Мейнеке Ф. Англійський преромантизм, Фергюсон і Берк

Мейнеке Ф. Англійський преромантизм, Фергюсон і Берк тенденцій. Великі духовні рухи, якщо вони починалися заново, домагалися своїх цілей і опановували життям, часто, як представляється, приймали абсолютний характер, що принаймні тимчасово перемагає все конфронтуюче. У дійсності, якщо уважно придивитися, то нерідко із самого початку в них, поруч із ними й за ними відчувається сила іншого характеру й іншої спрямованості, що вдивляється через границі цього руху в далеке майбутнє, з яким рух, спочатку переможне, хоча ще й має тісну життєву спільність, але виявляється покликаним коли-небудь перемінити його, щоб потім стати жертвою того ж процесу підйому й розпаду. «Gestaltu) ідеї незважаючи на занепад, що загрожує їй. Ця віра може, не говорячи про всім іншому, покладатися й на те, що й погибающий ніколи не загине повністю в діалектику розвитку, але буде діяти в «знятому» виді.)- один з найбільших прикладів гаданої абсолютної перемоги нової духовної сили на певний час, коли вже з початку її переможного ходу ця духовна сила супроводжується протидіючою тенденцією, що її пізніше й поміняє. Століття Освіти й раціоналізму ніколи не був часом панування тільки цих плинів, але вже із самого початку містив у своєму чреве зародки того, що зійшло в XIX столітті як романтизм, ірраціоналізм і історизм. Це можна спостерігати всюди в Європі, що ми вже й зробили стосовно до Франції, а в сфері загальної історії літератури це вдало, хоча й не цілком задовільно з погляду викладу, уже показав француз Поль ван Тигем у своїй книзі «Le Preacute;roma)2.) тенденції, що живуть в одній і тих же грудях, що як би піднімаються й опускаються чаші тих самих ваг. Їх змушував підніматися й опускатися заклик часу, що виростає із протилежностей всього західного життя констеляція. Зовсім по-англійському дух Освіти, нанесший контрудар епосі релігійних воєн, прийняв під впливом Локка, Юма й інших форму емпіризму й сенсуалізму. Настільки ж справді англійським було й те, що полюс, протилежний commo) і поступово знову висунув свої вимоги. На початку XVIII в., тобто ще до розквіту англійської Освіти, в особі Шефтсбери виявився перший великий рух такого роду, до того ж тісно зросле із протилежним йому полюсом — Освітою. Навпаки, у творчості Попа, класичного поета в смаку англійської Освіти, протилежний романтически-естетический полюс не був зовсім мертвий. Як говорили, і в його дусі перебувало місце сумніву, таємниці й нескінченності[1]. Шекспіра просвітителі, щоправда, суворо гудили за його гріхи проти гарного смаку, але в той же час постійно ним захоплювалися. Він був і залишився англійським національним поетом, що дав найсильніше вираження всьому, що виходило за рамки англійського commo) залишилося — за винятком великого майже одиничного явища, що буде представлено нами наприкінці глави — лише рухом, продиктованим смаком утворених і тонко, що почували людей. Хоча й можна було продовжувати йти шляхом Шефтсбери, що також був людиною самого витонченого смаку, однак умів не тільки насолоджуватися, але й зрозуміти предмет насолоди в метафізичній глибині й зі світоглядним, навіть релігійним розмахом. Але англійському стилю відповідало щось інше, а саме — зовсім нетеоретично, з інстинктивною впевненістю, задовольнити нові потреби життя й все що заважає відсунути небагато убік, не борючись із ним самим радикальним образом. Проте моменти, що відповідали англійському характеру з погляду здатності й спонукання до радикальної духовної революції, надовго вичерпали себе в XVII в. Те, що було породжено ними — охолоджений деїзм і интеллектуализм Освіти зі своїми тенденціями до ясних і простих закономірностей, не тільки не задовольняв, з’явившись без прикрас, чутливу душу, але не задовольняв навіть і потреба простого смаку в привабливій розмаїтості.) виникав, не підозрюючи, що він, цей новий малий мир, переросте в новий духовний мир Заходу. Тут і Шефтсбери зі своєю наснагою красою природи, що вільно творить із себе самої, міг безпосередньо впливати на своїх земляків. Він, Аддисон і Піп висловлювали ідеї, які були реалізовані у вигляді англійських садів приблизно з 1720 г[2]. Нормативний дух французько-італійського садового мистецтва поступився радості від невимушено виникаючих принадностей природи, будь те вишуканих, будь те диких. При цьому можна усвідомити, що коріння цього відчуття лежали вже в XVII в. у пасторальній поезії й мистецтві Рейсдала, Сальватора Рози й інших. До того ж часу, що й перші англійські сади, ставляться й перші прояви в літературі, охарактеризовані як романтичні[3]. В
