Твір по літературі: Милосердя й жаль Я хочу, щоб жили лебеді, И від білих зграй Мир добріше став… А. Дементьєв Пісні й билини, казки й оповідання, повісті й романи російських письменників учать нас добру, милосердю й жалю. А скільки створено прислів’їв і приказок! «Добро помни, а зло забувай», «Добру справу два століття живе», «Поки живеш, твориш добро, лише шлях добра — порятунок душі», — говорить народна мудрість. Так що ж таке милосердя й жаль?
І чому сьогодні людина несе іншій людині іноді більше зла, чим добра? Напевно тому, що доброта — це такий стан душі, коли людина здатна прийти на допомогу іншим, дати добру пораду, а іноді й просто пошкодувати. Не кожний здатний відчути чуже горе як своє власне, пожертвувати чимсь для людей, а без цього не буває ні милосердя, ні жалю. Добра людина притягає до себе як магніт, він віддає частку свого серця, своє тепло оточуючим людям От чому кожному з нас потрібно дуже багато любові, справедливості, чуйності, щоб було що віддавати іншим. Все це ми розуміємо завдяки великим російським письменникам, їх чудовим добуткам Воістину милосердними й жалісливими людьми є герої роману Ф.
М. Достоєвського «Злочин і покарання». Поява роману «Злочин і покарання» з’явилося наслідком узагальнення письменником найважливіших протиріч 60-х років. Свій твір Достоєвський обмірковував 15 років.
Ще в інженерному училищі майбутнього письменника цікавила тема сильної особистості і її прав. В 1865 році, коли Достоєвський був за кордоном, оформляється задум майбутнього роману. В Основі первісного сюжету — драматична історія сім’ї Мармеладових, потім на перший план висунулася історія злочину, а центральною темою стала тема моральної відповідальності «Злочин і покарання» — ідеологічний роман, соціально-філософський по тематиці, трагічний по характері поставлених проблем, авантюрно-карний по своєму сюжеті. У центрі уваги письменника — страшна дійсність Росії кінця 19 століття, з її вбогістю, безправ’ям, розтлінням і роз’єднанням особистості, що задихається від свідомості власного безсилля Головний герой роману, що недоучився студент Родіон Романович Розкольників, іде на страшний злочин — позбавлення життя іншої людини — під впливом теорій, популярних серед молоді 60-х років 19 століття. Родіон — мрійник, романтик, горда й сильна, шляхетна особистість, цілком поглинена ідеєю. Думка про вбивство викликає в нього не тільки моральне, але й естетическое відраза: «Головне: брудно, капосно, паскудно, паскудно!..». герой задається питаннями: чи дозволено робити мале зло заради великого добра, чи виправдує шляхетна мета злочинний засіб?
В Раскольникова добре й жалісливе серце, уражене видовищем людського страждання. Читач переконується в цьому, читаючи епізод, у якому Розкольників блукає по Петербургові. Герой бачить страшні картини великого міста й страждання Людей у ньому. Він переконується в тім, що люди не можуть знайти виходу із соціального тупика. Нестерпно тяжке життя бідняків-трудівників, приречених на вбогість, приниження, пияцтво, проституцію й загибель потрясає його. Розкольників Сприймає чужий біль гостріше, ніж свою власну. Ризикуючи життям, воно рятує з вогню дітей; ділиться останнім з батьком померлого товариша; сам жебрак, дає гроші на похорони Мамеладова, з яким був ледь знаком.
Але герой розуміє, Що він не зможе допомогти всім, будучи простим студентом. Розкольників приходить до свідомості власного безсилля перед особою зла. І в розпачі герой вирішується «переступити» моральний закон — убити з любові до людства, зробити зло Заради добра. Розкольників шукає могутності не з марнославства, а щоб дійсно допомогти людям, що гинуть в убогості й безправ’ї. Милосердя й жаль — от ті моральні закони, які подвигли Раскольникова на злочин. Герой Жалує всіх: матір, сестру, сім’ю Мармеладових. Заради них він пішов на злочин.
