«На дні»

Твір по літературі: «На дні» Драматургія — найдавніший жанр літератури. Вона залучає до себе увага людей насамперед своєю наочністю. Дія розвертається перед очами глядачів, вони спостерігають динаміку сюжету, будучи учасниками подій. Книга не може дати тої повноти відчуттів, що ми одержуємо в театрі. Для авторів і критиків же зал є експериментальної майстерні, у якій, спостерігаючи за реакцією публіки, можна судити про достоїнства й недоліки, про актуальність п’єси. Хоча ми знаємо багато прикладів того, як прекрасні драматичні добутки, що терплять провали на прем’єрах, знаходили згодом довге сценічне життя П’єси Горького відразу й беззастережно приймалися публікою із захватом. Його драматичні добутки: «Міщани», «Дачники», «На дні» не сходять зі сцен російських театрів. Гіркий є найбільшим драматургом двадцятого сторіччя Чим же пояснюється такий успіх його добутків у глядачів? Напевно, своєю глибокою гуманістичною ідеєю — вірою в існування на Землі щастя, добрих і чесних людей, гарячих серць, що рвуться до боротьби з навколишньою несправедливістю. Гіркий писав про те, що бачив навколо: про вбогість, пияцтво, жорстокість вдач.

Оповідання велося без найменших прикрас Вінцем утвору Гіркого-Драматурга є п’єса «На дні». Босякування, зображене в його добутку, було великим соціальним явищем рубежу дев’ятнадцятого-двадцятого століть. Але проте жоден письменник не звертався до трагедії життя цього шару російського суспільства Автор почав писати п’єсу в Нижньому Новгороді, де, за спостереженням сучасника Горького, Рожева, перебувало краще й удобнейшее місце для стікання всякого наброду людей… Цим пояснюється реалістичність персонажів, їхня повна подібність із «оригіналами». Олексій Максимович Горький досліджує душу й характери босяків з різних позицій, у різних життєвих ситуаціях, намагаючись зрозуміти, хто ж вони, що привело настільки різних людей на «дно» життя. Автор намагається довести, що нічліжники — звичайні люди: вони мріють про щастя, уміють любити, співчувати, а головне — мисляться По жанрі п’єсу «На дні» можна віднести до філософського, адже з вуст героїв ми чуємо цікаві умовиводи, часом цілі соціальні теорії. Наприклад, Барон утішається тим, що «нема чого чекати…

Я нічого не чекаю! Всі вже… було! Пройшло — кінчено!..» Або Бубнов: «От я — випив і — рад!» Але щирий талант до філософствування проявляється в Сатину, що був телеграфного службовця. Він міркує про добро й зло, про совість, про призначення людини. Іноді ми почуваємо, що він — рупор автора, більше в п’єсі комусь так складно й розумно сказати. Його фраза «Людин — це звучить гордо!

» стала крилатої Але Сатин цими міркуваннями виправдує своє положення. Він є своєрідним ідеологом «дна», обґрунтовуючи його існування. Сатин проповідує презирство до моральних цінностей: «А куди вони — честь, совість? На ноги, замість сапогов не надягнеш ні честі, ні совісті…» Глядачів вражає картяр і шулер, що міркує про правду, про справедливість, недосконалість миру, у якому сам є ізгоєм Але всі ці філософські «шукання» героя — лише словесна дуель із його антиподом по світогляду, з Лукою.

Тверезий, часом жорстокий реалізм Сатину зіштовхується з м’якими й покладливими мовленнями мандрівника. Лука наповнює нічліжників мріями, призиває їх до терпіння. Щодо цього він істинно російська людина, готовий до жалю й покірності. Такий тип глибоко любимо самим Горьким. Лука не одержує ніякої вигоди від того, що дарує людям надію, ніякої користі в цьому немає.

Це — потреба його душі. Дослідник творчості Максима Горького И. Нович так висловився про Луку: «…він утішає не від любові до цього життя й віри в те, що вона — добро, а з капітуляції перед злом, примирення з ним». Наприклад, Лука запевняє Ганну, що жінка повинна терпіти побої чоловіка: «Потерпи ще! Всі, мила, терплять». Зненацька з’явившись, так само раптово Лука й зникає, відкривши в кожному жителі нічліжки його можливості. Герої задумалися про життя, несправедливості, своїй безвихідній долі Тільки Бубнов і Сатин примирилися зі своїм положенням нічліжників.