архітектурі[4] саме перша половина XVIII в. була часом, у яке одержали таке визнання форми Ренесансу, що наступила пауза, порожній простір у розвитку вітчизняного готичного стилю. Ще в XVII в., хоча в будівництві суспільних будинків у значній мірі й перемогли норми, розроблені Палладио, але поряд з ними звичний готичний стиль застосовувався в будівництві приватних будинків, а також при будівлі нового будинку коледжу в університетському місті Оксфорді, витриманому ще в традиціях англіканської церкви. И в XVII в. існувала невелика школа аматорів старовини, що підтримували інтерес до готичного стилю не стільки з любові до нього, скільки тому, що мова йшла про старовину взагалі. У середині XVIII в. у ряді цих антикварів також виник пролом. Здавалося, що по всій лінії переміг просвітительський смак, для якого все готичне було символом середньовічного варварства. Але вже близько 1740 р. молодий англійський мандрівник Томас Грій міг захоплюватися Реймсским собором, а в Італії — сприйняти романтично пофарбовані настрої. Грій був одним з тих людей, які могли стати важливими в перехідний період не як продуктивні письменники, а як живі центри дружніх кружків, що просували далі й далі раз підхоплену тенденцію. Тодішній його супутник Хорас Уолпол, дотепний і нервовий син Роберта Уолпола, раптово звернув на себе увага — він почав з 1750 р. перебудовувати й добудовувати в готичному смаку свій сільський будинок у Строберри Хилл біля Виндзора, перетворюючи його в дивний, але мальовничий комплекс будинків. Цей стиль називали готикою епохи рококо. Він сприймався як найвищою мірою еклектичний і несправжній — наприклад, у залі сиділи чи ледве не на вівтарних столах і т.п. Те ж враження дикої еклектичності й помилкової «средневековости» робив і знаменитий роман Хораса Уолпола «Замок Отранто» (1756). Він був переповнений атрибутами середньовічної романтики жахів, але відкривав ряд, увінчати який було призначено романам Вальтера Скотта, перейнятими радістю від зображення минулого.) і це показує, що його вів щасливий інстинкт, що дозволяв розуміти зміну, що відбувається, духовного життя. При цьому, імовірно, варто розрізняти супутній елемент — сплін, пристрасть до збирання різних дивин і всякого роду екзотики, що помітив у своїх співвітчизників уже Шефтсбери — від справді англійського традиціоналізму, що, будучи оточений видатними свідченнями минулого, усюди благоговійно консервував колишні форми, навіть якщо при цьому голови й були повні просвітительськими ідеями. Чудова наступність англійського розвитку, що виражалася й у зовнішніх символах, стала, таким чином, живильним ґрунтом традиционалистского почуття історії, що постійно неусвідомлено було присутнє, але, що характерно, просипалося, стаючи усвідомленим, саме після коротких митей, у які, здавалося, просвітительський смак переміг по всій лінії. Речі повинні завжди впливати на життя у всій повноті, щоб викликати цілісний прояв активності на протилежному полюсі. Тут, як і всюди, Освіта виявилося необхідним сильним подразником для пробудження сил протилежної спрямованості.) сади, можна було очікувати й швидкої появи готики. Але коливання почуття, що проявлялися за цим, могли поширюватися по різних напрямках. Уже Лесли Стефен у своєї «History of E) цьому називав натуралізмом, було тугою за природою, — тугою, що Руссо проголосив із середини століття і яка була не чим іншим, як свого роду переверненої з ніг на голову цивілізацією, сентиментальним баченням природної простоти, що виросли з реакції на цивілізацію й казавшимся здійсненим те в первісних народів, то в ранні епохи історії великих культурних народів. Погляд спрямовувався, відповідно до канонів класичної ерудиції, насамперед на Гомера й представлений їм мир людей[5]. «Радості від подання про природні й прості вдачі не можна протистояти, вона воістину чарує», — міг сказати Блекуелл уже в 1735 р., коли він анонімно опублікував своє дослідження про життя й творчість Гомера, переклад якого Иоганн Генріх Фосс в 1766 р. запропонував німецькому читачеві як новий дарунок. Він наважився знову нагадати про «стару думку», відповідно до якого поезія передувала прозі (Р. 38, німецький переклад S. 49). Це велике знання за допомогою ще більш глибокого занурення за старих часів знайшов уже Вико, що зробив звідси висновки, які дощенту потрясли природно-правове історичне мислення. Блекуелл не мав таку провісну й перетворюючу силу. Але він, імовірно, сприяв появі настільки плідними слів, що стали, Гамана й Гердера про те, що поезія — рідна мова роду людського[6]. Всі великі
