Англійський письменник Льюиз, не той Льюиз, що склав «Ченця», що валив у жах наших бабусь, а Льюиз, що склав знамениту біографію Ґете, в одному зі своїх творів розповідає анекдот, не позбавлений цікавості. Героєм анекдоту був Томас Карлейль, сучасний нам історик і критик, великий аматор германської літератури й германської філософії. Отже, вищепойменований і досить знаменитий у нас Томас Карлейль, перебуваючи в Берліні, незабаром після смерті Ґете був присутній на обіді в якогось професора разом з досить смешанною публикою, між якою перебували представники самих крайніх партій у Пруссії. Пьетисти2 сиділи поруч із демократами й новими феодалами нової прусской газети, тоді ще не існуючої, із захисниками єдності Німеччини. При кінці стола розмова торкнулася недавно, що помер поета, і зробився загальним. Ви можете собі представити, що тіні веймарского Юпітера дісталася чимала кількість осуджень. Один гість дорікав автора «Фауста» за те, що він, не користуючись своїм авторитетом, мало служив справі благочестя й моралі; іншої знаходив беззаконними два знамениті вірші:
Дарма силкуєтеся, германці, скласти із себе один народ;
Краще б кожний з вас вільно прагнув до того, щоб розвиватися людиною3.
Перебували особи, що дорікали Ґете в нечутливості до політичних прагнень сучасників, були навіть диваки, що гудили його велике слово: лише в одному законі може існувати щира воля. Бесіда вже переходила в лайку, а Карлейль усе мовчав і вертів у руках свою серветку. Нарешті він подивився навколо себе й сказав тихим голосом: «Meine Herren {Добродії (ньому.).}, чули ви коли-небудь про людину, що лаяв сонце за те, що воно не хотіло запалити його сигарки?» Бомба, що впала на стіл, не могла вразити сперечальників більше цієї витівки. Усі замовчали, і глузливий англієць залишився переможцем
Анекдот, зараз розказаний нами, надзвичайно гарний, і жарт Карлейля мала значення як протиріччя крайностям інших співрозмовників, хоча, на нашу думку, мудрий шанувальник Ґете небагато захопився у своїх вираженнях. Таких важливих сторін життя, як національні прагнення, релігійні потреби, спрага політичного розвитку, не зовсім спритно порівнювати з поганий німецької сигаркою. Вседенні, насущні потреби суспільства законні як не можна більше, хоча із цього зовсім не треба, щоб великий поет був їх прямим і безпосереднім представником. Сфера великого поета інша — і от чому ніхто не має права витягати його із цієї сфери. Прусак Штейн як міністр був незрівнянно вище міністра й таємного радника фон Ґете, і всяка політична паралель між цими двома людьми неможлива. Але хто із самих упереджених людей не зізнається, що поет Ґете в самому практичному змісті слова виявився для людства благодетельнее благодійного й шляхетного Штейну. Мільйони людей у своєму внутрішньому світі були прояснені, розвинені й спрямовані на добро поезиею Ґете, мільйони людей були позичені цієї поезії, цьому щирому слову нашого століття, полезнейшими й солодкими годинниками свого життя. Мільйони окремих моральних хаосів згуртувалися в стрункий мир через магічні повчання поета-філософа, і його безмірний вплив на розуми сучасників з роками відіб’ється у всьому житті Німеччини, чи буде вона единою або раздробленною Германиею. Внаслідок усього зараз сказаного витівка Карлейля зовсім справедлива, незважаючи на її брутальність. Великий поет є завжди великий просвітитель, і поезія є сонце нашого внутрішнього миру, що, очевидно, не робить ніяких добрих справ, нікому не дає ні гроша, а тим часом живить своїм світлом весь всесвіт
Велич і значення щирої поезії (хоча б і не світовий, хоча б і не великої) ніде не позначається так ясно, так осязательно, як у літературі народів, ще молодих або тільки що що пробуджуються від довгого уявної бездіяльності. У суспільствах дозрілих, багато изведавших і багато в чому прояснених досвідом довгого років, спрага до поетичного слова буває стримана в границях, порушити які може лише вплив щирого генія або могутнього провісника нових істин. У цих суспільствах і сильних талантах старіються, забуваються потомством і переходять у надбання одних бібліофілів; причина тому досить зрозуміла — ні зірок, ні місяця не видать там, де світить сонце. Але в суспільствах юних ми бачимо зовсім противне: там поети довговічні, там таланту віддається все належне й досить часто більше, ніж належне. Подивитеся, наприклад, какою бесконечною, непреривною популярністю користуються в Америці Лонгфелло, поет досить не величезного розбору, Вашингтон Ирвинг, письменник істинно поетичний, але ніяк не геніальний, добродії Ситсфильд і Мельвилль, тільки-но-ледь відомі європейському читачеві. Цих людей американець не тільки поважає, але обожнює, їх він наївно порівнює з першими геніями Англії, Німеччині й Італії. І громадянин З’єднаних Штагів прав, і все молоде суспільство, у якому він народився, доконане право у своїй безмірній спразі до всякого нового слова в справі рідної поезії. Люди, нами названі, не генії, всі ними написане — ніщо перед одною із драм Шекспіра, але вони відповідають потребам своєї батьківщини, вони вносять свій, хоча б і не сильний, світло в потемки внутрішнього миру своїх співгромадян, вони витлумачують слухачам своїм поезію й правду життя, їх що охоплює, і от їхня краща слава, от їхній постійний диплом на довговічність!
