Твір по літературі: Мій Ф. М. Достоєвський Я знаю силу слів, Я знаю слів сполох… В. В. Маяковський Із творчістю Ф. М.
Достоєвського я познайомилася два роки тому. У його книгах мене залучає неординарність думок, повнота образів і геніальне мистецтво автора, що створює таємниче, навіть містичний добуток на основі звичайного, майже повсякденного сюжету Образи, створені Достоєвським, здатні глибоко зачепити свідомість, вони незвичайно реальні, хоча Достоєвський ніколи не зловживає описами. І в той же час всі його герої неординарні, ірраціональні, чарівні. Потрібно бути дійсно сверхталантливим людиною, щоб перетворити повсякденну життєву історію в містерію, у вакханалію страстей і думок, безладне, але в той же час гармонічне оповідання У книгах Достоєвського багато чого залишається не висловленим, але додати до тексту нічого не можна, щоб не знищити неповторне зачарування його прози Мені здається, що книги Достоєвського чимсь схожі на картини Рембрандта: звичайні люди, оточені півмороком і…
таємницею. Його не можна довідатися, його можна тільки припустити Найбільш дивна, страшна й приваблива для мене особливість творчості Достоєвського — нелюдськи божевільні, але логічні думки, ідеї, висловлені його героями. З якою вражаючою серйозністю й безвихідністю говорить про свою теорію Родіон Розкольників Соні; сперечається із чортом (із привидевшимся або реальним) Іван Карамазов; майже проповідує щось наївно-добрий і непотрібне напівбожевільний князь Мишкін. А саме дивне, що, незважаючи на доконану дикість, нелюдськість деяких ідей, незважаючи на всі старання автора або їх спростувати, ідеї залишаються логічними, вони немов живуть окремо від сюжету, начебто автор не має над ними ніякої влади.
До якого висновку приходить змучений Батьківщин Розкольників наприкінці «Злочину й покарання»? У повній відповідності зі своєю нібито помилковою теорією Розкольників доходить висновку, що він «воша», а не людина. Після розмови із чортом, із хворобливою галюцинацією, Іван Карамазов намагається забути про це марення, але не може не визнати диявольську правоту й логіку примари Ідеї Достоєвського, висловлені вголос або тільки намічені, обґрунтовані й ледь згадані, вражають уяву, будять розум, розвивають його гнучкість. Мені представляється незвичайно цікавим стежити за грою геніального розуму, що відбилася на сторінках книг Достоєвського, сперечатися або погоджуватися з його героями, учитися в них Книги Достоєвського заворожують, притягають до себе, поступово пускають у себе, але при цьому також поступово проникають у твою душу. Вони лякають, ці книги. Лякають своїми божевільними героями, грішними праведниками, що проповідують блудницями, злиденними, приниженими й ображеними. Лякають, але не отпугивают. II Я вийшов на пошуки Бога… А.
Галич Найбільше повно й різнобічно Достоєвський розглядає у своїй творчості шлях до Бога. Взагалі все людське мистецтво зв’язане в тім або іншому ступені з питанням пошуку Бога, Істини. Люди, яким за допомогою розуму, творчої енергії вдавалося піднятися над юрбою, не можуть беззастережно вірити в ідею цієї юрби, у її Бога. І, як правило, вони залишаються один на один з питанням своєї віри. Відносини до Бога й до Людини, Бога й Людину, відносини людей друг до друга — всі ці питання вічні, це все, про що думали й писали багато поколінь талановитих людей.
Тому й у книгах Достоєвського мене цікавлять спроби відповісти на ці питання: про Бога, про Істину, про Добро. У Достоєвського немає героїв безумовно добрих і позитивних, як немає й безумовно негативних. Безумовно праведних теж немає. Але весь життєвий шлях героїв Достоєвського можна розглядати як шлях до Бога або відхід від Бога до безвір’я, до розпачу. А все происходящее з ними — лише випробування їх віри Достоєвський, звичайно, бажає привести героїв, що викликають його співчуття, до віри й до очищення.
Але створюється враження, що вони виходять з-під контролю автора (особливо в пізніх добутках). Або вони приходять до Бога не до кінця, залишаючи для себе можливість іншого шляху (Розкольників, Алеша Карамазов); або відкрито сумніваються в силі Божественного Добра (Свидригайлов, Іван Карамазов). Доводи, які вкладає автор у вуста героїв, що сумніваються, так переконливі, що починає здаватися, що й сам Достоєвський з їхнього числа. Навіть у чистоті молодшого Карамазова, його щирій вірі немає тої щирості й чистоти, що була в Сонечки Мармеладовой, незважаючи на всю неї гріховність III Нехай немає в Гомеров і Овидиев Людей, як ми, від кіптяви воспе. Знаю, сонце б померкло, побачивши, Наших душ золоті розсипу В. Маяковський Достоєвський оспівує життя звичайних міських людей, що збожеволіли від незначності свого існування, від безнадійності своїх питань. Він — божевільний геній, прекрасний у своєму божевіллі. У ньому сполучається жалість до всім ображеним, приниженим, оклеветанним, знедоленим з жорстокістю думок, суперечок, теорій. Він відкриває в самій маленькій людині грані великого: від великої простоти до великого розуму, від великої любові до великої нечутливості.
Кожний маленький людський мирок стає Вселеної, кожна життя — епохою, кожна смерть — катастрофою Що може бути потрібніше людині, що утомила від рутини й повсякденності, чим побачити Всесвіт усередині себе й навколо себе?