оригінальні письменники, говориться далі, — і в цьому проявляється нове почуття, — були доконані лише в тому випадку, якщо вони говорили на своїй рідній мові й про речі, з якими вони найчастіше зіштовхувалися. латинь^-латині-по-латині, Що Писали, автори епохи Ренесансу були для Блекуелла доказом того, що вершини досконалості не можна досягти, якщо намагатися проникнути в спосіб самовираження іншої людини, навіть якщо він буде краще твого власного як по мові, так і за формою вираження. Долі, вдачі й мова народу він бачив немов з’єднаними один з одним ланцюгом і воздействующими другом на друга. Отже, щоб зрозуміти Гомера, треба перенестися в крутий його слухачів серед войовничого народу, що хотів почути щось про подвиги предків. Не можна також з позицій тонкого смаку нашого часу знаходити непристойним його природно-грубу манеру вираження. Якщо він називає царственого Менелая beta;omicro), то не можна гудити це як неналежне, що було зроблено, а варто відплачувати саму гарячу хвалу, тому що тодішнім полководцям потрібний був сильний голос. Поряд із цими примітно ранніми проривами до перейнятого свіжістю способу, що індивідуалізує, розгляду, що підкреслює історичний характер явищ, при цьому ще злегка пофарбованому прагматизмом, книга Блекуелла містить, звичайно, чимало некритичних і занадто розтягнутих спекуляцій про єгипетські й фінікійські джерела гомеровской мудрості й фантазії. Проте вони минулого й підходом до історії культури античного Сходу, що зв’язувала народи.), що виявилося в русі методистів, заснованому братами Уесли й Уайтфилдом? У Німеччині пиетизму призначено було виявитися однієї з наймогутніших глибинних сил, що породжували нові духовні тенденції. Один із братів Уесли приблизно в 1740 р. познайомився із громадою німецьких братів. Але хоча їхній рух і мало найсильніший масовий вплив, воно, імовірно, проникало в русло внутрішнього життя все-таки не так глибоко, як індивідуалістично орієнтований пиетизм у Німеччині. Будучи ж сильною реакцією на дух Освіти, цей рух, звичайно, сприяло зміні духовної атмосфери

У всякому разі, у книзі архідиякона й оксфордского професори Роберта Лоута «De sacra poesi Hebraeorum»5свою релігійну, наукову й естетическую серйозність. Навряд чи необхідно говорити про те, що й у цій праці нове розцвіло усередині жорстко скріплених умовностей і традицій. Удавшись до формули aut prodesse volu) поемі 1747 р. » Choice of Hercules» («Вибір Геркулеса») показав відсутність власної поетичної сили (Phelps. Op. cit. P. 72). Як правовірний теолог, Лоут думав необхідним дотримуватися алегорично-містичного тлумачення Пісні пісень. Але той факт, що він взагалі зрозумів поетичні форми й змісти, успадковані Старим Завітом, як великий, єдиний, чудесний і своєрідний феномен і досліджував цю своєрідність в окремій праці, виконаній з любов’ю, далеко виходив за межі всіх колишніх традиційних методів вивчення Біблії. При цьому Лоута хвилювали насамперед два справді історичних питання — про походження давньоєврейської поезії й про її своєрідність у порівнянні з національною поезією інших народів. Як теолог, що вірив в Одкровення, він хоча й повинен був насамперед показати божественне походження цієї священної поезії, — за його словами, вона не була вигадана людським розумом, але впала з неба й із самого початку була цілком зрілою. Але поряд із цим проявлялося щось від порівняльного, заснованого на історичному розвитку й психології способу розгляду, що у ту ж пору практикував Юм. Щоб висвітити походження поезії, темне, як джерело Нила, Лоут установив, глянувши на інші народи, що священна поезія з її гімнами й піснями всюди є початком, до якого прагнула повернутися вся пізніша поезія veluti ad germa)… )8. Ми, думав він, навряд чи можемо уявити собі Адама без якого-небудь використання поезії. І знову, як у Блекуелла, ми виявляємо — хіба тільки з більшою визначеністю й сміливістю — щабель, що передує переконанню Гамана й Гердера в тім, що поезія — рідна мова роду людського[7].

