Михайлов А. Д. Мнимий Кребийон у російському перекладі
Тим часом, про нього в російських літературних колах знали непогано, але все-таки досить однобоко. Перше, що знали про нього, це те, що він був сином знаменитого драматурга Кребийона-Батька, що прагнув бути третім великим французьким драматургом-трагіком, після Корнеля й Расина, і в цьому наполегливо, але безуспішно суперничав з Вольтером. В XVIII столітті його трагедії ще не потрапили на російську сцену, але про їх говорили, про їх писали газети, і не доводиться дивуватися, що на початку наступного сторіччя стали з’являтися й переклади, і сценічні інтерпретації.)»батька». Але про нього було відомо й інше. Він слил автором легковажних і не заслуговують уваги й, тим більше, похвали — творів. Щодо цього досить показова думка професора Московського університету Иоганна-Готфрида Рейхеля ( 1727-1778), що так написав про добутки Кребийона: «Ці романи неймовірні, надзвичайні, проти благопристойності й моралі, хоча й звеселяють вони бoacute;льшую частина читачів, і знаходять своїх аматорів. Штиль у них примушеної й жартівної. А кращ і смішне складається часто в чрезвичайнешнем і незвичайному. Романи lt;етиgt; не служать ні до гарного смаку, ні до виправлення вдач, а найменше здатні до наставляння розуму». Це написано в 1762 році й надруковано в чотиритомному збірнику «Збори кращих творів до поширення знання й до добутку задоволення», надрукованому при Московському університеті.)»Історія про принца Солии, названому Пренанием, і про принцесу Фелее, складена сином пана Кребильона». Такого добутку в Кребийона-Сина насправді ні, автором цього роману був третьорядний французький літератор Анри Пажон, про яке достовірних відомостей немає; відомо лише, що був він юристом, жив у Парижу, де й умер в 1776 році. Свої книги він видавав анонімно й друкував їх як у Парижу, так і в інших містах (Лейдене, Антверпені, Амстердамі й т.д.). Що вийшов, анонімно, в Амстердамі в 1740 році роман Пажона був приписаний невідомим нам перекладачем Кребийону-Синові. Це нічого нам не говорить про оцінку «Історії про принца Солии», але зайвий раз обертає наша увага на сприйняття в Росії середини XVIII століття добутків Кребийона.) умовному «Сході», східні мотиви в ній досить відчутні. Це й персонажі, що як би з’явилися з якогось чарівного царства, що володіють колдовскими здатностями, предмети, наділені сверхестественними властивостями, наприклад, кільце, що робить його власника невидимим, або камінчик, посмоктавши який можна вилікувати від будь-якої хвороби, і т.д. Як і годиться в чарівних казках, чарівниці в Пажона неодмінно добрі, що всіляко допомагають героям, убрання — обов’язково розкішні, страви — самі вишукані, бури — нищівні, пригоди — самі ризиковані й т.д. Роман Пажона яке в чому співзвучний роману Кребийона «Танзаи й Неадарне». Їх ріднить створена атмосфера молодості й любові, що протистоять життєвим безладдям, небезпекам і негодам, ріднять мотиви забавної, часом відверто штучної феєрії, чарівництва, перетворень, несподіваних поворотів долі. Здається, знайдемо ми переклик між цими двома романами й в описі подорожей як по безкрайніх пустелях, так і по водних просторах. Є в Пажона й тонка іронія при коментуванні дій героїв, їхніх щиросердечних переживань і їхньої балаканини. Але немає в Пажона того балансування на грані непристойного, хоча б ризикованого, що ми знайдемо в книзі Кребийона.
Анри Пажон працював у руслі тої ж традиції, що й Кребийон. Книгу Пажона тому легко було прийняти за якийсь твір автора «Софи», що й відбулося при перекладі «Історії про принца Солии» на російську мову. Кребийон слил письменником «негарним», але от цей роман зовсім не був «небезпечний». Належав він, нібито, літераторові дуже відомому, хоча книг його ніхто ще майже не читав. Представляється, що от ці дві обставини — скандальна популярність Кребийона й «ненебезпека» роману Пажона й визначили вибір невідомого нам російського перекладача.