Міркуючи над оповіданням А. П.Чехова «Дама із собачкою» Чехів ставиться до таких майстрів художнього слова, чиї добутки сприймаються й приймаються по-різному. Чехів «нормальний» — у гарному змісті цього слова. У його добутках немає ні граничного розжарення почуттів, ні катастрофічного розпачу, ні болю, що поглинає все. Його герої зустрічаються, розмовляють, ходять, займаються дрібницями, страждають… Страждають? Так. Але ці страждання, укладені десь усередині, заховані за розмовами про градусники й про погоду, будучи перенесеними іншим часом або в інші — екстремальні — обставини, може бути, виллються в теперішню трагедію А поки ця нерозвинена трагедія живе усередині, вона захована, не доведена до крайньої риси. Люди не мають сил носити її в собі, розпорошують свій біль на дріб’язку й незначності. Тому дуже часто в оповіданнях і п’єсах Чехова люди існують зі своєї бесприютностью й щиросердечним надламом у якімсь футлярі.
У собі. Навколо них — мир, що складається з таких же закупорених людей І це футлярне існування (я говорю про поняття «футляр» у більше широкому змісті) змушує людей плисти за течією життя. Але за цим футляром ховається болісна самітність, незрозумілість, непотрібність, відкривається вес ця страждаюча й змучена душачи В оповіданні А. П.Чехова «Дама із собачкою» відбувається поступове расфутляривание людини, знаходження щирого сенсу життя. З банальної історії — курортного роману — починається теперішня, велика й тендітна любов Гуров, головний герой, зовні благополучний: у нього є й сім’я; і робота, та й сам живий-здоровий. Але все це не життя — жалюгідна подоба, блякле відбиття щирого життя в кривому дзеркалі повсякденності. Любов повертає людини в мир духовності На курорті зустрічаються два чоловіки, життя яких нудна й безглузда.
Їхня перша розмова — теж про нудьгу. Їхньої сім’ї тільки за назвою можуть уважатися сім’ями: Ганна Сергіївна вийшла заміж із цікавості, чоловіка свого нехтує, називаючи лакеєм; Гуров не любить свою дружину, уважає її церемонної й недалекої, давно їй змінює. Любов перетворює їх обох: вона відкриває перед ними інший вимір, змушує жити на повну силу, а не механічно. Гуров, полюбивши, починає усвідомлювати красу навколишнього світу: коли вони сиділи на ослоні, «підійшла якась людина — мабуть, сторож, — подивився на них і пішов. Ця подробиця здалася такий таємничої й теж гарної». А як контрастує опис ялтинского пейзажу з описом розміряного й монотонного життя в Москві! Повернувшись у Москву, Гуров думав, що забуде про Ганну Сергіївні, як забував про інших жінок.
Але він уже сильно любив її, сам того не усвідомлюючи, — у ньому прокинулася душа. І ця душа, наповнена живлющим почуттям, не могла миритися з неподобством, що існує навколо. Гуров виявляє раптом, що зовсім самотно, що не з ким йому поділитися своїми переживаннями, що з людьми можна поговорити тільки на тему «осетрини з душком». І тоді його охоплює розпач: «Які дикі вдачі, які особи! Що за безглузді ночі, які нецікаві дні!» Гурова мучить думку про недосконалість миру, про недосконалість самої людини: подумки він вертається до подій у Ялті, йому здається, що там він був краще, чистіше…
Все найясніше в житті пов’язане з його любов’ю. Чомусь, мріючи про нове життя, люди представляють її іншою, надприродної, яркою. Вони зв’язують настання щастя з рятуванням від усього того, до чого ми так звикли. Може бути, тому деякі люди не розуміють творчості Чехова, уважаючи любов у його добутках неістинної, звичайної. Але Чехов найвищою мірою правдива — суєта буде завжди навколо нас. Інша справа — як ми до неї самі будемо ставитися Для Гурова «ця маленька жінка, нічим не чудова, з вульгарною лорнеткою в руках…
» стала єдиною метою життя, найдорожчою людиною. Як це несхоже на нього, що считали жінок «нижчою расою». І ще в мене довго не укладалося в голові: «з вульгарною лорнеткою в руках…», і це величезне теперішнє почуття. Чехів спеціально трохи знижує образ героїні; він не ідеалізує, не робить із її богині — це сама звичайна жінка. Тому що любов — це не та абстрактна мрячна хмара, що змушує гірко й нестримно зітхати. Це реальне почуття до реальної людини. І саме така любов, що виникає незалежно, спонтанно, облагороджує людини, стає метою його життя.
Наприкінці оповідання майбутнє героїв неясно. Гуров і Ганна Сергіївна сподіваються, що незабаром «почнеться нове, прекрасне життя». Але вони розуміють також, що «до кінця ще далеко й що сам складне й важке тільки ще починається». Тобто саме головне не те, що буде далі, а те, що є зараз, — любов. І краще, люблячи, не бути впевненим у завтрашньому дні, чим зовсім точно знати, що буде завтра, післязавтра, через тиждень, через дві…