Мокульский С. Історія західноєвропейського театру, т. 2.
Мариво
МАРИВО)shy;ний причиною цього стильового зрощування було широке распроshy;странение етичних і естетических поглядів просвітителів. Проshy;никая в прогресивно-дворянські кола, ці погляди воздейshy;ствовали на аристократичне мистецтво, у результаті чого саshy;лонная комедія, наділена почуттєвим елементом і изисканshy;ним стилем, витончена й дотепна, але позбавлена скільки-небудь значного змісту, знаходила етичну проблематику і яскраві реалістичні риси.)-1763), що народився в Парижу, провів свою юність у провінції, тут він вивчав юридичні науки й готувався стати адвокатом. Але, захопившись літературою й театshy;ром, він пише й ставить на сцені комедію у віршах «Обережний і справедливий батько» (1706). Потім Мариво переїжджає в Паshy;риж і стає завсідником аристократичних салонів марshy;кизи де Ламбер і маркізи де Тансен. У цих салонах возрождаshy;лась витончена манірна література знаменитих прециозних салонів XVIII століття й разом з тим саме тут представники ранньої Освіти — Монтеск’є, Фонтенель, Ламотт — нахоshy;дили собі аудиторію для пропаганди просвітительського навчання. Мариво спочатку займався твором галантних романів і пародійних поем і випускав їх анонімно, як це звичайно деshy;лали письменники непрофесіонали з аристократів. Однак, потеshy;ряв весь свій стан, вкладений у горезвісне підприємство авантюриста Лоу, Мариво змушений був стати профессиональshy;ним літератором. Розвиваючи активну діяльність, він виступає як автор численних розважальних комедій, предназнаshy;ченних головним чином для театру Італійської Комедії й одночасно як видавець морально-повчальних журналів («Французький глядач» і «Незаможний філософ»), створюваних за зразком лондонських видань Стилю й Аддисона.)shy;денции цих двох напрямків своєї діяльності й створює ноshy;вий тип любовно-психологічної комедії: залишаючись вірним прихильником жанру салонної комедії, Мариво привносив у неї риси буржуазно-сентиментальної драми.)»Життя Маріанни» ( 1731-1741) і «Селянин, виshy;шедший у люди» ( 1735-1736), що є першими образцаshy;мі психологічного роману у французькій літературі XVIII століття
Усього Мариво написав тридцять комедій, з них для театру Італійської Комедії — дев’ятнадцять, а для театру Французshy;ской Комедії — одинадцять.)shy;ски, привносилися просвітительські тенденції. Цей компромисshy;сний характер ранньої творчості Мариво особливо яскраво виявляється при зіставленні таких його п’єс, як «Арлекін, облагороджений любов’ю» (1720) і «Острів рабів» (1725).
Перша із цих комедій була цілком звичної для посеshy;тителей театру Італійської Комедії. Вона містила траshy;диционние пригоди популярної маски комедії дель арте. І хоча «Арлекін, облагороджений любов’ю» був уже не сценарієм, а літературною комедією, із психологічно більше розробленими образами й з більше обробленим драматичним діалогом, але основа комедії, її сюжет були традиційними. Зате зовсім незвичайними для театру Італійської Комедії були події й ідейна спрямованість другої п’єси Мариshy;в- «Острів рабів».
Незважаючи на те, що в комедії діяли ті ж традиционshy;ние маски італійської комедії, вона носила на собі відбиток просвітительської дидактики
Сюжет комедії полягав у тім, що добродії разом зі своїми слугами попадали на острів, населений випадними рабами. Зти раби виробили в себе закони «природного порядку» і, щоб відновити справедливість, змушують знову прибивshy;ших панів зайняти положення слуг, а слугам надають право распоshy;ряжаться своїми колишніми панами. Старійшина острова — Тривелин — говорить панам: «Ми переслідуємо не ваше життя, а варварство, жорстокість вашого серця, що ми хочемо разshy;валити. Ви менше наші раби, чим наші пацієнти, хворі, і ми беремося за три роки зробити вас здоровими — іншими словами, людяними, розумними, великодушними на все життя».
Така була програмна установка п’єси, що нагадує просвітительську віру в моральне оздоровлення людини, верshy;нувшегося до свого природного стану
Відбувалося перетворення слуги Арлекіна в пана, а пана Иппократа — у слугу, що повинне було символизироshy;вать зміну соціальних станів. Але це перетворення носило настільки умовно ігровий характер, що не викликало ніяких ассоshy;циаций соціального порядку, а скоріше сприймався як траshy;диционний обмін масками між паном і слугою. Одержавши волю, Арлекін віддавався пияцтву, загрожував панові ціпком, закохувався в пані й проробляв інші «вільності», які, втім, той же Арлекін десятки разів робив і в інших, звичайних сценаріях
Але особливо виразно ідея автора проступала у фіналі комедії
Слуга й пан зненацька випробовують каяття совісти
«Моє дороге дитя, — говорить недавно що ще бив палshy;який свого слугу пан, — забудь, що ти був моїм рабом; я не гідний бути твоїм паном».
