Микола I
МИКОЛА I ( 1796-1855) , російський імператор з 1825, третій син імператора Павла I, почесний член Петербурзької АН (1826) . Вступив на престол після раптової смерті імператора Олександра I. Придушив повстання декабристів. При Миколі I була посилена централізація бюрократичного апарата, створене Третє відділення, складений звід законів Російської імперії, уведені нові цензурні устави (1826,1828) . Одержала поширення офіційних народностей теорія. В 1837 відкрито рух на 1-й у Росії Царскосельской залізн. Були подавлені Польське повстання 1830-1831, революція в Угорщині 1848-49. Важливою стороною зовнішньої політики з’явилося повернення до принципів Священного сполучника. У період царювання Миколи I Росія брала участь у війнах: Кавказькій війні 1817-64, російсько-перській війні 1826-28, російсько-турецькій війні 1828-29, Кримській війні 1853-56.
[25 червня (7 липня) 1796, Санкт-Петербург — 18 лютого (2 березня) 1855, там же] — російський імператор
Дитинство і юність
Третій з п’ятьох синів імператора Павла I, великий князь Микола Павлович не міг розраховувати на російський престол, і це наклало відбиток на його виховання й утворення. Його вихователь Ламсдорф робив на дитину постійний моральний тиск і навіть допускав тілесні покарання. Згодом Микола згадував про своє виховання зі змішаним почуттям, а своє утворення вважав абсолютно незадовільним. Його наставниками були відомі вчені в області філософії, літератури й т.п., але викладання велося так сухо, що він назавжди перейнявся ворожістю до відвернених наук. Значно більше його цікавило будівельну й інженерну справу, пристрасть до якого він зберіг на все життя. Воєнізована атмосфера Петербурга з раннього років визначила захоплення Миколи військовою справою, особливо тим, що стосувалося його зовнішньої, парадної сторони. Завершальним етапом виховання Миколи стали дві подорожі, пророблені в 1816 із чисто навчальною метою: по деяких губерніях Росії й за кордон — в Англію, у результаті чого він не тільки одержав наочне подання про внутрішній стан і проблеми своєї країни, але й познайомився з досвідом розвитку однієї із самих передових для свого часу соціально-політичних систем. Однак складна власна політична система поглядів Миколи відрізнялася яскраво вираженою консервативною, анти-либеральной спрямованістю
Микола Павлович — великий князь
В 1817 відбулося одруження Миколи із принцесою Прусской, що одержала після переходу в православ’я ім’я Олександра Федорівна. Навесні наступного року народився їхній перший син Олександр (майбутній імператор АлександрII) . Великокнязівська сім’я вела досить замкнутий і скромний спосіб життя, що відповідав статусу Миколи як рядового члена імператорського прізвища і його невисокому положенню в службовій ієрархії. Але вже в 1819 імператор Олександр повідомив брата і його дружину, що офіційний спадкоємець престолу великий князь Костянтин Павлович має намір відректися від свого права, тому спадкоємцем має бути стати Миколі як наступному по старшинству братові. Миколу потрясло це повідомлення, він почував свою неготовність прийняти вантаж державного керування. Ні його утворення, ні кругозір цьому не відповідали
Тим часом всі документи, що підтверджували законне право Миколи на спадкування престолу, зберігалися в глибокій таємниці. Зовні ніщо не мінялося — Микола як і раніше не допускався до державних справ, і навіть його військова кар’єра розвивалася дуже в’януло. Лише на початку 1825 він зайняв пост командира 1-ой гвардійської дивізії. Популярністю похвастатися він також не міг, у гвардії його не любили за строгість, що доходила до дріб’язкової причепливості, і холодне, зневажливе відношення до офіцерів, поваги він також не міг здобути через відсутність бойового досвіду й захоплення безглуздої шагистикой.
