Твір по літературі: Морально-філософські аспекти в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» Роки, коли створювався роман «Злочин і покарання» (1865-1866), були для Достоєвського часом важкої самітності, болісних думок і важких рішень. Незадовго перед цим, в 1864 році, ідуть із життя найближчі йому люди — дружина Марія Дмитрівна, брат Михайло Михайлович, однодумець і співробітник, поет і критик Аполлон Григор’єв. «І от я залишився один, і стало мені просто страшно, — пише він другові. — Все життя переломилося разом надвоє. Стало всі навколо мене холодно й безлюдно». Коли Достоєвський писав роман, він жив у тій частині Петербурга, де селилися дрібні чиновники, ремісники, торговці, студенти. Тут, у холодному осінньому тумані й жаркому літньому пилу «серединних петербурзьких вулиць і провулків, що лежать навколо Сінної площі і Єкатерининського каналу», виник перед ним образ бідного студента Родіона Раскольникова, тут і оселив його Достоєвський, у Столярному провулку Було два Петербург.
Один — місто, створений геніальними архітекторами, Петербург Палацової площі й набережній, що вражає нас і нині своєю вічною красою й чудністю. Але був і інший — «будинку без усякої архітектури», що кишать «цеховим і ремісничим населенням», Міщанські, Садові, Піддячі вулиці; харчевні, распивочние, трактири, крамнички й лотки дрібних торговців, нічліжки… Надвечір жаркого липневого дня, незадовго до заходу сонця, що вже кидає свої косі промені, з жалюгідної комірки «під самою покрівлею високого п’ятиповерхового «будинку» виходить у тяжкій тузі колишній студент Родіон Розкольників». Так починається роман Достоєвського. І із цього моменту, не даючи собі перепочинку, без миті спокою й відпочинку — у нестямі, у глибокій замисленості, у жагучій і безмежній ненависті, у маренні — метається по петербурзьких вулицях, зупиняється на мостах, над темними холодними водами каналу, піднімається по затхлим сходам, заходить у брудні распивочние герой Достоєвського.
І навіть у сні, що перериває це «вічний рух», триває пропасне життя Раскольникова, приймаючи форми вже й зовсім фантастичні На самому початку роману, на перших його сторінках, ми довідаємося, що Розкольників «покусился» на якусь справу, що місяць назад зародилася в нього «мрія», до здійснення якої він тепер близький А місяцем раніше він змушений був закласти в баби процентщици, лихварки, колечко — подарунок сестри. Непереборні ненависть і відразу відчув він, «задавлений бідністю», до шкідливій і незначної старушонке, що ссе кров з бідняків, що наживається на чужому горі, на вбогості, на пороці: «дивна думка наклевивалась у його голові, як з яйця курча». І раптом почута розмова в трактирі студента з офіцером про неї ж, «дурної, безглуздої, незначної, злий, хворий старушонке, нікому не потрібної й, навпроти, усім шкідливої». Баба живе «сама не знає для чого», а молоді, свіжі сили пропадають даром без усякої підтримки.
«За одне життя, — продовжує студент, — тисячі життів, урятованих від гниття й розкладання. Та й що значить на загальних вагах життя цієї сухотної, дурної й злий старушонки? Не більш як життя воші, таргана, та й того не коштує, тому що старушонка шкідливо». Убий бабу, візьми її гроші, «приречені в монастир», візьми не собі — для що гинуть, умираючих від голоду й пороку, і буде відновлена справедливість. Саме ця думка наклевивалась і у свідомості Раскольникова. А ще раніше, півроку назад, «коли з університету вийшов», написав Розкольників, що був студент-юрист, статтю «про злочин» (про неї ми довідаємося багато пізніше, уже в третій частині роману, з розмови Раскольникова з Порфирієм Петровичем, розмови, яким починається напряженнейшая ідейна й психологічна боротьба злочинця й слідчого). У цій статті Розкольників «розглядав психологічний стан злочинця в продовження всього ходу злочину» і затверджував, що воно, цей стан, дуже схоже на хворобу — потьмарення розуму, розпад волі, випадковість і нелогічність учинків. Крім того, Розкольників у своїй статті торкнувся питання про такий злочин, що «дозволяється по совісті» і тому не може бути названо злочином.
