Вищої сили це обожнювання Петра досягає в тих віршах, де Пушкін, забувши на час свого Євгенія, сам замислюється над змістом подвигу, доконаного Петром:
ПРО, потужний владар Долі!
Чи не так ти над самою безоднею,
На висоті вуздою залізної
Росію підняв дибки?
Образ Петра перебільшений тут до останніх меж. Це вже не тільки переможець стихій, це воістину «владар Долі». Своєю «фатальною волею» направляє він життя цілого народу. Залізною вуздою втримує він Росію на краю безодні, у яку вона вже готова була звалитися/*Ми розуміємо це місце так: Росія, стрімко несучись уперед по невірному шляху, готова була звалитися в безодню. Її «сідок», Петро, вчасно, над самою безоднею, підняв неї дибки й тим урятував. Таким чином, у цих віршах ми бачимо виправдання Петра і його справи. Інше розуміння цих віршів, що тлумачить думка Пушкіна як докір Петру, що так підняв дибки Росію, що їй залишилося «опустити копита» тільки в безодні, — здається нам довільним. Відзначимо до речі, що у всіх справжніх рукописах читається «підняв дибки», а не «підняв дибки» (як дотепер друкувалося й друкується у всіх виданнях). (Примеч. В. Я. Брюсова.)*/. І сам поет, охоплений жахом перед цією надлюдською міццю, не вміє відповісти собі, хто ж це перед ним
Жахливий він в околишній імлі!
Яка дума на чолі!
Яка сила в ньому прихована!
…………………………………
Куди ти скакаєш, гордий кінь,
И де опустиш ти копита?
Такий перший герой «петербурзької повісті»: Петро, Мідний Вершник, напівбог. — Пушкін подбав, щоб другий герой, «бедний, бедний мій Євгеній», був истинною йому протилежністю
У первісному начерку «Мідного Вершника» характеристиці другого героя було присвячено багато місця. Як відомо, уривок, виділений згодом в особливе ціле під заголовком «Родовід мого героя», входив спочатку до складу «петербурзької повісті», і ніхто іншої, як «мій Езерский», перетворився пізніше в «бедного Євгенія». Саме, розповівши, як
З гостей додому
Прийшов Євгеній молодий,
Пушкін спочатку продовжував:
Так будемо нашого героя
Ми кликати, потім що моя мова
Уж до звуку цьому звик
Почнемо ab ovo: мій Євгеній
Походив від поколінь,
Чиє зухвале вітрило серед морів
Був жахом минулих днів
Однак потім Пушкін знайшов недоречним розповідати про предків того героя, що, за задумом повести, повинен бути ничтожнейшим з незначних, і не тільки виділив в окремий добуток всі строфи, присвячені його родоводу, але навіть позбавив його «прозвання», тобто прізвища (у різних начерках герой «петербурзької повісті» названий те «Іван Езерский», те «Зорин молодий», те «Рулин молодий»). Довгий родовід замінився деякими словами:
Прозвання нам його не потрібно,
Хоча в минувши часи
Воно, бути може, і блищало…
Не задовольняючись тим, Пушкін постарався зовсім знеособити свого героя. У ранніх редакціях повести Євгеній — ще досить жива особа. Пушкіна говорить виразно й докладно й про його життєве положення, і про його щиросердечне життя, і про його зовнішній вигляд. От кілька таких начерків:
Він був чиновник небагатий,
Особою небагато рябоватий.
—і —і —і —і —і
Він був вигадливий, небагатий,
Собою білявий…
—і —і —і —і —і
Він був чиновник дуже бедний,
Безрідний, круглий сирота
—і —і —і —і —і
Чиновник бедний,
Замислений, худий і блідий
—і —і —і —і —і
Він одягався недбайливо,
Завжди бував застебнуть криво
Його зелений, вузький фрак
—і —і —і —і —і
Як всі, він поводився не строго,
Як всі, про гроші думав багато,
И жуковський курив тютюн,
Як всі, носив мундирний фрак
Від усього цього, в остаточній обробці, залишилися тільки відомості, що «наш герой» — «десь служить» і що «був він бідний».
Характерно також, що первісний герой повести представлявся Пушкіну особою набагато більше значним, ніж пізніший Євгеній. Один час Пушкін думав навіть зробити з нього якщо не поета, то людини, що якось цікавиться літературою. У чорнових начерках читаємо:
Мій чиновник
Був автор і коханець,
—і —і —і —і —і
Як всі, він поводився не строго,
Як ми, писав віршами багато.