Міжцарів’я. Сходження на престол
Несподівана смерть Олександра I виявила всю складність і двозначність сформованої династичної ситуації. Він умер 17 листопада 1825 у Таганрозі, і, коли через десять днів звістка про це досягла столиці, війська й населення були негайно наведені до присяги імператорові Костянтинові I. Не маючи ніякої підтримки, Микола готовий був упокоритися з воцарінням старшого брата, однак Костянтин не бажав визнавати себе імператором. Миколі довелося виявити незвичайні політичні здатності, лавіруючи між недоброзичливо настроєною до нього столичною верхівкою й братом, що веде себе вкрай ухильно. Одержання звістки про існування в армії розгалуженої військової змови змусило його взяти ініціативу у свої руки й зважитися оголосити себе імператором на підставі документів, підписаних Олександром в 1823. У день присяги Миколи 14 грудня відбулося повстання декабристів — збройний заколот частини гвардії під гаслом незаконності переприсяги. Доля Миколи висіла на волоску, але він зумів придушити повстання, виявивши рішучість і нещадність, властиві йому в мінуту небезпеки. Повсталі були розстріляні з гармат, і порядок у столиці відновлений. Пізніше, на початку січня 1826 на півдні Росії так само нещадно було подавлене повстання Чернігівського полку. Росія присягнула Миколі I. Члени таємних суспільств були арештовані й віддані суду, п’ятеро з яких страчені 13 липня 1826.
Царювання Миколи I
Микола основною метою свого царювання вважав боротьбу з революційному духом, що повсюдно поширився, і все своє життя підкорив цієї мети. Іноді ця боротьба виражалася у відкритих твердих зіткненнях, таких, як придушення Польського повстання 1830-1831 або відправлення в 1848 військ за кордон — в Угорщину для розгрому національно-визвольного руху проти австрійського панування. Росія ставала об’єктом страху, ненависті й глузувань в очах ліберальної частини європейської суспільної думки, а сам Микола здобував репутацію жандарма Європи. Однак значно частіше Микола діяв мирними методами. Імператор свідомо трудився над упорядкуванням соціальної організації суспільства, бачачи в цьому гарантію його стабільності. Так, виняткове значення мала проведена з його ініціативи під керівництвом М. М. Сперанского кодифікація російського законодавства. Однак відносно проблеми кріпосного права далі півзаходів, які не зачіпали основ суспільного устрою, справа не пішла. Ідеальне суспільство представлялося Миколі побудованим по моделі патріархальної сім’ї, де молодші члени сімейства беззаперечно підкоряються старшим, і за все відповідає глава сім’ї — батько, з яким він ототожнював самодержавного государя. Ідеологічним оформленням цього ідеалу стала так звана теорія офіційних народностей, що проголосила вічними й непохитними основами буття Росії три священні початки: православ’я, самодержавство й народності. Своє служіння батьківщині Микола сприймала як високу релігійну місію й, керуючись цим переконанням, намагався особисто вникати в усі деталі державного керування. Він цінував ретельність вище компетентності й волів призначати на керівні посади військових, що звикли до строгої дисципліни й беззаперечного підпорядкування. У його царювання ряд цивільних відомств одержав військову організацію. Введення військового принципу в державне керування свідчило про недовіру пануючи до управлінського апарата. Проте прагнення максимально підкорити суспільство державній опіці, властиве ідеології миколаївської епохи, фактично неминуче вело до бюрократизації керування
Це ж прагнення лежало в основі наполегливих спроб влади поставити під свій тотальний контроль ідеологічне й духовне життя суспільства. Украй підозріле відношення самого імператора до незалежної суспільної думки викликало до життя така установа, як Третє Відділення Власної Його Імператорської Величності Канцелярії, що грала роль таємної поліції, а також визначило урядові заходи щодо обмеження періодичної преси й важкий цензурний гніт, під яким попадали література й мистецтво того часу. Тих же корінь мало й двоїсте відношення Миколи до освіти. Політика міністерства, що надихається ним, народної освіти (особливо під керівництвом С. С. Уварова) була спрямована на переважний розвиток спеціальних технічних навчальних закладів; саме при Миколі I були закладені основи сучасного інженерного утворення в Росії. У той же час університети були поставлені під строгий адміністративний контроль, кількість студентів у них було обмеженим. Активне насадження станового принципу в системі утворення консервувало й зміцнювало існуючу ієрархічну структуру суспільства
Царювання Миколи I закінчилося найбільшим зовнішньополітичним крахом. Кримська війна 1853-56 продемонструвала організаційну й технічну відсталість Росії від західних держав, привела до її політичної ізоляції. Важке психологічне потрясіння від військових невдач підірвало здоров’я Миколи, і випадкова застуда навесні 1855 стала для нього фатальний
Образ Миколи I у пізнішій літературі придбав у значній мірі одіозний характер, імператор з’являвся символом тупої реакції й обскурантизму, що явно не враховувало всього різноманіття його особистості
Література:
Шильдер Н. К. Імператор Микола I: його життя й царювання. Спб., 1903. Т. 1-2.
Пресняков А. Е. Микола I. Апогей самодержавства // Пресняков А. Е. Російські самодержці. М., 1990.