Справа в тім, роз’ясняє потім Розкольників думка своєї статті, «що люди, за законом природи, розділяються взагалі на два розряди: на нижчий (звичайних) тобто на матеріал, службовець єдино для зародження собі подібних, і властиво на людей, тобто имеющих дарунок або талант сказати в середовищі своєї нове слово». Перші схильні до слухняності, смиренності, благоговінню перед законом. Другі — в ім’я нового, кращого можуть переступити закон і «для своєї ідеї», якщо буде потрібно, «дати собі дозвіл переступити через кров». Таке «злочин» порушення закону в очах незвичайної людини — не злочин У три останні перед убивством дня тричі думка Раскольникова, до крайності збуджена трагедією життя, переживає саме ті моменти найвищої напруги, які відкривають, але ще не відкривають повністю, самі глибинні причини його злочину В огидному, брудному трактирі, під п’яний шум, лемент і регіт, слухає Розкольників витіювато-блазнівське й трагічне мовлення «п’януватого» Мармеладова про сімнадцятилітню дочку Сонечке, її подвигу, її жертві, об урятованому неї — страшної ценою — сімействі. І що ж? — звикли й користуються: «Катерину Іванівну полегшує, засобу посильні доставляє, Мармеладову останні тридцять копійок винесла — на напівштоф. «До всього-те негідник людин звикає!» И от — лютий спалах що бунтує раскольниковской думки.
«Ну а коли я збрехав, — викликнув він раптом мимоволі, — коли дійсно не негідник людин, весь взагалі, весь рід, тобто людський, то виходить, що інше все — забобони, одні тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й варто бути!..» Негідник той, хто до всього звикає, все приймає, з усім упокорюється. Але ні, не негідник людин — «весь взагалі, весь рід людський», не негідник той, хто бунтує, руйнує, переступає — немає ніяких перешкод для незвичайного «неслухняного» людини. Вийти за ці перешкоди, переступити їх, не примиритися! И ще один удар, ще щабель до бунту — лист матері про Дунечке, сестрі, «всходящей на Голгофу», Дунечке, що моральну волю свою не віддасть за комфорт, з однієї особистої вигоди.
Почуває по листу матері Розкольників, що заради нього, «безцінного заради «сходження на Голгофу вживає, йому життя жертвується. Маячить перед ним образ Сонечки — символ вічної жертви: «Сонечка, Сонечка Мармеладова, вічна Сонечка, поки мир коштує!» И нарешті — зустріч із п’яною збезчещеною дівчинкою на Конногвардейском бульварі. І вона — жертва якихось невідомих стихійних законів, жорстокої й непереборної необхідності, виправдува_ заспокійливо тими, хто прийняв, хто примирився: «Це, говорять, так і треба. Такий відсоток, говорять, повинен іти щороку… кудись… до чорта; мабуть, щоб інших освіжати і їм не заважати. Відсоток! Славні, право, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові».
