Твір по літературі: Музика серця в добутках М. Ю. Лермонтова Сторінки юнацьких зошитів Лермонтова нагадують віршований щоденник, повний міркувань про життя й смерть, про вічність, про добро й зло, про зміст буття, про любов, про майбутнє й опрошлом. Рідіють бліді тумани Над безоднею смерті фатальний, И знову коштують переді мною Століть минулі велетні… Історію минулих століть і всій кращій, накопиченій росіянці і європейській культурі — поезію, прозу, драматичну літературу, музику, живопис, історичні й філософські праці, — Лермонтов засвоював систематично, починаючи з першого дня перебування в пансіоні при Московському університеті й потім у роки студентства Він володів французьким, німецьким, англійським, читав по-латинському, згодом, на Кавказі, прийнявся вивчати «татарський», тобто азербайджанський, мова, у Грузії записував слова грузинські й однієї зі своїх поем дав грузинський заголовок «Мцирі». Він пам’ятав тисячі рядків з добутків поетів великих і малих, іноземних і росіян, але з великого кола читання двох авторів потрібно виділити Байрона й — особливо — Пушкіна. Ще дитиною Лермонтов осягала закони поезії, переписував в альбом їхньої поеми.
Перед Пушкіним він благоговів все своє життя. І найбільше любив «Євгенія Онєгіна». Про це він сам говорив Бєлінському. Він не просто читав — кожна книга для нього ставала щаблем до самостійного розуміння призначення поезії, кожна сприймалася критично. Уява несла його на Кавказ, де він побував у дитинстві, і в країни, де він ніколи не бував,- у Литву, Фінляндію, Іспанію, Італію, Шотландію, Грецію, у майбутнє й у минуле й навіть у світовий простір, де літає сумний Демон: Як часто силоміць думки в коротку годину Я жив століття й жизнию інший, И о землі позабував… Його думка перебувала в безперестанному горінні. Недарма Бєлінський відразу ж відзначив у Лермонтова «різко відчутна присутність думки», і не одні пластичні зображення, що містять у собі думки поета, але сама думка, обретшая художню форму, становить силу безлічі його кращих вешей — «Не вір собі», «Казки для дітей», «Демон», «Дума»: И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, И царює в душі якийсь холод таємний, Коли вогонь кипить вкрови. Природа наділила його страстями. Трьох років він плакав на колінах у матері від пісні, що вона наспівувала йому.
І на згадку про рано згаслу матір і про пісню він написав потім свого «Ангела»: Він думу младую в обіймах ніс Для миру суму й зліз; И звук його пісні в душі молодий Залишився — без слів, але живий Лермонтов був обдарований дивною музикальністю — грав на скрипці, на фортепьяно, співав, складав музику на власні вірші. В останній рік життя він поклав на музику свою «Козачу колискову пісню». Були навіть і ноти, але пропали й до нас не дійшли. Однак, якби ми навіть не знали про це, ми догадалися б про його музикальність, читаючи його вірші й прозу. Не багато було у світі поетів, що вміли передавати найтонші щиросердечні стани, пластичні образи й жива розмова за допомогою вірша й прозаїчної фрази, звучання яких становить нез’ясовану принадність, укладену в музикальності кожного слова й у самій поетичній інтонації. Не багато народжувалося поетів, які б так «чули» мир і бачили б його так — динамічно, об’ємно, барвисто. У цьому Лермонтову-Поетові допомагав його очей художника. Не тільки з натури, але й на пам’ять він міг відтворювати на полотні, на папері фігури, особи, пейзажі, кипіння бою, скачку, переслідування. І, обмірковуючи віршовані рядки, любив малювати грізні профілі й гарячих, нетерплячих коней.
Якби він професійно займався живописом, він міг би стати сьогоденням художником Зображуючи в «Герої нашого часу» нічний Пятигорск, він спочатку описує те, що зауважує в темряві очей, а потім — чує вухо: «Місто спало, тільки в деяких вікнах миготіли вогні. Із трьох сторін чорніли гребені стрімчаків, відроги Машука, на вершині якого лежала лиховісна хмарина; місяць піднімалася на сході; удалині срібною бахромою блискали снігові гори. Відгуки вартових перемежовувалися із шумом гарячих ключів, спущених на ніч. Порию тупіт коня лунав по вулиці, супроводжуваний скрипом нагайской гарби й тужливим татарським приспівом».
Ці описи Лермонтова так пластичні, що стає зрозуміло, чому сучасники називали його росіянином Ґете: у зображенні природи великий німецький поет уважався неперевершеним. «На повітряному океані», рядки, що не уступають пантеїстичній ліриці Ґете, Лермонтов написав у двадцять чотири роки. Попри все те він умів одухотворяти, пожвавлювати природу: стрімчак, хмари, дубовий листок, пальма, сосна, дружні хвилі наділені в нього людськими страстями — їм ведені радості зустрічей, гіркота розлук, і воля, і самітність, і глибока, неутолимая смуток