«Меж ними все народжувало суперечки…» И. А. Гончарів «Звичайна історія» Белокурова С. П., учитель гімназії № 405 Червоногвардійського р-на Санкт-Петербурга Друговейко З.
В., викладач кафедри російської мови Спбгу Роман «Звичайна історія» опублікований в 1847 році в журналі «Сучасник». Очевидно, що «розум» і «серце» — категорії для російської літератури надзвичайно значимі. «Горі від розуму», «Євгеній Онєгін», «Герой нашого часу» так чи інакше торкалися теми співвідношення в людському житті розуму й почуття — і в героя нашої літератури «розум із серцем» часто «не в ладі». Письменники ставили героя перед болісним моральним вибором: «як жити?», існувати, согласуясь із законами розуму, або жити по велінню серця. Головні герої гончаровского роману теж живуть, керуючись законами або розуму, або серця, і в житті кожного з них — і Петра Івановича Адуева, і Олександра Адуева — немає місця компромісу: в обох персонажів «розум із серцем не владу.
Уперше частини «Звичайної історії» перед читачем з’являються герої-антиподи, відбувається зіткнення двох непримиренних життєвих философий. Герої сперечаються, про найважливіші питання людського буття: дружбі, любові, щастя й шлюбі, творчості, практичній діяльності, перевагах життя в столиці або провінції…
Полеміка загострюється ще й завдяки тій обставині, що проблеми ці — ключові в російському житті 40-х років. 40- роки XIX століття — час переломне для Росії в цілому й для російської літератури зокрема. Це період пошуку нових форм, здатних наблизити художній твір до дійсності, найбільше повно відбити соціальні й духовні конфлікти сучасного життя, тому головне місце в літературі 40-х років зайняла особлива форма реалізму, що одержала назву «натуральної школи». Гончарів в «Звичайній історії» гранично об’єктивно відобразив головний конфлікт своєї епохи: зіткнення між прозахідною «цивілізаторською» культурою, що народжується в Росії, і традиційним патріархально-провінційним укладом. В. М.
Маркович назвав конфлікт «Звичайної історії» «діалогічним» Маркович В. М. Тургенєв і росіянин реалістичний роман XIX століття (30 — 50-е роки). — Л.: Видавництво Ленінградського університету, 1982, с. 78], тобто таким, де кожна з позицій заявлена й мотивована в образній системі добутку. Щоб чіткіше позначити діаметрально протилежні позиції головних героїв — Петра Івановича й Олександра Адуевих, — звернемося до тексту роману
Отже, роман приймає вид диспуту в момент фабульної зав’язки — приїзду молодого Адуева із провінції в Петербург. Про що ж сперечаються герої? Про дружбу й любов
«Дружба й любов — …священні й високі почуття, що впали начебто навмисно з неба в земний бруд…»; «Дружба — друге провидіння…»; «Любити — значить жити в ідеальному світі…» і т. п.
Це слова Олександра Адуева. Різко протипоставлені їм судження Петра Івановича: «Любов — приємна розвага, тільки не треба занадто віддаватися йому, а те вийде дурниця…»; «Любов любов’ю, а справа справою…»; «Якщо я люблю, то люблю розумно…» ит.
п. Предметами дискусій стають також Петербург і провінція, щастя й шлюб, талант, справа. Точки зору, життєві цінності, моральні установки героїв у першій частині «Звичайної історії» розкриваються з усією очевидністю — вони діаметрально протилежні. Різні й стилі мовлення персонажів
Мовлення Петра Івановича по контрасту з вигадливою й книжковою мовою племінника, по перевазі, мовлення побутово-розмовна, а також побутово-ділова. «Вірші й проза, лід і пломінь Не настільки різні меж собою…», як представники двох поколінь Адуевих. Старший Адуев мовлення Олександра «дикої». Чому й для кого вона є такий?
Для самого Петра Івановича, для його знайомих, для столичних мешканців. Сам же Олександр знаходить її цілком природної, адже він говорить саме так, як почувається
На думку В. М. Марковича, «зіштовхуються &l;…&g; язикові полярності… І виявляється, що в самій природі різних шарів, початків і тенденцій мови укладений потенціал непримиренного діалогічного протиборства» Там же, з.
90 — 91]. Прагматик і раціоналіст дядько, діяльна людина, багатій, заводчик (нове для того часу, не схвалюване вищим суспільством заняття для аристократа «Представник цього мотиву в суспільстві був дядько: він досяг значного положення в службі, він директор, таємний радник, і, крім того, він зробився й заводчиком. Тоді, від 20-х до 40-х років, це була смілива новизна, ледве не приниження (я не говорю про заводчиків-барах, у яких заводи й фабрики входили до числа родових маєтків, були оброчні статті і якими вони самі не займалися). Таємні радники мало зважувалися на це. Чин не дозволяв, а звання купця — не було лестно». Гончарів И. А.
Краще пізно, чим ніколи. Собр. соч. в 8-мі тт. Т. 8, с.109]), супротивник усяких сентиментальних виливів і «натхненного байдикування», намагається вселити «зачарованому» романтичними мріями юнакові-ідеалістові, що з подібними наївними поданнями про світ тому просто нема чого робити в столиці. Або, говорить дядько, пристосовуватися до вимог «нового порядку», «позитивного століття», або вертатися в село, обзаводитися дружиною й «полдюжиной дітей» і мирно доживати своє століття поміщиком Вграчах.
«Із твоїми поняттями життя гарне там, у провінції, де її не відають, — там не люди живуть, а ангели &l;…&g;. Так ще такі мрійники, як ти: водять носом по вітрі, чи не пахне звідки незмінною дружбою так любов’ю… У сотий раз скажу: дарма приїжджав!». 2 Думки й коментарі по актуальних проблемах сучасної російської мови, про реформу утворення й ЕГе, матеріали про реформу російської орфографії — у розділі Новинки: .