Неопозитивізм початку XX століття: історична концепція

Неопозитивізм початку XX століття: історична концепція П. Н. Мілюкова

Життя Павла Миколайовича Мілюкова, особливо зріла її пора, була цілком поглинена політикою. Він був засновником і незмінним лідером партії кадетів, що владели політикою як мистецтвом. В історії Росії йому належить особлива роль творця й провідника ідей парламентаризму й конституціоналізму. Він боровся із самодержавством за встановлення в Росії конституційної монархії, після Лютневої революції визнав правочинність демократичної парламентської республіки. Але він був супротивником революційної боротьби як засобу перетворень і супротивником Радянської влади. Як член Тимчасового уряду й міністр закордонних справ він брав активну участь у будівництві конституційного ладу в Росії. В еміграції Мілюков виступив прихильником «нової тактики» боротьби з Радянською Росією, співвіднесеної з новими умовами політичної боротьби

Однак цим не вичерпувалася його життєдіяльність. Історик по утворенню, він був одночасно й творцем великих історичних праць. Із другої половини 80-х років до 1900-х років Мілюков читав лекції по російської історії й історіографії в Московському й Софійськім університетах і написав найважливіші свої праці. Ставши лідером кадетської партії він практично припинив займатися серйозними історичними дослідженнями. Лише в еміграції Мілюков знову зайнявся історією. У Росії були популярні такі його роботи, як «Державне господарство Росії в першій чверті X V I I I сторіччя й реформа Петра Великого» (1892) , «Головні плини російської історичної думки» (1896) і особливо «Нариси по історії російської культури» ( 1896-1903) , «Історія другої російської революції» (1919) і пізніше, в емігрантський період, книги «Росія на переломі» (1927) , «Спогаду» (1955) і др.

Історична концепція Мілюкова розвивалася на основі, у взаємодії, взаємозв’язку й у суперечності з різними теоретико-методологічними й науково-історичними теоріями як вітчизняної, так і закордонної науки. Джерела впливу на історичні побудови Мілюкова були різноманітні

Безпосередн і значним був вплив учителя Мілюкова В. О. Ключевского, для якого основне значення мала проблема самобутності й спільності історії Росії з європейським історичним процесом, загальних закономірностей, розгляду всяких «місцевих історій» у касестве джерела «загального культурного руху людства» . Учням і послідовникам Ключевского, у числі яких був і Мілюков, співзвучні були ідеї вивчення політичної й соціальної історії залежно від економічних, соціальних, географічно-економічних і етнографічних умов, від визнання «колонізації» «основним фактом російської історії» .

Складніше було відношення Мілюкова до Соловйова. Його глибоко цікавили основи концепції російської історії юридичної (державної) школи в історіографії, основоположником якої виступвл Соловйов. Мілюков визнавав більшу заслугу Соловйова, що відмовилося від докарамзинского й карамзинского розподілу історії Росії по зовнішніх ознаках: питомий період, монголи. Ідею Соловйова про органічне походження державних форм із патріархально-родових Мілюков уважав величезним завоюванням наукової історичної думки. Російський історичний процес у його органічному й закономірному походженні, увазі до географічного й етнографічного факторів, колонізаційним процесам становив, по Мілюкову, незаперечне достоїнство історичної теорії Соловйова. Недоліки Соловйова, по думці Мілюкова, складалися в недооцінці самобутніх, специфічних рис російського історичного процесу

Своїми вчителями Мілюков уважав О. Конта й Г. Спенсера й визнавав їх величезні наукові заслуги в створенні позитивістської філософії й соціології. Це не виключало й критичного осмислення їхніх поглядів. Головною помилкою Конта Мілюков уважав побудову вчення про стадії людського прогресу по всесвітньо-історичному принципі. Досягненням позитивістської соціології, і зокрема Спенсера, Мілюков бачив у поданні про «однаковий хід національних історій» і у визнанні аналогії життєдіяльності тваринного й соціального організмів. Недоліком системи Спенсера Мілюков уважав її описовість, побудову соціології на закономірностях фізіології, недооцінку генетичних зв’язків

Мілюков уважав, що існує спільність ходу історичного процесу як у цілому, так і в розвитку його окремих факторів. В основі всіх національних історій він визнавав «загальні соціологічні закони» і в «нескінченній розмаїтості національних существований» — подібні й загальні всім їм «елементи соціального розвитку» .

Виходячи з позитивістської методологічної посилки, Мілюков призивав відмовитися від ідеї всесвітньої історії, відповідно до якої «дух» кожного окремого народу в процесі єдиного, закономірного прогресивного розвитку є щаблем у розвитку «світового духу» . Він підкреслював негативні сторони всесвітньо-історичний точки зору: зв’язок з релігійною ідеєю божественного промислу, що керує людством, довільне виділення певної групи народів, покликаних здійснювати прогрес і т.д. Абсолютизація «духу» народу, що до того ж виявлявся незмінним у Ф. Вольтера, И. Гердера й Г. Гегеля, представлялася Мілюкову точкою зору, що не має нічого загального снаукой.