Точно так само тому методу, яким Лоут спробував осягти своєрідність, propria i), не зрозуміли сили цих образів.) роду, вона сприяла звільненню історичного дослідження від пута теології, наочно представивши чисто людський і історичний зміст і цінність Біблії. Ця книга була проявом справжньої науки про дух і створювала для неї новий інструментарій

Те ж, хоча й у трохи меншому ступені, стосується привабливого есе «O) у розширеному варіанті. Якщо Лоут, як здається, розгадав дух Сходу, не залишаючи робітника кабінету, то тепер класично утворений англійський мандрівник показав, що мандрівки синів цього народу миру могли означати й для відкриття нових історичних цінностей. В 1743 і 1751 р. Вуд з Гомером у руках і в серце об’їхав Грецію й Близький Схід, включаючи Єгипет, і міг набагато красномовніше й убедительнее, ніж Блекуелл, розповісти про своє потужне й щасливе враження, відповідно до якого Гомера дотепер розуміли зовсім неправильно. Щоб уявити собі мир, у який ішли коріння Гомера і який він як faithful mirror of life12 відбивав з незрівнянною точністю, варто було б прийняти Io). Отже, якщо нас щось ображає у вдачах людей гомеровской епохи, як і у вдачах сучасного Сходу, то мова йде не про вишукані рідкості особливого часу або землі, а про впливи загальних причин, як те землі, клімату й духу законів, властивих ще недосконалому стану суспільства

Тут позначається й приголомшливий вплив Монтеск’є, хоча дивна спроба пояснення вдач Сходу, почата французьким мислителем, здавалася Вуду недостатньо близької до життя. У нього цілком можна, у порівнянні з Монтеск’є, відчути істотний прогрес, якого досягло тепер бачення історії в Англії. Воля Монтеск’є до причинного пояснення дивних історичних явищ особливостями часу, місця, клімату й т.д. була також і волею Вуда, але холодний аналіз, здійснений французьким філософом, уже поступився тут місце більше теплій серцевій участі й певному ступеню внутрішньої здатності вчувствоваться в минуле, улаштоване зовсім по-іншому. Щоб проникнути власним серцем у серце минулого, треба спочатку гостро відчути цю неоднаковість, ці безодні між епохами й культурами. Дотепер Гомер розглядався відповідно до природно-правового образа мислення як позачасовий класичний прояв дидактичних цінностей. Виключенням були Вико, Блекуелл і деякі інші. Вуд з повною підставою висміював тих, хто відкрив у Гомере доконану систему моралі й політики й приділяв настільки мало уваги характеру часу, для якого він був призначений. Уже Вико зрозумів, що Гомера ніколи не можна було розуміти як підручник мудрості. Тут-Те й корениться на ділі можливість того, що звістка про відкриття Вико досягла англійського дослідника Гомера. Адже за кілька років до книги Вуда в «Літературній газеті Європи» («Gazette litteacute;raire de l’Europe») була опублікована думка Вико про варварський характер гомеровского епосу й відсутності в ньому «таємної мудрості»[8].

Повністю вчувствоваться в Гомера англійцеві заважало почуття переваги просвітителя, цілком ще живе в ньому. Він знову й знову підкреслював, що Гомер і сучасний Схід представляли недосконалий стан суспільства, причому упустив звичайні слова жалю про деспотизм, під тиском якого не насмілювалися «затверджувати природні права людства». Він розглядав також процес, що відрізняв мир Гомера й сучасного Сходу від миру цивілізованого Заходу як удосконалювання, а не як розвиток. Отже, на думку Вуда, помилку Гомера вибачали (apology for its faults) ті древні часи, які треба знати, щоб відчути його красу

Ми не будемо зупинятися на інших свідченнях його нормативного, рационалистского й классицистского мислення. Але властиве Вуду живе змішання цих якостей з безтурботною радістю від знайомства із проявами чужої культури й смаком до цих проявів нагадує про специфічно англійський умонастрій, спостережуваному й сьогодні. Англієць, як би ліберальний і терпимо він не був, як би не цікавив його характер чужого народу, здебільшого зв’язує таку позицію із застереженням щодо своєї переваги й своїх життєвих масштабів. Ґете говорив у жарт, що англієць має звичай тягати свій чайник на Етну