Бубнів відрізняється від Сатину тим, що вважає людини никчемнейшим істотою, а виходить, гідним брудного життя: «Люди всі живуть… як друзки по ріці пливуть… будують будинок… друзки ладь…» Горький показує, що в озлобленому й жорстокому світі залишитися в живі можуть тільки люди, що міцно коштують на ногах, що усвідомлюють своє положення, що не гребують нічим. Беззахисні ж нічліжники: Барон, що живе минулим, Настя, що підмінює життя фантазіями,- гинуть у цьому світі. Умирає Ганна, накладає на себе руки Актор. Він раптом усвідомлює несбиточность своєї мрії, нереальність її здійснення. Васько Попіл, що мріє про світле життя, попадає втюрьму.

Лука, незалежно від своєї волі, стає винуватцем загибелі цих зовсім не поганих людей: мешканцям нічліжки потрібні не обіцянки, а. конкретні дії, на які Лука не здатний. Він зникає, скоріше біжить, доводячи цим неспроможність своєї теорії, перемогу розуму над мрією: «Тако зникають грішники від імені праведних!» Але Сатин, як і Лука, у неменшому ступені є винуватцем загибелі Актора. Адже розбиваючи мрію про лікарню для алкоголіків, Сатин рве останні нитки надії Актора, що зв’язують його сжизнью.

Горький хоче показати, що, опираючись тільки на свої сили, людина може вибратися з «дна»: «Людина все може… аби тільки захотів». Але таких сильних характерів, що прагнуть «на волю», у п’єсі немає. У добутку ми бачимо трагедію окремих особистостей, їх фізичну й духовну загибель. На «дні» люди втрачають своє людське достоїнство разом із прізвищами й іменами. Багато нічліжників мають клички: Кривій Зоб, Татарин, Актор Як же Гіркий-Гуманіст підходить до основній проблемі добутку? Невже він визнає всю незначність людини, низовина його інтересів?

Ні, автор вірить у людей не тільки сильних, але й чесних, працьовитих, старанних. Такою людиною в п’єсі є слюсар Кліщ. Він — єдиний мешканець «дна», що має реальні шанси на відродження. Пишаючись своїм робітником званням, Кліщ нехтує інших нічліжників. Але поступово, під впливом мовлень Сатину про нікчемність праці, він втрачає впевненості в собі, опускаючи перед долею руки.

У цьому випадку вже не лукавий Лука, а Сатин-Спокусник придушив надію в людині. Виявляється, що, маючи різні погляди на життєві позиції, Сатин і Лука однаково підштовхують людей кгибели. Створюючи реалістичні персонажі, Горький підкреслює побутові деталі, виступаючи геніальним художником. Похмуре, грубе й примітивне існування наповнює п’єсу чимсь лиховісним, що давить, підсилюючи відчуття ірреальності що відбуває. Нічліжка, що перебуває нижче рівня землі, позбавлена сонячного світла, чимсь нагадує глядачеві пекло, у якому гинуть люди Жах викликає сцена, що коли вмирає Ганна розмовляє з Лукою. Ця її остання бесіда є як би сповіддю. Але розмову переривають лементи п’яних картярів, похмура тюремна пісня.

Стає дивним усвідомлення тлінності людського життя, зневага до неї, адже навіть у смертну годину Ганні не дають спокою Авторські ремарки допомагають нам повніше представити героїв п’єси. Короткі й чіткі, вони містять у собі опис героїв, допомагають відкрити нам деякі сторони їхніх характерів. Крім того, в уведеній у полотно оповідання тюремній пісні вгадується новий, схований зміст. Рядка: «Мені й хочеться на волю, так, ех!.. Ланцюг порвати я не можу…», показують, що «дно» чіпко тримає своїх мешканців, і нічліжники не можуть вирватися з його обіймів, як би не намагалися П’єса закінчена, але на головні питання: у чому правда життя й до чого повинен прагнути людина, Горький не дає однозначної відповіді, надаючи вирішити це нам. Заключна фраза Сатину: «ех… зіпсував пісню…

дурень» — багатозначна й змушує задуматися. Хто дурень? Актор, Що Повісився, або Барон, що приніс про це звістка? Іде час, міняються люди, але, на жаль, тема «дна» залишається актуальної й у наші дні. Через економічні й політичні потрясіння на «дно» життя йде усе більше й більше людей. З кожним днем ряди їх поповнюються.

Не треба думати, що це невдахи. Ні, на «дно» іде багато розумних, чималих, чесних людей. Вони прагнуть скоріше піти із цього царства тьми, діяти, щоб знову жити повноцінним життям. Але вбогість диктує їм свої умови. І поступово людина втрачає всі свої кращі моральні якості, воліючи віддатися на волю случаючи Горький п’єсою «На дні» хотів довести, що тільки в боротьбі суть життя. Коли людина втрачає надію, перестає мріяти, він зневіряється в майбутнє.

А для чого тоді жити?