Мистецтво тим і відрізняється, наприклад, від фотографії, що воно не може зображувати мир і його явища, не виражаючи свого відношення до них, не оцінюючи їх, не підводячи їх під критерії блага й зла, інакше кажучи, не втілюючи у своїх зображеннях ідеї. А це значить, у свою чергу, що вивчення мистецтва, і в тому числі й насамперед літератури, вивчення її й у школі, і в університеті, і в Академії наук — не може не бути вивченням ідейним
Немає необхідності зупинятися тут на поясненні того, що саме ідейність мистецтва забезпечує йому можливість бути відбиттям дійсності; адже під таким відбиттям ми розуміємо не відтворення емпіричної «випадковості» явищ дійсності, а образне втілення суті цієї дійсності, її історичного змісту. Тому, говорячи й тут, і всюди далі про ідею літературного твору, я маю на увазі саме відбиття в ньому дійсності, як і суд над нею
Проблема методична й одночасно методологічна полягає в тім, як правильно, повно й переконливо для аудиторії (будь те клас у школі, студенти або народ) розкрити ідею добутку, розкрити її в самому добутку, а не прикріпити її до добутку, розкрити її в системі образів, а не тільки в прямих судженнях автора, тобто розкрити її воспитательно. Тому що адже конкретно-образне втілення ідеї має проспіваю конкретну емоційну силу впливу, свою могутню переконливість, і неї-те використовує мистецтво
Якщо ми не покажемо ідею в самій тканині мистецтва, усередині його образності, то ідея ця стане прописом, худою формулою абстракції, що мерхне поруч із яскравістю живого життя мистецтва. Якщо ж ми виявимо ідейну спрямованість самої тканини живих образів, — ми, з одного боку, ще підвищимо високе і яскраве звучання образів, осмисливши їх, з іншого боку — зробимо ідею діючої у свідомості, у душі юного читача, нашого учня. От чому перед учителем і коштує завдання навчитися самому й навчити своїх учнів бачити ідею в тканині добутку. Тим часом це не зовсім легко, особливо для вчителя, уже в значній мірі звиклі підходити до ідейному змісту трохи ззовні, бачити ідею тоді, коли вона виражена /31/ автором або в сентенції, або ще «краще» — зовсім поза мистецтвом, у приватному листі, або в статті автора
Хіба ми не пам’ятаємо, яку фатальну роль зіграла «сентенція» Карамзина («і селянки любити вміють») У тлумаченні eгo повести, як сприяла ця сентенція звуженню змісту повести, збіднінню eгo, перетворенню повестив якусь пошловатую й плоский пропис — у висвітленні школи, як і науки. І хіба ми не знаємо всі, як багато наплутали тлумачі Гоголя, що не бажали звернутися за відповіддю на питання про ідейну спрямованість його створінь 30-х років до тексту самих цих створінь, і марне шукали «визнань» самого Гоголя цієї пори в eгo листах і статтях; не знайшовши таких «визнань», деякі з них звернулися до гоголівської публіцистики 40-х років, реакційної й ідейно конфронтуючій його творчості 30-х років; і от Гоголь, автор «Ревізора», виявився в таких тлумачів реакціонером
Ця дивовижна операція зроблена на шляхах пошуків неодмінно прямого вираження ідей. Нехай не тих ідей, не того часу, в cyщности вже не ту людину, це не так важливо, важливо те, що є «документ» і можна його процитувати. А заглянути в текст самих добутків і прочитати там ідеї, справжні ідеї Гоголя 30-х років, ідеї, що реально втримуються в «Ревізорі», у повістях і ін., — це адже потруднее. Для цього треба вміти читати мовою образів російського мистецтва, а не тільки вміти читати по-російському. Але без цього вміння читати мова образів немає сприйняття мистецтва, немає й виховання через мистецтво
Тим часом ми ще не звільнилися в ряді випадків — і в науці, і в школі — від помилкових традицій у цьому питанні. Ми викладаємо в школі, у старших класах історію літератури. Наука історії літератури є частина історії так само, як історія права, релігії, філософії або історія суспільної думки. Уже тому вона аналогічна історії суспільної думки. Вона є історія однієї з ідеологій, і тому вона подібна з іншими історіями ідеології, а історія суспільної думки є якась невиразно загальна історія ідеології. Тому многим здавна здавалося, що історія літератури нерозрізнена близька до історії суспільної думки, зливається сней.
