Мелихов А. Між цинізмом і безвідповідальністю
і писати й були вільні як від феодальних, так і від патріархальних забобонів: мало хто вважав справедливими привілею маркізів і герцогів або вірив у русалок і домовиків. І сьогодні майже всі переконані, що в соціальних битвах боротьба ведеться винятково за матеріальні вигоди.) провести точну грань: страсті — це ідеї в первісному розвитку, помітив ще Михайло Юрійович Лермонтов, спробуйте-ка відокремити той Терек, що виє, дикий і злісний, від того, котрий сумирно впадає в Каспійське море. Але стародавнє розмежування розуму й почуття має на увазі швидше за все інше: під розумом воно розуміє ту частину нашої особистості, що займається фактами зовнішнього миру — тими фактами, які може спостерігати кожний, які можна вимірювати й перевіряти ще раз. Володіння ж почуття зосереджені в нашім внутрішньому світі, що почуваємо тільки ми.)- однак у самих злободенних політичних суперечках — про корупцію або приватизацію, про Чечню або Сербію — дуже чітко звучать ноти те диявольського цинізму, те ангельської прекраснодушності, хоча наш час прийнятий уважати досить прагматичним. Але чи не так уже це справедливо?)- мрії, фантазії, прагнення… В епохи ж, що думають себе реалістичними, ставиться вище мир зовнішній, матеріальний: він-те нібито й диктує миру внутрішньому його думки, прагнення й навіть мрії й фантазії: реальність — це, мол, базис , а дух — тільки надбудова . Точно так само в епохи романтичні воліють вірити, що, навпроти, саме дух, вільна воля людини диктують зовнішньому миру, яким йому варто бути: базис — це почуття.)- Жовтневої революції й другої світової війни. Ленін був упевнений, що головний мир — зовнішній, а в ньому вище всього економіка, виробничі відносини; в історії є не залежний від нас хід речей, а нам залишається лише зрозуміти його й приєднатися до нього. Гітлер же був переконаний, що ніяких об’єктивних законів історії не існує й наш внутрішній мир, породжувана їм воля не підкоряються реальності, а, навпаки, творять неї згідно із власною мрією. І якщо катастрофічне зіткнення двох цих односторонностей порахувати фінальною сутичкою Розуму й Почуття, відразу ж захочеться повнимательнее розглянути її джерела, коли боротьбу починали два знаменитих (аж ніяк не сумно) поки ще не діячі, а тільки письменника століття Освіти — Вольтер і Руссо.)- процвітаючого нотаріуса, що досягло звання королівського радника, скарбника й збирача пенею Рахункової палати. В елітарній школі правознавства він учився разом з нащадками знатнейших французьких прізвищ, а ще зовсім юнаків був на рівні прийнятий у кружок Тампль , що складався з випробуваних вільнодумців — либертенов — найвищого розбору. Майбутній Вольтер швидко засвоїв тон цього кружка, де шанували тільки дотепність і насолода: Задоволення — предмет, мета й борг всіх розумних істот ,- писав молодий, так ранній Вольтер, що швидко завоював популярність витонченими віршами, що вишукано оспівували радості життя. Пафос тут був недоречний: либертени нехтували забобони , не занадто замислюючись, що на цих забобонах спочивають їхні власні привілеї.)- звичайно із соціальних низів — нові ідеологи, настроєні вже не іронічно, а патетично. Жан-жак Руссо народився в Женевській республіці (це солодке слово — республіка!), де спадкоємці суворого Кальвіна усе ще продовжували вважати театр гріховним видовищем. Почувати,- писав Руссо у своїй прославленій Сповіді ,- я почав перш, ніж мислити; це загальна доля людства . Залишившись без матері сімейства, вони з батьком, траплялося, читали книги вголос ночі безперервно. Улюбленим автором юного Жан-Жака зробився Плутарх. Безупинно зайнятий Римом і Афінами, живучи як би одним життям з їхніми великими людьми, сам народившись громадянином республіки й сином батька, самою сильною пристрастю якого була любов до батьківщини,- я полум’янів нею по його прикладу, уявляв себе греком або римлянином, ставав особою, життєпис якого читав; оповідання про прояви стійкості й безстрашності захоплювали мене, ока мої блискали, і голос звучав голосно. Один раз, коли я розповідав за столом історію Сцеволи, усе перелякалися, бачачи, як я підійшов до жаровні й простягнув над нею руку, щоб відтворити його подвиг .)- учинок не занадто послідовний для мислителя, вище всього інший раз ставив, що почуття,, що ставило його й вище справи: Я завжди привязивался до людей не стільки за добро, що вони мені зробили, скільки за те добро, якого вони мені бажали . Зате зробити небезпечний учинок, коли його зовсім не вимагає ніякий реальний нестаток,- це типово для романтика, мрійника, що намагається нас