Милосердя в
Ф. М. Достоєвського й М. Горького
Ф. М. Достоєвський і М. Горький піднімають у своїх добутках питання про людину, про його вчинки, його моральному й духовному вигляді. І питання про милосердя, жаль, любов до людей не залишаються без уваги. Що несе Милосердя людям? Допомога й звільнене з-під влади обставин або лише короткочасне полегшення, а потім новий удар, розбиту життя й знову «дно»? Може, людина тільки тоді «властиво людин», коли він коштує вище обставин, вище чийого-або думки й не залежить від нього, так само як не залежить і ні від чийого милосердя? Або людина слабшала й Милосердя і жаль йому просто необхідні, щоб вижити в цьому жорстокому світі й не втратити надії?
Тема милосердя звучить уже в ранніх романтичних добутках А. М. Горького. Вона нерозривно пов’язана з ідеєю любові до людини. В образ Данко Горький вклав ідею про людинуу, що всім своїм силам віддає служінню народу. Щоб вивести свій народ до світла, щастю, він приносить у жертву самого себе. Нерозуміння людей, їхній ворожий настрій заподіюють Данко біль і образу. Але разом з тим він бачить їхнє страждання, їхній вічний страх, нездатність що-небудь почати самим — і Милосердя і любов до людей у Данко перемагають. Данко освітив людям шлях до волі світлом свого палаючого серця — в ім’я любові до них! Данко нічого не вимагав за свій учинок, тому що Милосердя безкорисливо, але чи запам’ятали люди цей урок на майбутнє? І в останньому епізоді Горький наштовхує нас на питання: чи гідні були ці «обережні» люди тої жертви, що приніс за них Данко? Чому навчилися вони, що залишилося в їхніх душах, чи згадають вони Данко, коли пройде ця радісна мінута звільнення?
Гіркий уважає, що людина не може чого-небудь досягти, увесь час приймаючи чужу допомогу, уповаючи на чиєсь Милосердя, але тільки домагаючись усього сам, ідучи своїм власним шляхом. Цю ідею Горький продовжує й у п’єсі «На дні».
Ужасающа життя мешканців нічліжки. Хтось із них упокорився зі своїм положенням, а хтось ще живе надіями на краще життя, хоча змінити свій жалюгідний стан нічим не може. Але з’являється мандрівник Лука. Роль Луки — роль утішника. Він заспокоює Ганну розмовою про тишу після
Смерті, Попелу розповідає про вільне життя в Сибіру, Акторові про безкоштовні лікарні. Філософія Луки побудована на тім, наскільки небезпечна іноді буває для людини правда й наскільки рятівної іноді виявляється неправду
Цю філософію рятівної неправди Горький повністю відкидає. Людина повинен бути сильним, а жаль принижує його. У костилевской нічліжці розвертаються трагічні події. Сама сувора правда життя спростовує втішливу неправду Луки. І все-таки тут є й інша сторона медалі. Лука намагається дати людям, що гинуть, хоч якусь надію. Він несе їм хоч невелике, але полегшення
Але своїм милосердям і жалем він не вказує нічліжникам шляху до звільнення, не призиває їх на боротьбу, а, навпаки, пропонує упокоритися. А упокорюватися ніяк не можна, не можна віддатися на волю обставин, сліпо випливати за течією. Адже це саме зовнішні обставини, жорстокі умови життя кинули героїв п’єси на «дно». І якщо людина не подолала з обставинами, спіткнувся, то йому неминуче загрожує «дно», моральна, а нерідко й фізична загибель
У такі жахливі, жорстокі умови поміщає своїх героїв і Ф. М. Достоєвський. Людина дивної моральної чистоти й любові до навколишньої, князь Мишкін — герой роману «Ідіот». Це людина незвичайно високої духовності. Він присвятив своє життя боротьбі за «відновлення» зганьбленої людини. Але чи досягає він своїх цілей? Адже жінка, порятунку якої присвятив себе герой Достоєвського, гине. Моральна проповідь людини, його служіння людям залишаються, здається, безрезультатними, марними, та й чи могло бути інакше, чи міг одна людина своєю любов’ю й прагненням допомогти людям змінити мир?
Страшну жертву приносить героїня іншого роману Ф. М. Достоєвського — Соня Мармеладова. І знову виникає питання про необхідність милосердя: виправдується воно чи ні? Соня погубила себе, але чи врятувала вона кого-небудь? Ні, відповідає Розкольників. «Вічна Сонечка, поки мир коштує», жертва, жах який у тім, що вона безглузда, не потрібна, нічого не міняє,- так розуміє долю Соні Р. Розкольників. Але Достоєвський бачить у долі Соні щось інше…
Розкольників нещадно карає мир своїм особистим судом але він нічого не намагається в ньому змінити. І на відміну від Раскольникова життя для Соні — у її служінні людям. Соня дійсно віддає все. І ця жертва, на перший погляд, дійсно може здатися даремної: адже гине Мармеладов, умирає Катерина Іванівна. Соня не може протистояти лужиним і відновити людяне у свидри-гайлових. Але…
Вона підтримує занепалих (і в першу чергу Раскольникова) на грані їхнього остаточного падіння, вносить світло в їхнє життя. Можна сказати, що це саме Сонечка Мармеладова рятує Раскольникова, хоча він і сам ішов назустріч своєму порятунку
Розкольників починає нове життя. І, звичайно, свій майбутній подвиг Розкольників зможе зробити тільки на шляху «ненаситимого жалю» до людини, відкритого йому Сонею. Майбутній подвиг може бути тільки подвигом людинолюбства, а не ненависті
І Достоєвський, і Горький у своїх добутках порушували питання про милосердя як про властивість душі людської. Їхньої позиції в тім або іншому ступені виявляються в їхніх добутках. Ну, а саме питання про роль милосердя, очевидно, залишиться нерозв’язним