«Це я повинен просити прощення, що погано вам служив, — відповідає недавно ще клявший свого жорстокого пана слуга. — Коли ви били мене, це була моя провина».)shy;мі розчулення, викликує: «Ви мене нескінченно радуєте. Давайshy;ті ж обіймемося разом, дорогі діти!»)shy;ланиям автора, по суті, звучала явною пародією на просвеshy;тительские ідеї: була очевидно повна невідповідність просвеshy;тительского сюжету з умовними масками й буффонной формою комедії дель арте.)shy;циальних протиріч, написані дві інші «філософські» комедії Мариво-«Острів розуму» (1727) і «Нова колонія» (1729). Вигадливе сполучення просвітительської тематики із традиційними театральними трюками й масками породжувало замість нового типу комедії дивні гібриди, які нікого не повчали через свої буфонади й мало кого веселили через свою претензію на «філософію».
Новий тип комедії був створений тільки тоді, коли Мариво відмовився від механічного об’єднання непоєднуваних елементів і став шукати в самому житті таких героїв і такі події, які могли б органічно спаяти морализующую тенденshy;цию з витонченою жвавістю дії. Таким жанром виявилася для Мариво лірична салонна комедія, присвячена целиshy;кому превратностям любові, але не позбавлена при цьому определенshy;ний просвітительської установки
У комедіях Мариво любов зображувалося як почуття легеня, поетичне, хоча й глибоко проникаюче в душу людей, але не позбавлене своїх хитростей і навіть ощадливості. Випадок поshy;стоянно виступав основною причиною сюжетних колізій, коренshy;ним образом долі, що міняє, закоханих героїв. Найбільш типовим прийомом сюжетної побудови комедій Мариво був прийом перевдягання. Він зустрічався майже у всіх произвеshy;дениях драматурга — верб «Грі любові й случаючи», і в «Откроshy;венних», і в «Випробуванні», і в «Школі матерів», і в «Торжестshy;ве любові», і в ряді інших
У комедії «Гра любові й случаючи» (1730) дворянин Дорант повинен женитися на дворянці Сильвии. Наречений і наречена, будучи незнайомі, хочуть краще довідатися один одного. Для цього вони переодягаються — Дорант у костюм свого лакея Паскена, а Сильвия в плаття своєї покоївки Лизетти. Видаючи себе за слуг, вони одночасно наряджають слуг у свої плаття й передають їм свої імена. Таким чином, Сильвия помилково приймає слугу Паскена за свій нареченого Доранта, а Доранта вважає його слугою; Дорант же помилково приймає Лизетту за свою неshy;весту Сильвию, а Сильвию вважає її служницею. Але, обдуривши подібним маскарадом один одного, Дорант і Сильвия не помиляються у своїх серцевих схильностях: Дорант, отверshy;гаю «наречену», закохується в її «служницю», а Сильвия, шокиshy;рованная брутальністю «нареченого», віддає перевагу ввічливого «слузі».
Панам доводиться, віддаючись почуттю, зневажити сословshy;ним нерівністю. Хоча в цьому випадку ця нерівність і мниshy;моє, однак Дорант упевнений, год го він полюбив служницю, а Сильshy;вия переконана, що вона приймає залицяння лакея. Але особисті Достоїнства «служниці» Сильвии так великі, що Дорант откриshy;вается Сильвии й робить їй речення. Тільки після цього з’ясовується маскарад, і комедія закінчується двома рівними шлюбами — пана з пані й слуги зі служницею. Всім ходом дії своєї комедії Мариво як би затверджує думка, що соціально непривілейована людина, наділена личниshy;мі достоїнствами, може мати шляхетність безвідносно до його походження. Але одночасно в цій ситуації ложно розгадати й іншу думку — станової шляхетності не дожет сховати ніяка лакейська куртка.)shy;речий між дворянством і буржуазією; навпроти, він намагається їх сховати, а те й зовсім знищити. Для цього він усіляко ідеалізує дворянство, наділяючи його всілякими добродетеshy;лями, і в той же час зображує демократичні низи бурshy;жуазии грубою, жадібною й дурною масою, на противагу тої розумної, з погляду Мариво, частини її, що саме в у дворянстві бачить свої життєві ідеали
Особливо обнаженно тенденційність Мариво видна в його комедії «Випробування» (1740). Тут дворянин Люсидор влюбshy;ляется в селянку Анжеліку, і це породжує не драму соshy;словного нерівності, а приводить до цілком благополучного разshy;в’язанню. Після того як дівчина бездоганно витримує випробування — жене від себе ладь двох підставних наречених, підісланих до неї її недовірливим коханим, — він жеshy;нится на ній