Але саме Ґете й сприйняв у роки «Бури й натиску» вудовское тлумачення Гомера як звільняюче діяння. Він рецензував німецький переклад, що з’явився в 1773 р. у його рідному місті Франкфурті, — може бути, уже в цьому полягав зв’язок з Вудом?[9] — в «Франкфуртер гелертен анцайген» з радісною згодою й писав уже в похилі роки в «Поезії й правді»: «Відтепер у цих поемах ми бачили вже не пишномовний, ходульний героїзм, а відбиття найдавнішої дійсності й намагалися наблизити її до своїх подань»14Джерело: Література Освіти )» (Гердер И. Г. Избр. соч. М. — Л., 1959. С. 70; порівн. також U).) позачасових категоріях. Суперечка про першість Гомера або Вергілія, що вели художні критики, початків, символізуючи ще більш масштабну баталію, обертатися на користь Гомера. Правда, при цьому зберігався й нормативно-классицистский смак, але про нього всюди забували, принаймні тимчасово, там, де залучали нові спокуси минулого. Не втрачаючи повністю вірності своєму часу і його раціоналістичному духу, люди тої епохи радувалися контрастним впливам ірраціонального початку первісних і ранніх часів людства, ще не ослабленого цивілізацією. Це стосувалося насамперед власного народу з його споконвічними елементами. Преклоніння перед середньовіччям, примітивізм, кельтомания, германомания й маніакальна прихильність всьому північному — от знакові слова, що характеризували різні аматорські пристрасті, що знову виявилися в Англії із середини сторіччя. На англійців впливали як стимули, що викликали їхнє порушення, дві вже відомі нам французькі книги: введення в майже незвіданий мир чудес і велетнів «едди» і старонордического геройства, яким виявилася книга П. А. Малле «I) і де ля Кюрн Сен Палі «Meacute;moires sur l’a) Реймсским собором. Робота Сен Палі послужила Херду важливу службу[10]. Але подібно тому, як Сен Палі не звільнився повністю від мірил позачасового просвітительського розуму, так не вдалося це в деяких відносинах і Херду, що використовували його працю. Натхнений всім готичним і романтичним у поезії, Херд перестарався й лише перевернув нормативний классицистский ідеал мистецтва, проти якого випливало боротися, якщо автор повідомляв готичні вдачі й фантазії більше придатними для цілей поезії, ніж класичні. Але вже ця теза змушує виявитися його саму плідну, що нагадує одночасно про Блекуелле, Лоуте й Вуде, думка про існування тісного зв’язку між особливою структурою часу і його особливою поезією й також про існування неминучих зв’язків між причиною й наслідком у соціальній і політичній структурі часу. Вольтер і Юм знали про цього вужа стосовно до середньовіччя, але це було лише поверхневе знання при внутрішнім неприйнятті. І Херд показав свій зв’язок із просвітительською історіографією, конструюючи ланцюг причинних зв’язків ще трохи плоским, майже математично простим способом. На думку єпископа, з роздробленості Європи виник феодальний пристрій з його войовничим духом, а із цього феодального пристрою, у свою чергу, лицарство з його турнірами й поняттями честі, які не можна вважати абсурдн і вигадливими, але треба розглядати як корисні й доцільні для того часу, тому що «феодальні принципи не могли привести ні до чого іншому». «Дух лицарства» був вогнем, що незабаром загасив сам себе, але дух романів, породжений їм, горів довше, зберігшись до більше витончених часів. І Херд за допомогою вдалих прийомів розташував у ряд Ариосто, Тассо, Спенсера й Мільтона, навіть Шекспіра — як поетів, що представляли готичну традицію, і говорив про Шекспіра, що той був би більше великий, якби він користувався готичними, а не класичними звичаями й засобами. Таке судження могло б викликати оплески ще й сьогодні, коли знову пожвавлюються прості й примітивні формули й слабшає розуміння плідного синтезу готичного й класичного духу, тому що в Шекспірі сплітаються Ренесанс і готика. Херд як дитя XVIII в. був уже більше скромним і більше примиреним з долею у своїй апології лицарства й готичного смаку. Він зв’язував свою нормативне судження, відповідно до якого готичний смак зробив для поезії більше класичного, з рішучою констатацією факту його безповоротної втрати, відзначав, що в нинішню епоху розуму поетові не можна радити працювати з готичними вимислами, тому що вони зберігали силу лише доти, поки мали корінь у народній вірі. Ми, — робив він висновок, — у результаті революції знайшли неабияку дещицю здорового глузду (goodse), ми втратили мир тонкого мистецтва вимислу (a world of fi). Такий примітний кінцевий результат його міркувань, цілком відповідного перехідного часу, коли відбувається взаємопроник