Він уважав помилковим побудову схеми історичного розвитку по стадіях людського прогресу, оскільки ці стадії — древній, середня й нова кожний народ проходить у різний час; заперечував гегелівські принципи пізнання теза, антитезис і синтез, їхні якісні перетворення. На противагу точці зору всесвітньої історії, освітленою теологією, позитивістська соціологія визнавала «природною одиницею спостереження» окремі соціальні (національні) організми

Відношення Мілюкова до марксизму було складним. Визнаючи роль економічного фактора, Мілюков не приймав соціально-політичну сторону марксизму, його політичні висновки. Також він обвинувачував марксистів у тім, що месіанізм старого народництва вони замінили іншою месіанською програмою: торжество селянської громади — світовим торжеством пролетаріату

Історіографічну концепцію Мілюкова характеризує прагнення зв’язати минуле й сьогодення історичної науки. На широкому історіографічному матеріалі Мілюков розглядає одну із центральних історико-методологічних проблем проблему історичної закономірності. Так, порівнюючи завдання істориків X V I I I століття із завданнями сучасної йому історіографії, Мілюков пише, що для істориків X V I I I століття кінцевою метою є оповідання, для історика X I X століття — соціологічний закон. Роботи Мілюкова перейняті пафосом пошуку історичної закономірності. Він наполегливо проводить думку про недостатність змішання закономірності як явища більше високого порядку із простою доцільністю. Стосовно до конкретних явищ Мілюков говорить про наявність внутрішніх закономірностей духовного розвитку російського суспільства. Його історичні праці характеризують процес розвитку російської історичної думки як закономірний

Відкритим для Мілюкова є питання про можливість свідомості законів історичного розвитку. Закономірність у Мілюкова в остаточному підсумку ототожнюється із причинністю й підмінюється нею. При цьому він у чисто позитивістському дусі показав, що «сили, що діють в історії, знаходять собі пояснення в психології й разом з останньої опираються на всі знання закономірностей більше простих явищ миру = фізичних, хімічних і фізіологічних» . Звідси і його сумнів у самому існуванні особливих історичних законів

У ряді факторів, що впливали на процес історичного розвитку, на перше місце Мілюков ставив фактор народонаселення. Підхід до аналізу народонаселення Росії відразу ж виявляв у ньому прихильника вивчення цієї проблеми з погляду органічного зв’язку народонаселення країни з її економічним розвитком. При цьому він у главу кута ставив не абсолютний приріст населення, а його щільність, зв’язуючи її з економічним розвитком. Саме цим критерієм він визначав рівень економічного розвитку губерній епохи Петра I, вивченням яких займався спеціально.

Процеси народонаселення в Росії Мілюков постійно порівнював з аналогічними процесами в країнах Західної Європи. Він уважав, що існує два типи країн, де позначилися певні закономірності. У країнах з низьким добробутом і слабким розвитком індивідуальності, з наявністю невитрачених джерел життєвих засобів (незайняті землі) зростання населення буде найбільш значним. У країнах з високим ступенем добробуту населення, де особистість має великий простір для розвитку, а продуктивність праці може бути збільшена штучними засобами, приріст населення загальмується. Росія, по Мілюкову, відповідала першому типу країн. Для Росії характерний був низький рівень добробуту, відособленість нижчого суспільного шару, слабкий розвиток індивідуальності й відповідно численність шлюбів і народжень

На думку Мілюкова, економічний розвиток було досить запізнілим у порівнянні із Західною Європою. До цього висновку він приходив, виходячи з того, що перехід від натурального господарства до мінового в країнах Західної Європи завершився на п’ятсот років раніше, ніж у Росії. Однак перехід до мінового господарства, датований Мілюковим X I X століттям, у Росії почався значно раніше.

Таке надзвичайне перебільшення економічної відсталості Росії було необхідно Мілюкову для обґрунтування тез про нерозвиненість станового ладу й про покріпачення всіх станів надкласовою державою

Особливістю Росії він уважав відсутність розвитий феодальної верхівки. У силу цього громадська організація на Русі була поставлена в безпосередній зв’язок і пряму залежність від державної влади. Він затверджував, що в Росії на відміну від Заходу не було самостійного землевласницького дворянського стану, по своєму походженню воно було служивим і залежним від держави. Воно нібито зовсім не мало політичну владу, становою й корпоративною організацією

Визнання відповідності економічних і соціальних процесів характеру всього громадського життя в різних країнах варто вважати важливою методологічною основою історичної концепції Мілюкова. Однак недооцінка їм органічного розвитку в Росії викликала абсолютизацію відсталості Росії, що визначило й абсолютизацію в дії держави. Разом з тим визнання активної дії надбудови, держави взагалі і його ролі в історичному розвитку Росії мало важливе значення як для теоретичного, так і конкретно-історичного в умовах Росії рішення цього питання

Список джерел і літератури:

1. Вандалковская М. Г. П. Н. Мілюков і А. А. Кизеветтер: історія й політика. М., 1992

2. Корзун В. П. Концепція історії історичної думки П. Н. Мілюкова як вираження методологічних пошуків / Питання історіографії загальної історії. Тамбов, 1984, с. 231-243.

3. Мілюков П. Н. Нариси по історії російської культури. М., 1995

4. Шапиро А. Л. Історіографія з найдавніших часів до 1917 року. М., 1993.