Над чим змушує задуматися оповідання В. Шукшина «Образа»? Шукшин В. М

Над чим змушує задуматися оповідання В. Шукшина «Образа»? В оповіданні Василя Макаровича Шукшина «Образа» мова йде про звичайний життєвий випадок, свідком або учасником якого може виявитися кожний з нас у будь-яку мінуту: у транспорті, у магазині, у будь-якій установі. Це, на жаль, стало повсякденною реальністю. Мова йде о… хамстві, звичайному хамстві. Сашке Єрмолаєву нахамила продавщиця, неї підтримала черга. І все це в присутності крохотули-дочки, що ще в силу свого віку не може зрозуміти, що трапилося, але серцем почуває, що ці тітки й дядьки «погані», вони скривдили її тата І Сашке соромно перед дочкою за цих людей.

Як надійти йому? Може, промовчати, повернутися й піти? Як говориться, чолом стіну не прошибиш, тільки шишки собі наб’єш. А цих людей словом не переконаєш. І грубіянку-продавщицю, і людей із черги, що підтримали її, особливо Плаща-Чукалова. Але адже далеко не кожна людина здатна хоча б зовні спокійно перенести образу.

Просто не зможе. Тоді, може бути, простіше на брутальність відповісти брутальністю, відвести душу й відразу забути про те, що трапилося,? Як говорять у народі, коли не вистачає слів, допомагають вираження. Але знов-таки не кожна людина може опуститися до брутальності й хамства. По своєму складі характеру він не може цього зробитися Але є ще один аргумент — сила, до якого й вирішив звернутися Сашка Єрмолаєв. У цьому випадку цей аргумент — молоток. І тільки щаслива випадковість, тільки втручання дружини запобігло катастрофі, інакше могло відбутися непоправне. У стані афекту, не розрахувавши сили, Сашка міг би вбити людини… А це вже найстрашніше.

Як потім жити далі, знаючи, що ти позбавив життя нехай і поганого, але людини? Убити когось — це вбити й більшу частину своєї душі, самого себе. Це однозначно. Що може бути сутужніше й страшнее життя з постійним відчуттям власної провини, вічними каяттями совісті?

Про цьому страшно навіть подумати Тому що ж бути? Сам автор не дає однозначної відповіді, але, як би між іншим, говорить: «…Адже ми самі розплодили хамів, самі… Ніхто нам їх на парашутах не закинув…» Виходить, він залишає рішення на совісті кожного з нас. Я особисто в подібній ситуації просто б розплакалася й довго не могла б забути що происшли. А тим часом беззаконня, сваволя й хамство все множаться.

Ми живемо серед розлючених, агресивно настроєних, грубих людей. І брутальність, до нещастя, стає, на мій погляд, нормою поводження й спілкування. Якщо тобі спокійно, доброзичливо відповіли, то ти сприймаєш це не як норму, а як рідке й приємне виключення. І в цьому світі зла усе сутужніше жити кожному з нас і всім разом. Поневоле задаєш те ж питання, що й Василь Макарович Шукшин: «Люди, що з нами відбувається?» Так, що з нами відбувається? До чого ми йдемо?

У цьому скаженому ритмі життя, напевно, обов’язково потрібно знайти мінуту й згадати просту істину: треба бути людиною…