Начебто земля вибухнула в дідуся під ногами Історію надіслала Людмила Федорова Про мого дідуся можна сказати – у сорочці народився. Він пройшов війну стрелкомпехотинцем, мріяв дійти до Берліна. Не зміг – на шляху встала Курська дуга.
Дуже пекуче там довелося нашим. Великою ціною дісталася нам ця перемога. Снаряди летіли, свистіли кулі, ревіли танки. Люди падали як підкошені, але однаково йшли вперед. Убили командира батальйону… Мій дід, 21літній пацан, прийняв на себе командування не коливаючись.
Підняв батальйон і з лементами «Ура!» повів за собою. Рвонулися, вискочили як чорти з пекла, зім’яли німця. Дідусь спереду біг, не таячись, своїм прикладом заражаючи інших… Природно, бачили це й фашисти. Дуже їх це зллило …Начебто земля вибухнула в дідуся під ногами.
Досталтаки його снаряд! Останнє, що він пам’ятає, як його відірвало від землі й кудато кинуло. Роздрібнило ноги, руку, потрапило в груди, голову. Як живий залишився, розуму незбагненно! Але напасти на цьому не скінчилися.
Вибуховою хвилею дідуся відкинуло в ріку. Ріка широка, швидка – отут би й вірна смерть!
Але берегли діда какието невідомі сили. З останніх сил накрутив він на руки вербові гілки, що звисали до самої води. І свідомість втратив. Але не залишив його невідомий заступник. По березі йшли сапери… Ктото з них почув слабкий стогін з ріки. Вирішили перевірити.
Як добре, що багато було на цій війні чуйних, чуйних людей, що не зачерствіла їхнього душу до чужого горя. Завдяки тим солдатам, теж майже хлопчиськам, імен яких він так і не довідався, у мене є дідусь! А на руках у нього так і залишилися білі смуги від рятівних галузей Мені подобається діставати всієї його нагороди й слухати знову й знову, яку й за що він одержав. Їх так багато, що мені їх усе не запам’ятати. Зараз дідусеві 82 року, і я дуже сподіваюся, що він проживе подольше.
Він і разом з ним інші живі свідки тої страшної війни, які наближали до нас цю Перемогу! У моєї бабусі не менш цікава доля. Вона бачила цю війну з іншої сторони.
Її й багатьох інших погнали з Павловска в концтабір на території Польщі. Довгих чотири роки чекала бабуся своїх рятівників, нічого не знаючи про долю своєї родини. Її молодша сестра виявилася разом з нею, а про інших шестеро сестер і братах і матері з батьком вона не чула нічого В’язнів змушували працювати не покладаючи рук, погано годували, містили в нелюдських умовах. У бабусі, молодої 22літньої дівчини, раптом відмовили ноги. А хворим там виявитися гірше, ніж мертвим. І довелося бабусі шкутильгати на роботи, опираючись на милиці, за допомогою сестри й товаришів на нещастя. Урятувала її професія.
Вона дуже гарний перукар, і німці, прознавши про це, іноді змушували її їх стригти. Так вона познайомилася з російським емігрантом, що, жалуючи неї, тайкома передавав їй їду. Ці крохи вона приносила в барак і ділила між товаришами по нещастю Наближався кінець війни, територію табору часто обстрілювали. Було дуже страшно. А както фашисти, імовірно, зрозуміли, що кінець близький. Вони зібрали всіх в’язнів, посадили на баржі, вивели в море й пустили до дна. А бабусю, її сестру й подругу сховав у себе той самий російський емігрант.
От такий чудесний порятунок На цьому історія не скінчилася. Бабуся із сестрою повернулися на батьківщину, незважаючи на відмовки емігранта, що знав, що там голод і розруха. Приїхали в Ленінград і стояли на проспекті, самотні й розгублені. Без будинку, без родини. Куди податися? З горя вирішили піти до будинку старушкизнакомой, подивитися, чи цілий він і чи вижила вона в блокаду. Тільки повернули до будинку, як раптом изза кута з низько опущеною головою вийшов їхній батько!
Скільки було радості й зліз! Звичайно, у першу чергу дівчини хотіли знати, що з матір’ю й іншими Батько небагато погрустнел і сказав, що мати й сестрички живі й здорові, як і молодший братишка.
А от інший братик, 13літній Витюша, загинув. Так боляче й кривдно – загинув через кілька днів після перемоги. Пішов з дітлахами в ліс і підірвався на фашистському «подарунку». Наскільки цинічними створеннями треба бути, їх навіть людьми назвати не можна, щоб от так, методично, при відході мінувати й мінувати, залишаючи безневинним людям такі от «сюрпризи»! Хлопчики загинули відразу, а Витюша був ще живий.
Обливаючись слізьми, мати запрягла коня й повезла його в лікарню. А він всі її заспокоював: «Не хвилюйся, мамів… У мене тільки ока кров’ю залиті, а так усе в порядку!» Вона слухала й плакала всі горше – не було більше очей у Витюши. Він терпів біль мовчачи, стисши зуби, і раптом сказав: «Мамів, попити б мені… Водички, мамів…» Мати побігла до колодязя, повернулася з повним кухлем, а син мертвий. Імовірно, він почував, що вмирає, і хотів, щоб мати не бачила цього… Бабусі зараз 84, і я бажаю їй довгого й щасливого життя. Нехай живуть і радуються вони, наші старі, які не понаслишке знають цю війну, які всі сили віддали для Перемоги!
Редакція сайту не відповідає за вірогідність присланих читачами листів і історій 1076