Герой хотів зробити щасливої свою матір. Вона все життя допомагала своїм дітям, висилаючи синові останні гроші, намагаючись полегшити життя дочки. Розкольників Хотів позбавити сестру, що живе в компаньйонках у поміщиків, від сластолюбних домагань глави поміщицького сімейства. З Мареладовим Родіон зустрічається в трактирі, де Семен Захарович розповідає про себе. Перед Раскольниковим з’являється П’яниця-Чиновник, згубник власної сім’ї, що заслуговує співчуття, однак не полегкості. Його нещасна дружина викликає в Раскольникова пекучий жаль, але й вона винна в тім, що хоч і «у хворобі й при плачі дітей не евших», а послала пасербицю на панель…та й вся-те сім’я живе її ганьбою, її стражданням. Висновок Раскольникова про підлість людей виглядає невідворотним. Одне тільки застрягло скалкою у свідомості героя: а в чому винувата Соня, що віддала себе в жертву заради порятунку сестер і брата?
У чому винуваті вони самі — цей хлопчик і дві дівчинки? Заради цих дітей і всіх інших Розкольників зважується на злочин. Він говорить, що дітям «не можна залишатися дітьми». Герой втолковує переляканій Соні: «Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди, та й годі: і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Після Зрозумієш…
Волю й владу, а головне — влада! Треба всею тремтячою твариною, треба всім мурашником!..» Про які страждання говорить Розкольників? Напевно про вбивство. Він готовий переступити через себе, убивши людини, щоб наступні покоління жили в злагоді зі своєю совістю Трагедія Раскольникова в тім, що він, відповідно до своєї теорії, хоче діяти за принципом «усе дозволено», але в той же час у ньому живе вогонь жертовної любові клюдям. У романі практично кожний персонаж здатний співчувати, співчувати й бути милосердним.
Сонечка переступає через себе для інших. Щоб урятувати сім’ю, іде на панель. У Сонечи знаходить любов і жаль, готовність розділити його долю, Розкольників. Саме Сонечке герой зізнається у своєму злочині. Вона не судить Раскольникова за його гріх, але болісно співчуває йому й призиває його самого «постраждати», надолужити свою провину перед Богом і людьми.
Завдяки любові до героїні і її любові до нього Родіон воскреє до нового життя. «Сонечка, Сонечка Мармелладова, вічна Сонечка, поки мир коштує!» — символ самопожертви в ім’я ближнього й нескінченного «нестерпного» жалю Сестра Раскольникова, Авдотья Романівна, що, на думку Родіона, «скоріше в негри піде до плантатора або в латиші до остзейскому німця, чим оподлит дух свій і моральне почуття своє зв’язком з людиною, якого не поважає», Збирається заміж за Лужина. Авдотья Романівна не любить цієї людини, але зате шлюбом цим сподівається поправити положення не стільки навіть своє, скільки брата й матюкай У цьому творі Достоєвський показав, що не можна робити добро, опираючись на зло.
Що жаль і милосердя не можуть ужиться в людині разом з ненавистю до окремих людей. Отут або ненависть витісняє жаль, або навпаки. У душі Раскольникова відбувається боротьба цих почуттів, і, зрештою, перемагають милосердя й жаль Герой розуміє, що не зможе жити із цією чорною плямою, убивством бабусі, на совісті. Він розуміє, що він — «тварина тремтяча» і ніякого права не мав на вбивство. Будь-яка людина має право на життя. Хто ми такі, щоб позбавляти його цього Права? Милосердя й жаль у романі відіграють значну роль. На них будуються взаємини майже всіх героїв: Раскольникова й Сонечки, Раскольникова й Дуни, Раскольникова й сім’ї Мармеладових, Пульхирии Олександрівни й Раскольникова, Соні й Мармеладових, Соні й Дуни.
Причому милосердя й жаль у ці відносини проявлялося з обох Контактуючих сторін Так, життя суворе. Багато людських якостей героїв піддалися випробуванням. Деякі в процесі цих випробувань загубилися серед пороків і зла. Але головне те, що серед вульгарності, бруду й розпусти герої змогли зберегти, мабуть, найважливіші людські якості — милосердя й жаль