Знаменитий росіянин письменник, поет і історик Н. М. Карамзин народився 1 (12) грудня 1766 року в селі Михайловка Бузулукского повіту Симбирской губернії. Походив із кримско-татарського роду Кара-мурзи (відомого з XVI століття). Син поміщика, відставного армійського офіцера, він провів дитинство в маєтку батька, виховувався в приватному навчальному пансіоні Симбірська й у пансіоні професора Московського університету Шадена ( 1775-1781), відвідував лекції в університеті. В 1782-1784 роках він якийсь час перебував на військовій службі в Петербурзі, у Преображенському гвардійському полку, куди був записаний з дитинства. Тоді ж опублікував свій перший добуток — переклад ідилії С. Геснера «Дерев’яна нога» (1783).
Після смерті батька в 1784 році Карамзин у чині поручика вийшов у відставку, у липні 1785 року переїхав у Москву й став одним з діяльних учасників журналу «Дитяче читання для серця й розуму», що видавався Н. И. Новиковим. Працюючи в цьому журналі як автор і перекладача, Карамзин за посередництвом земляка, И. П. Тургенєва, на якийсь час тісно зближається з масонським кружком Н. Новикова «Золотий вінець». Карамзин займається перекладами релігійно-повчальних творів, з 1787 року регулярно публікує свої переклади Томсона, Жанлис, Шекспіра, Лессинга, а в травні 1789 року відправляється в довгу подорож по Європі, що описав в «Листах російського мандрівника» ( 1791-1792).
Повернувшись у Росію, Н. М. Карамзин стає першим російським професійним літератором, заснувавши «Московський журнал» ( 1791-1792), перше російське літературно-художнє періодичне видання, де друкував твору сучасних західноєвропейських і російських авторів. Карамзин публікує «Листа російського мандрівника», що принесли йому всеросійську популярність, зближається з консервативно настроєним Г. Р. Державіним і остаточно пориває з масонством. Повість «Бідна Ліза» (1792) принесла йому негайне визнання. В 1790-х роках він був главою російського сентименталізму, а також натхненником руху за розкріпачення російської прози, що перебувала в стилістичній залежності від церковнослов’янської мови. Поступово його інтереси перемістилися з області літератури в область історії
Після сходження на престол в 1801 році імператора Олександра I Карамзин заснував новий журнал «Вісник Європи» ( 1802-1803) — перший із численних російських літературно-політичних оглядів-оглядів-журналів-оглядів. Під час видання журналу Карамзин виступає як блискучий оглядач міжнародних подій, але усе більше добирає смаку історичних статей і художньо-історичних добутків. Указом від 31 жовтня 1803 року він одержує, за допомогою товариша міністра народної освіти М. Н. Муравьева, титул імператорського історіографа й 2000 рублів щорічної пенсії, для того, щоб написати повну історію Росії
З 1804 року, припинивши видання «Вісника Європи», Карамзин поринув у складання історії. Він пішов з поста редактора й до самої смерті був зайнятий майже винятково твором «Історії Держави Російського», перший тім якої з’явився в пресі в 1816 році. Робота Карамзина була лише тимчасово перервана Вітчизняною війною 1812 року. Сам письменник готовий був боротися в московському ополченні й тільки в останні миті перед входженням Наполеона в столицю покинув місто. 1813 рік Карамзин провів в евакуації спочатку в Ярославлі, а потім в — Нижньому Новгороді. У Москву Карамзин вернувся в червні 1813 року й продовжив роботу над «Історією…», незважаючи на те, що в московській пожежі 1812 року згоріла його бібліотека. Карамзин довів своє історичне оповідання до початку XVII століття, при цьому він використовував багато першоджерел, колись обійдені увагою (деякі до нас не дійшли), і йому вдалося створити цікаву повість про минуле Росії
В 1810 році Олександр I подарував Карамзину орден св. Володимира 3 ступені. В 1816 році Карамзин був подарований титулом статського радника, нагороджений орденом св. Ганни 1-го класу, в 1824 році став дійсним статським радником. В 1818 році Н. М. Карамзин був прийнятий членом Імператорської Російської Академії
До видання перших 8 томів (1818) Карамзин жив у Москві, звідки виїжджав тільки у Твер до великої княгині Катерині Павлівні й у Нижній Новгород, на час заняття Москви французами. Літо він звичайно проводив в Остафьеве, маєтку князя Андрія Івановича В’яземського, на дочці якого, Катерині Андріївні Коливановой, Карамзин женився в 1804 році (перша дружина Карамзина, Єлизавета Іванівна Протасова, умерла в 1802 році, усього через рік після одруження).
«Історія держави Російського» мала величезний успіх. Всі 3000 екземплярів першого видання «Історії» (1818) розійшлися в 25 днів. А. С. Пушкін писали: «Всі, навіть світські жінки, кинулися читати історію своєї батьківщини, дотоле їм невідому. Вона була для них новим відкриттям. Древня Росія, здавалося, знайдена Карамзиним, як Америка Коломбом. Трохи часу ні про що іншому не говорили». ДО 1824 року вийшли 11 томів «Історії». Смерть обірвала роботу над 12-м томом, що був виданий Д. Н. Блудовим по паперах, що залишився після покійного
Останні роки життя Карамзин провів у Петербурзі й зблизився із царською сім’єю, хоча імператор Олександр I ставився до письменника стримано. Кончина імператора Олександра потрясла здоров’я Карамзина, а заколот 14 грудня 1825 року остаточно надломив його фізичні сили (у цей день він простудився на Сенатській площі, хвороба перейшла в сухоту). Хворий, він щодня бував у палаці для бесіди з імператрицею Марією Федорівною, від спогадів про покійного государя переходячи до міркувань про завдання майбутнього царювання. У перші місяці 1826 року Карамзин пережив запалення легенів і зважився, за порадою докторів, їхати навесні в Південну Францію й Італію, для чого імператор Микола дав йому кошти й надав у його розпорядження фрегат. Але Карамзин був уже занадто слабшав для подорожі й 22 травня (3 червня) 1826 року помер Впетербурге.
Незабаром на могилі поставили пам’ятник, чистотою й шляхетністю форм отвечающий характеру творчості творця «Історії Держави Російського». Це вирубаний з білого мармуру прямокутний саркофаг із бронзовим позолоченим лавровим вінком, покладеним на кришку. Згодом ця ділянка біля східної огорожі Тихвинского цвинтаря лаври перетворився в сімейне місце Карамзиних: в 1851 році вмерла його друга дружина, Е. А. Коливанова-Карамзина (1780-1851), а через 40 років їхня дочка Єлизавета ( 1821-1891). Обидві вони були поховані поруч із автором «Історія держави Російського», на Пушкінській доріжці цвинтаря. З незрозумілої причини надгробка Карамзина і його дружини виглядають, мабуть, самими недоглянутими у всьому Некрополі майстрів мистецтв — брудний мармур, давно не фарбована огорожа, тільки-но помітні букви на мармуровій плиті…