Так і розуміла справу культурно-історична школа нашої науки — на Заході й у Росії. Так само розуміли справа /32/ псевдомарксиcтcкие епігони культурно-иcтoрической школи, що остаточно виявили її безглуздо-самогубну сутність у даному питанні. Обоє ці плини, і перше хронологічно, і друге, що мали ніколи значні заслуги, не були здатні зміцнити науку історії літератури саме тому, що в самій своїй суті містили принцип ліквідації такої науки шляхом розчинення її в истoрии суспільній думці. Їм тому були властиві два типових недоліки
По-перше, розкриваючи художній твір як вираження суспільної свідомості (що зовсім правильно), прагнучи виявити в ньому його ідею (що теж правильно), представники культурно-історичної й вульгарно-соціологічної шкіл бачили й шукали в ньому по перевазі тільки конкретно-політичну ідею, И тим безнадійно звужували й саме подання про зміст суспільної свідомості й саму ідею, зміст добутку. Зрозуміло, кожна ідея взагалі має свій політичний, точніше, соціальний адекват, може й повинна бути виражена в термінах політики й соціального буття. Але це не виходить, що ми маємо право ігнорувати специфічні форми ідеологій у них розмаїтості
По-друге, представники культурно-історичної й вульгарно-соціологічної шкіл не могли зрозуміти ідею, зміст добутку правильно й скільки-небудь повно тому, що вони не володіли науковим методом установлення цієї самої ідеї, науковим методом аналізу добутку. Це ж обставина, у свою чергу, пояснювалося ігноруванням при аналізі самого тексту добутку, низведенного на ступінь «тільки» форми, на яку дивилися як на щось зовнішнє, випадкове, несуттєве. Обидві ці школи рішуче ігнорували той факт, що література — це мистецтво, тобто ідеологія, певним чином оформляющая ідею як конкретно-образну сутність, притім оформляющая в межах і в можливості матеріалу даного мистецтва, для літератури таким матеріалом є мова, слово. Саме тому аналіз тексту, починаючи від аналізу композиції як структури ідеї й аж до аналізу цілеспрямованої фонетики тексту, теж як структури ідеї, — був у принципі недocтyпен иcтoрии літератури обох цих напрямків. Справді, саме в цій традиції зміцнилися навички вивчення багато чого, майже /33/ усього, що лежить поза добутком, вивчення чого дійсно необхідно, але недостатньо, і що є лише матеріалом, що підводить нас до розуміння самого
Звідси вивчення епохи, біографії автора, його особистого світогляду, його особистих літературно-суспільних зв’язків, як людини, впливів і впливів, випробуваних автором як людською особистістю, сприйняття його творчості сучасниками, ідейної боротьби навколо його добутків, — як бачимо, цілої суми матеріалів, що усвідомлюють ідеї людини, але недостатніх для з’ясування ідей добутку або сукупності добутків
Варто підкреслити тут же, що немає ніяких підстав припускати протиріччя між світоглядом автора-людини («суб’єктивним світоглядом») і об’єктивною сумою ідей, укладених у добутках цієї автора-людини. Але проте вивчення матеріалів, що говорять про світогляд письменника, не може замінити вивчення самого добутку як ідеологічного факту. Якщо ми вивчаємо ідеологію письменника, не з огляду на фактично ідеологію його добутків у повному його обсязі, ми робимо то ж саме, як якби претендували на розуміння ролі й значення політичного діяча, виключивши з кола нашого розгляду eгo політичну діяльність, а базуючись тільки на нього інтимно-особистих проявах
Кожна людина реалізує свою справжню ідеологічну суть навіть не у своїх деклараціях, а у своїй соціальній практиці. Для письменника його практика — це його утвору. Слова поета — це і є справи поета, — про це говорив ще Пушкін. Ні в чому письменник не виявляє так глибоко, відверто, справді, повно свій світогляд, як у своїх добутках. Можна не до кінця відкривати себе (вільно або мимоволі), можна спотворювати самого себе в листах, у розмовах, у деклараціях, в особистих учинках (мова йде про письменника), але жодним чином не у творчості, якщо мати на увазі справді коштовна творчість, що не терпить ні грана неправди: з неправди ніколи не народжується нічого коштовного вискусстве.