Народ і праця З дитинства нам вселяли, що любов до праці корениться в характері слов’янських народів, що народ поважає тільки тих, хто чесно трудиться, «у поті чола добуває хліб насущний». Якби вчителі й вихователі хотіли переконати в цьому дітей, їм потрібно було б заборонити читати казки. Давайте згадаємо улюблених казкових героїв. От Емеля дурень, що виявляється самим розумним і жениться на царівні. Як він цього домігся? Учився, працював, завоював положення в суспільстві? Ні, він лежав на печі, не обтяжуючи себе роботою. А коли піймав щуку, не розуму попросив собі, а цебра відправив своїм ходом додому — щоб не тягати ваги. І дуже радувався, що із грубки вставати не потрібно — сама їде, куди треба, а Емеля на лежанці боку гріє А народне подання про рай? Це країна з молочними ріками й киселевими берегами, мир абсолютного неробства, блаженной ліні Перейдемо від дитячих казок до народних героїв, до тих, які викликають замилування й заздрість.
Це щасливі купці, обманом везучі мужики зашибали, що гріш;, що знайшли скарб; люди, що ввійшли в милість до царя або пана, що обдаровуються незліченними багатствами; козаки, що вертаються додому з багатим видобутком… Із часів Київської Русі зложилося легке й презирливе відношення до людей, що бережуть копійку, методичним і завзятою працею зарабативающим положення й багатство, до тих, хто хоче честі «по розуму», а не «по роду й чинові». Щоб не бути несправедливими, згадаємо поляків: з яким чванством навіть слуги дивилися на поважних шляхтичів, що збирають «зярко до зярка, талярок до талярка». А від людей богатих завжди чекали певного типу поводження: марнотратства скаженого, свавілля позамежного. Пан повинен бути самодуром. Паную ніхто не указ, його царська воля: хоче — стратить, хоче — милує Потрібно добре вивчити історію, щоб зрозуміти, чому в народу, якому нічого не давалося легко, діти якого ніколи не народжувалися із золотою ложкою в роті, зложилося настільки дивне відношення до праці.
Шкільна програма не допомагає зрозуміти цю примху. Можна припустити, що на Русі стан рідко був придбаним, заробленим, найчастіше — подарованим, випадковим. У нас ніколи не було таких міст, як у Європі — центрів ремесел із сильними сполучниками майстрів і торговців. Там розвивалася індивідуальність, там пишалися своїм умінням і знаннями, там почесними були рукоділля, ремесло й ученість. А наші багатостраждальні країни довго знали тільки три категорії громадян: раби, хазяї й солдати. Причому все причудливо перемішувалося. Раби мали власність (землю), хазяї були майже безправні — могли в будь-який момент втратити й стан і волю (адже дворян позбавив тільки указ Катерини II від тілесних покарань, і те ненадовго).
А солдати, відірвані на все життя й від сім’ї, і від праці, перетворилися у виморочное стан Нова історія тільки погіршила положення. Праця на державу перетворився в мовчазний договір: «Ми робимо вигляд, що працюємо, а воно робить вигляд, що платить». Зміна будуючи поховала останню надію на те, що можна заробити хоча б на стабільне життя Чи може змінитися відношення нашого народу до праці? Так, якщо праця стане основою гідного, забезпеченого життя, якщо богатими будуть не самі безчесні, а самі працьовиті й розумні. Або знову повернеться старе російське вживання слова «фахівець»: колись так називали злодіїв…