Але адже Сонечка те, вуж потрапила в цей «відсоток», так чи легше їй тому, що отут закон, необхідність, доля? І чи можна прийняти таку долю покірно й безмовно? «А що, коли й Дунечка як-небудь у відсоток потрапить! не в той, так в іншій?..» Знову — ступлений «зойк», знову — граничне розжарення душі, що бунтує, думки, бунт проти того, що «наука» називає «законами» буття Не власна бідність, не нестаток і страждання сестри й матері терзають Раскольникова, а, так сказати, нестаток загальна, горі всесвітнє й горі сестри й матері, і горі погубленої дівчинки, і мучеництво Сонечки, і трагедія сімейства Мармеладових, безпросвітна, безвихідна, вічна нісенітниця, безглуздість буття, жах і зло, що царюють у світі, убогість, порок, слабість і недосконалість людини — вся ця «дика дурість створення», як пізніше буде сказано в чернетках «Підлітка». Мир страшний, прийняти його, примиритися з ним — неможливо, протиприродно, рівносильно відмові від життя. Але Розкольників, дитя трагічного часу, не вірить і в можливість тим або іншому способу залікувати соціальні хвороби, змінити моральний лик людства: залишається одне — відділитися, стати вище миру, вище його звичаїв, його моралі, переступити вічні моральні закони, вирватися з тої необхідності, що володарює у світі, звільнитися від мереж, що поплутали, що зв’язали людини, відірватися від «ваги земний». На таке «злочин» здатні воістину незвичайні люди, або, по Раскольникову, властиво люди, єдино гідні йменуватися людьми.
Стати вище й поза миром — це й значить стати людиною, знайти щиру, нечувану волю. Весь тягар неприйняття, бунту Розкольників покладає на один себе, на свою особисту енергію й волю. Або слухняність, або злочин незвичайної особистості — третього, по Раскольникову, не дано Весь місяць від убивства до визнання проходить для Раскольникова в безперестанній напрузі, що не припиняється ні на секунду боротьбі И насамперед — це боротьба із самим собою Боротьба в душі Раскольникова починається навіть ще до злочину. Зовсім упевнений у своїй ідеї, він зовсім не впевнений у тім, що зможе підняти неї. Починаються його пропасні метання, ходіння душі по митарствах Завдяки безлічі як би що навмисно сошелись випадків Раскольникову разюче вдається технічна сторона злочину. Матеріальних доказів проти нього немає.
Але тим більшого значення набуває сторона моральна. Без кінця аналізує Розкольників результат свого жорстокого експерименту, гарячково оцінює свою здатність «переступити». З усією непохитністю відкривається йому страшна для нього істина — злочин його було безглуздим, погубив він себе дарма, мети не досяг: «не переступив, на цій стороні залишився», виявився людиною звичайним, «твариною дрожащею». «Ті люди винесли свої кроки, і тому вони праві, а я не виніс, і, стало бути, я не мав права дозволити собі цей крок», — остаточний підсумок, підведений на каторзі Але, головне, не виніс випробування ще й тому Розкольників, що в глибині душі був переконаний: людина, який би він не був, нехай огидна баба, нехай найнікчемніший з незначних, — не воша. І якби не було в нього цього переконання, то просто пішов би й убив, і не став би міркувати, себе виправдувати перед усіма — Сонею, Дуней, Разумихиним, Порфирієм И ще однієї перешкоди не зміг перебороти Розкольників. Порвати з людьми, остаточно, безповоротно, хоча він ненависть випробовував навіть до сестри з матір’ю. «Залишіть мене, залишіть одного!» — з несамовитою жорстокістю кидає він матері. Убивство поклало між ним і людьми чортові непрохідну.
Похмуре відчуття болісної, нескінченної самоти й відчуження раптом свідомо позначилося в душі його». Як би два відчужених, зі своїми законами, миру живуть поруч, непроникні друг для друга — мир Раскольникова й іншої — вищий мир: » усе-те навкруги точно не тут робиться». Грандіозне кошмарне бачення (в епілозі роману) роз’єднаного й тому, що гине миру, — безглуздого збіговиська відчужених людських одиниць — символізує той результат, до якого може прийти людство, натхненне раскольниковскими ідеями. Покарання Раскольникова — у жаху своєї непридатності, в «убивстві» у собі принципу («не бабу вбив, а принцип»); у неможливості бути вірним своєму ідеалу, у тяжких мученнях виношеному Жорстоко покараний головний герой роману.
Але в цьому покаранні його порятунок. Тому що, якби не виніс, ким би виявився Розкольників?