Натурфілософська лірика Ф. И. Тютчева
Перебуваючи з 1822 р. на дипломатичній службі в Мюнхені й займаючи незначний пост у російському посольстві при дворі баварського короля, Тютчев як би «побіжно» займався поезією. Але вже в цей час він ясно усвідомив, що його світосприймання повніше й найкраще виразиться саме в лірику. У своїх віршах він зосереджує увагу на самих головних питаннях буття, проблемах життя й будови природи, космосу. Тютчев намагається мовою поезії виразити глибоко хвилюючі його філософські міркування
Вірша Тютчева здобувають особливе стильове фарбування, що робить їх не схожими на добутки всіх інших поетів.
У ці роки він створює найбільшу кількість ліричних шедеврів, серед яких особливо виділяються вірші «Весняна гроза», «Літній вечір», «Осінній вечір», «Цицерон», «Silentium», «Із краю в край», «Сон на море», «Тіні сизі суміші,-лисій», «Фонтан» і деякі інші, Тютчев як би обирає в поезії свій шлях, що нерідко вів читача в область філософських міркувань, але саме на цьому шляху поет досяг щирої глибини й сили
Тютчевские вірша цього періоду не підходять під традиційні жанрові категорії, у них є елементи одичного й елегійного стилю, іноді в них звучать і викривальні інтонації, сатира. Але тому що Тютчев — поет-філософ, те й сатира його носить «високий» характер: це піднесене, гнівне викриття, перейняте ораторським пафосом
Більшість своїх віршів Тютчев будує за принципом образного паралелізму. У першій частині звичайно рисується картина природи, а в другий дається філософське узагальнення, що поєднує пейзаж з людським життям і дозволяє виявити в природі й людині якісь загальні риси, що надають віршу внутрішня єдність. Так побудовані вірші «Через ливонские я проїжджав поля…», «Осінній вечір», «Як солодко дрімає сад темно-зелений…» идр.
Така композиційна гармонія обох частин вірша як би виражає переконання поета в непорушності внутрішньої єдності всіх явищ природи, до складу якої входить і людина, у стрункості й розумності цієї світової системи
Але слова «пейзаж», «природа» варто розуміти досить широко. Поет нерідко протиставляє явища зовнішнього миру окремої особистості (бій годин в «Безсонні», тіні в «Тіні сизі змішали…», вітер в «Про що ти виєш, ветр нічний?»). Іноді природний і людський початок так сильно переплетені, що створюють у читача відчуття неразделимости природи й людини («Вітер імлистий і непогожий..,», «Арфа скальда», «Літній вечір»).
У деяких віршах ми зустрічаємося зі зворотним паралелізмом, тобто опис переживань людини передує картині природи. Це вірша «У юрбі людей…», «ДО N. N..» і ін. У вірші «И труна опущена вже в могилу…» бездушшя офіційного обряду (яке поет, видимо, уважає неминучим) протистоїть образу померлого, котрому нічого цього вже не потрібно, протиставляється як би тлінність буття людини й вічність природи:
А небо так нетлінне-чисто,
Так безмежно над землею
І птаха розвіваються голосисто,
У повітряній безодні голубой…
У таких творах Тютчева потрібно бачити символічний зміст, вираження натурфілософських подань автора, і в цілому тютчевская поезія 20-х — 30-х років XIX століття є натурфілософської
Тютчева цікавлять не картини природи, а спостереження над стихіями природи як засіб пізнання сутності буття, загальних законів Всесвіту. Така поезія цілком заслуговує назви філософської
Багато філософських віршів Тютчева повторюють (кожне по-своєму) той самий лейтмотив його лірики: необхідність злиття людини із природою як ціль людського буття. Але ця мета виявляється одночасно й кінцем індивідуального, особистого життя людини. У цьому полягає, по Тютчеву, трагізм людського життя, її похмура, темна сторона. У момент злиття людина випробовує вище блаженство, так життя й смерть ідуть поруч, кульмінація життя є крок в область смерті