Люсидор і не помишлял обдурити Анжеліку; він тільки хоshy;тіл перевірити, чи досить вона любить його. Але йому нема чого треshy;вожиться: він для неї щирий ідеал. «Всі ці молодці мені не подобаються, — говорить Анжеліка Люсидору, — починаючи від першого й кінчаючи останнім, котрий мене докоряв днями, що ми з вами надто часто розмовляємо, начебто це ‘неприродно, що я віддаю перевагу вашому суспільству його суспільству. Як це нерозумно!» Ці слова Анжеліки ставляться до її колишній жениshy;ху — селянина Блезу, що, одержавши від дворянина отступshy;ного, охоче відмовився від своєї нареченої. Так самим откровенshy;ним образом Мариво ідеалізує той клас панів, від котороshy;го він вимагав лише трохи більше поблажливого отношеshy;ния до своїм незнатних, але вірним шанувальникам
Якщо третьому стану Мариво пропонував дивитися на «поshy;рядочного дворянина» захопленими очами селянки Анжеліки, те самих дворян він призиває трохи зробитися розсудливим і повчитися просвітительської моралі в людей нового, молодого класу. В «Школі матерів» (1732) показана мати, що насильно видає свою дочка Анжеліку за старого, син якого любить Анжеліку й любимо нею. Ситуація підбудовується таким чином, що старий наречений, придя робити речення своєї невеshy;сте, говорить палкі мовлення власному синові, що ховався в цій же кімнаті. Комічний ефект дізнавання завершується зворушливою сценою: діти коштують перед родителями на колінах і просять вибачити їхній жарт, а батьки, випробовуючи докори совеshy;сти, зі слізьми розчулення благословляють молоду пари
Використані драматургом мотиви двох мольеровских коshy;медий- «Школа дружин» і «Скупий» — втрачали свою соціальну гостроту. Заспокійливий фінал «Школи матерів» притупляв без того помірну критику буржуазного егоїзму й расчетshy;ливости.
Симптоматична щодо цього комедія «Заповіт» (1736), заснована вже не на класичному конфлікті любові й боргу, а на конфлікті цілком сучасному, коли в ім’я вигоди, розрахунку люди йдуть на різні компроміси. Юна пара зобов’язана сполучатися шлюбом — таке умова одержання спадщини; любові ні, але ні наречений, ні наречена не хочуть у цьому зізнатися, тому що втратить гроші той, хто відмовиться від шлюбу, а не той, кому буде відмовлено. Завершується комедія як би перемогою «любові», жадібність переборена, у героя вистачає мужності сплатити своїй нав’язливій нареченій двісті тисяч і женитися на коханій. Випливають два щасливі весілля. Але яке це вимучене, безрадісне «щастя»!
Критичний осуд у комедіях Мариво, по суті, заміняється моральним докором або легкою, добродушною іронією. Так, у комедії «Торжество любові» (1732) філософ Гермократ, проповідуючи аскетизм, умерщвлял живі страсті не тільки в саshy;мом собі, але й у свого учня Ажиса й сестри Леонтини. Принцеса Леоніда, закохана в Ажиса, була в будинок Гер-Мократа й, представляючись те юнаків, те діючи відкрито,, закохувала в себе всіх трьох прихильників аскетичної філософії. Запаливши серце Ажиса, Леоніда продовжує свою інтригу з жагуче закохалися в неї Гермократом і Леонтиной. Але в плутні Леониди не було обману; вони були тим засобом, що приводило до повної перемоги почуття. Мариво не бачить нічого негожого в плутне, хитрості, якщо ця хитрість сприяє досягненню благої мети. Так, коли герой комедії «Помилкові визнання» шляхом обману проникає в будинок до дами свого серця й під вигаданим ім’ям домагається її довеshy;рия, те він такими словами виправдує свої шахрайства: «Усе, що відбувалося у вашім будинку,-обман, крім любові моєї, котра безмежна». І герой виявляється не тільки прощеним, але й звеличеним: заповзятливість — теж Чеснота, особливо, якщо вона служить любові
Якщо в плані соціальної проблематики комедії Мариво не представляють великого інтересу, те психологічне окреслення персонажів, показ найтонших відтінків почуття в цих комедіях Дається часом з теперішньою глибиною. Дуже точну характериshy;стику Мариво дав Вольтер, що сказав про нього, що «це людина, що знає всі стежки людського серця, але який не знає його великої дороги».
Стилістика комедій Мариво визначалася його прагненням сполучити вишуканий стиль галантних салонів з буржуазною ідилічною чутливістю й задушевністю. Мариво особливо вмів розкривати ліризм і природність почуттів у люshy;бовних переживаннях своїх героїв. У їхніх монологах часом можна було довідатися вплив расиновских п’єс, щоправда, уже позбавлених трагічного пафосу й пристосованих до салонного обиshy;ходу
Комедії Мариво, побудовані з віртуозною добірністю, писалися мовою, витриманою в дусі салонного красномовства (так званий «мариводаж»), і все-таки в них завжди сказиваshy;лось бажання письменника ввести вишукане й фривольне життя салонів у рамки патріархальної порядності
Комедії Мариво, знаменуючи собою подальше розкладання классицистской комедії, у той же час містили зачатки стиshy;лівих особливостей чутливої драми й тим самим як би йшли назустріч що вже з’являється у Франції сентименshy;тализму.