, коли створювався й реалістичний роман «Герой нашого часу», вносить такі’ риси у свій добуток, яких немає в більше ранніх його поемах. Якщо минуле героїв «Сповіді» і «Боярина Орши» залишається зовсім невідомим, і ми не знаємо тих соціальних умов, які сформували їхні характери, то рядка про нещасливе дитинство й отроцтво Мцирі допомагають глибше зрозуміти переживання й думки героя. Сама форма сповіді, характерна для романтичних поем, зв’язана із прагненням глибше розкрити — «розповісти душу».
Цей психологізм добутку, деталізація переживань героя природні для поета, що у той же час створював соціально-психологічний роман Виразне сполучення безлічі метафор романтичного характеру в самій сповіді (образи вогню, полум’яності) з реалістично точною й поетично скупим мовленням вступу. («Один раз росіянин генерал…») Романтична за формою поема свідчила про ріст реалістичних тенденцій у творчості Лермонтова Лермонтов увійшов у російську літературу як продовжувач традицій Пушкіна й поетів-декабристів і разом з тим як нова ланка в ланцюзі розвитку національної культури. За словами Бєлінського, він вніс у національну літературу свій, «лермонтовский елемент». Стисло пояснюючи, що треба вкладати в це визначення, критик у якості першої характерної риси творчої спадщини поета відзначала «самобутню живу думку» у його віршах. І повторював: «Усе в них дихає самобитною й творческою думкою».