Не те ж чи бачимо ми й у нас у Росії. У нашої несформованої, що розпливлася по журналах, наслідувальної й зараженої безліччю пороків літературі жодне добуток, відзначена печаткою теперішньої поезії, не пропаде й не пропадало
У нас, при всій нашій легковажності, навіть при тимчасовій моді вести родовід мистецтва із учорашнього дня, все истинно поетичне — і, стало бути, мудре, — не старіє й здається лише вчора написаним. Пушкіна, Гоголь і Кольцов, ця поетична тріада, що охоплює собою поезію самих різнобічних явищ російського суспільства, не тільки не зблякли для нашого часу, але живуть і діють із усією силою ніколи не вмираючого факту. Припустите на одну мінуту (важке припущення!), що наші мислячі люди, раптом, забули всі, чому їх навчили три поети, зараз нами названі, і страшно уявити собі, який морок буде нерозлучний з таким забуттям! Інакше й бути не може: недарма сучасне суспільство цінує поетів і слова, вимовлені щирими поетами, нашими просвітителями. Сильний поет є постійний просвітитель свого краю, просвітитель тим більше дорогоцінний, що він ніколи не навчить худому, ніколи не дасть нам правди, що неповна й згодом може стати неправдою. У період тривожної практичної діяльності, при зіткненні наукових і політичних теорій, в епохи сумніву або заперечення — важливість і велич щирих поетів зростають всупереч всім гаданим перешкодам. На них суспільство, у повному розумінні слова, спрямовує «свої повні очікування очі»4, і спрямовує їх зовсім не тому, щоб чекало від поетів розгадки на свої сумніви або напрямки для своєї практичної діяльності. Суспільство зовсім не харчує таких нездійсненних фантазій і ніколи не дасть поетові ролі якого-небудь законодавця в сфері своїх повсякденних інтересів. Але воно дасть йому віру й владу в справах свого внутрішнього миру й не помиляється у своїй довірі. Після всякого істинно художнього створення воно почуває, що одержало урок, самий солодкий з уроків, урок у те саме час міцний і справедливий. Суспільство знає, хоча й смутно, що плоди такого уроку не пропадуть і не зотліють, але перейдуть у його вічне й дійсно потомствене надбання. Отут-Те й полягає причина того, чому холодність до справи поезії є річ ненормальна в розвиненому члені юного суспільства, а жалюгідна ідіосинкразія, моральна хвороба, ознака самий невтішний. Коли людина, очевидно, розумний, говорить привселюдно, що йому немає справи до створень мистецтва й що йому в суспільстві потрібні тільки звання й добробут, він або помиляється сумним образом або прикриває свою власну ідіосинкразію хитросплетеними фразами. Хіба не сказав нам один з найбільших германських мислителів: «Мистецтво перестворює людини й, виховуючи окремі одиниці, з яких складається суспільство, представляє собою вірний важіль всіх суспільних удосконалень. Воно висвітлює шлях до знання й добробуту, воно просвітлює внутрішній мир вибраних особистостей і, діючи на них, благодіє всьому світлу, що рухається вперед лише ідеями й зусиллями деяких вибраних особистостей». Те, що вірно щодо перших поетів Росії, точно так само вірно щодо їхніх послідовників. Жоден щирий талант у нас ніколи не пропадав без уваги. Усяка людина, коли-або написавший одну чесну й поетичну сторінку, знає дуже добре, що ця сторінка жива в пам’яті кожного розвиненого сучасника. Ця жадібність до поетичного слова, ця жагуча зустріч гідних створень мистецтва в нас давно не новина, хоча про неї ще ніколи не було писано. Ніж більше молоде наше суспільство рветься до освіти, тим гаряче воно у своїх відносинах до талантів. У теперішні роки вся читаюча Росія при всіх своїх ділових прагненнях, жадає щирих створень мистецтва, як нива в жаркий день жадає живлющої вологи. Як нива, вона поглинає в себе кожну росинку, кожну краплю освежительного дощу, як би ні нетривалий був цей дощик. Суспільство смутно, дуже смутно розуміє, що внутрішній мир людини, той мир, на який діють всі щирі поети й художники, є основа всього в тутешнім світлі й що до тої пори, поки наш власний внутрішній мир не буде зм’якшений і осяяний освітою, всі наші прагнення вперед будуть не рухом прогресу, а страждальницькими рухами хворого, що безглуздо ворочається у своїй постелі. Таким-Те образом маса російських мислячих людей інстинктивно вгадує ту істину, який Ґете й Шиллер так благотворно й так ретельно служили в період своєї дружби й сукупної діяльності: «Bildet, ihr konnt es, dafiir freier zu Menscheri euch aus!» {«Краще вільно розвивайтеся людьми — це у ваших можливостях» (ньому.)5.} Извольте ж після цього говорити, що «у наш час руху художня література повинна стояти на другому плані!».