Замість цього, в остаточній редакції, Пушкін змушує Євгенія мріяти:
Що міг би бог йому додати
Розуму й грошей…
Де вже думати про творчість людині, що сам зізнається, що йому бракує розуму!
Точно так само первісний герой і на соціальних сходах стояв набагато вище Євгенія. Пушкіна спочатку називав його своїм сусідом і навіть говорив про його «розкішний» кабінеті
У своєму розкішному кабінеті,
У той час, Рулин молодий
Сидів задумливо…
—і —і —і —і —і
…у той час
Додому приїхав мій сусід,
Увійшов у свій мирний кабінет
/*Що стосується уривка, що дається багатьма виданнями як варіант віршів «Мідного Вершника»:
Тоді, по кам’яній площадці
Піском посипаних сіней
Вибігши по щаблях пологим
Широких сходів своєї… і т.д. —
Те зв’язок цих віршів з «петербурзькою повістю» здається нам вага».ма сумнівної. (Примеч. 8. Я. Брюсова.)*/
Всі ці риси поступово змінювалися. «Мирний» кабінет був замінений «скромним» кабінетом; потім замість слова «мій сусід» з’явилося описове вираження: «у тім будинку, де стояв і я»; нарешті, житло свого героя Пушкін став визначати, як «канурка п’ятого житла», «горище», «прикомірок» або словами: «Живе під покрівлею». В один чорновій збереглася характерна щодо цього виправлення: Пушкін закреслило слова «мій сусід» і написав замість того «мій дивак», а наступний вірш:
Увійшов у свій мирний кабінет. —
Змінив так:
Увійшов і відімкнув своє горище
Пушкін простяг свою строгість до того, що позбавив усяких індивідуальних рис самий цей «горище» або «прикомірок». В одній з ранніх редакцій читаємо:
Зітхнувши, він оглянув прикомірок,
Постелю, курна валіза
И стіл, паперами покритий,
И шкап, з усім його добром;
Знайшов у порядку все: потім,
Димком своєї сигари ситий,
Роздягнувся сам і ліг у постіль,
Під заслужену шинель
Від всіх цих відомостей в остаточній редакції збереглося тільки глухе згадування:
Живе в Коломне… —
Так два сухих вірші:
Отже, додому пришед, Євгеній
Стряхнув шинель, роздягнувся, ліг
Навіть у перебіленому рукописі, представленої на цензуру государеві, залишався ще докладний опис мріянь Євгенія, що вводило читача в його внутрішній мир і в його особисте життя:
Женитися? Що ж? Навіщо ж немає?
И в самій справі? Я влаштую
Собі смиренний куточок,
И в ньому Парашу заспокоюся
Ліжко, два стільці, щей горщик
Так сам великий… чого мені боле?
По неділях улітку в поле
З Парашею буду я гуляти:
Містечко випрошу; Параші
Доручу господарство наше
И виховання хлопців…
И станемо жити, і так до труни
Рука з рукою дійдемо ми обоє,
И онуки нас поховають
Уже після перегляду рукопису царем і заборони її Пушкін викинула й це місце, невблаганно віднімаючи у свого Євгенія всі особисті особливості, всі індивідуальні риси, як уже раніше відняв у нього «прозвання».
Такий другий герой «петербурзької повісті» — незначний коломенський чиновник, «бедний Євгеній», «громадянин столичний»,
Яких зустрічаєте ви тьму,
Від них анітрошки не відмінний
Ні по особі, ні по розуму
/*У такій редакції ці вірші входять в одну з рукописів «Мідного Вершника». (Примеч. В. Я. Брюсова.)*/
На початку «Вступу» Пушкін не знайшов потрібним назвати по ім’ю свого першого героя, тому що досить про нього сказати «Він», щоб стало ясно, об кому мовлення. Увівши в дію свого другого героя, Пушкін також не назвав його, знаходячи, що «прозвання нам його не потрібно». Із усього, що сказано в повісті про Петра Великому, не можна скласти певного вигляду: усе розпливається в щось величезне, безмірне, «жахливе». Немає вигляду й в «бедного» Євгенія, що губиться в сіркою, байдужній масі йому подібних «громадян столичних». Прийоми зображення того й іншого, — підкорювача стихій і коломенського чиновника, — зближаються між собою, тому що обоє вони — уособлення двох крайностей: вищої людської моці й граничного людського незначності