И в самій справі, огляньте весь роман уважним поглядом, і ви побачите, як багато в ньому осіб, відданих Іллі Іллічу й навіть обожнюють його, цього лагідного голуба, по вираженню Ольги. І Захар, і Онисія, і Штольц, і Ольга, і млявий Алексєєв — усі притягнуті принадністю цієї чистої й цільної натури, перед которою один тільки Тарантьев може стояти, не посміхаючись і не почуваючи на душі теплоти, не жартуючи над нею й не бажаючи неї приголубити. Зате Тарантьев мерзотник, мазурик; кому бруди, кепський кругляк сидить у нього в груди замість серця, і Тарантьева ми ненавидимо, так що, з’явися він живий перед нами, ми б почли за насолоду побити його власноручно. Зате холод проникає нас до костей і гроза піднімається в нашій душі в ту мінуту, коли після опису бесіди Обломова з Ольгрй, після сьомого неба поезії, ми довідаємося, що в кріслах Іллі Ілліча сидить і чекає його приходу Тарантьев. До счастию, у світлі небагато Тарантьевих і в романі їсти кому любити Обломова. Усякий майже з діючих осіб любить його по-своєму, а ця любов так проста, так необхідно випливає із сутності справи, так далека всякого розрахунку або авторської натяжки! Але нічиє обожнювання (навіть уважаючи отут почуття Ольги в кращу пору її захоплення) не торкає нас так, як любов Гафії Матвіївни до Обломову, тої самої Гафії Матвіївни Пшенициной, що з першої своєї появи здалася нам злим ангелом Іллі Ілліча, — і на жаль! дійсно зробилася його злим ангелом
Гафія Матвіївна, тиху, віддану, усяку мінуту готова вмерти за нашого друга, дійсно загубила його вкрай, навалила гробовий камінь над всіма його прагненнями, ввергнула його в зяючу безодню на мить залишеної обломовщини, але цій жінці все буде прощене за те, що вона багато любила. Сторінки, у яких є нам Гафія Матвіївна, з найпершої соромливої своєї бесіди з Обломовим, сама довершеність у художнім відношенні, але наш автор, містячи повість, переступив всі грані своєї звичайної художності й дав нам такі рядки, від яких серце розривається, сльози ллються на книгу й душу зіркого читача летить в область тихої поезії, що дотепер, із всіх російських людей, бути творцем у цій області було дано одному Пушкіну. Скорбота Гафії Матвіївни про покійного Обломове, її відносини до сімейства й Андрюше, нарешті цей чудовий аналіз її душі і її минулої пристрасті — все це вище самої захопленої оцінки. Отут у рецензії потрібно одне яке-небудь коротке слово, один вигук співчуття — так, може бути, виписка разительнейших рядків уривка, виписка, придатна на випадок, якщо б читач побажав освіжити спогад про весь епізод, не отмечивая книги й не втрачаючи мінути на перекидання її аркушів
«От вона в темному платті, у чорній вовняній хустці на шиї, ходить із кімнати в кухню, як і раніше відчиняє й зачиняє шафи, шиє, гладить мережива, але тихо, без енергії, говорить начебто знехотя, тихим голосом, і не як і раніше дивиться навколо безтурботно, що перебігають із предмета на предмет очами, а із зосередженим вираженням, із внутрішнім змістом, що затаїлося, в очах. Думка ця села невидимо на її особу, здається, у та мить, коли вона свідомо й довго вдивлялася в мертву особу свого чоловіка, і з тих пор не залишала її. Вона рухалася по будинку, робила руками все, що було потрібно, але думка її не брала участь отут. Над трупом чоловіка, з потерею його, вона, здається, раптом уразумела своє життя й задумалася над її значенням, і ця замисленість назавжди лягла тінню на неї особа
Виплакавши потім живе горе, вона зосередилася на свідомості про втрату: все інше вмерло для неї, крім маленького Андрюши. Тільки коли бачила вона його, у ній начебто пробуджувалися ознаки життя, риси особи оживали, очі наповнювалися радісним світлом і потім заливалися слізьми спогадів. Вона була далека всього навколишнього: чи розсердиться братик за дарма витрачений рубль, за підгорілу печеню, за несвіжу рибу, чи надметься невістка за м’яко накрохмалені спідниці, за неміцний і холодний чай, чи нагрубить товста куховарка, Гафія Матвіївна не зауважує нічого, начебто не про неї мовлення, не чує навіть уїдливого шепоту: «Бариня! поміщиця!» Вона на все відповідає достоїнством своєї скорботи й покірним мовчанням. Навпроти, у святки, у світлий день, у веселі вечори масниці, коли все радіє, співає, їсть і п’є в будинку, вона раптом, серед загальних веселощів, заллється гіркими слізьми й сховається у свій кут. Потім знову зосередиться й іноді навіть дивиться на братика й на дружину його начебто з гордістю, з жалем. Вона зрозуміла, що програла й просяяло її життя, що Бог вклав у її життя душу — і вийняв знову; що засвітило в ній сонце й померкло назавжди… Назавжди, правда; але зате назавжди осмислювалася й життя її; тепер уже вона знала, навіщо вона жила й що жила не дарма.
Вона так повно й багато любила: любила Обломова — як коханця, як чоловіка і як пана; тільки розповісти ніколи вона цього, як колись, не могла нікому. Так ніхто й не зрозумів би її навколо. Де б вона знайшла мову. У лексиконі братика, Тарантьева, невістки не було таких слів, тому що не було понять; тільки Ілля Ілліч зрозумів би її, але вона йому ніколи не висловлювала, тому що не розуміла тоді сама й не вміла…. На все життя її розлилися промені, тихе світло від що пролетіли, як одна мить, семи років, і нема чого було їй чекати більше, нікуди йти…»
Після всього нами сказан і виписаного, може бути, інший скептичний читач запитає нас: «Так за що ж нарешті Обломів так любимо особами його навколишніми — і ще більше, за що саме він люб’язний читачеві? Якщо для порушення виражень і справ відданості досить є й валятися по диванах, не робити ніякого зла й зізнаватися у своїй життєвій нездатності, так понад усе цього мати кілька комічних сторін у своєму характері, то значна маса роду людського має право на нашу можливу прихильність! Якщо Обломів дійсно добрий як голуб, то чому ж автор не виразив перед нами практичних проявів цієї доброти, якщо герой чесний і нездатний на зло, те чому ж ці поважні сторони його натури не виставлені перед нами дотикальним образом? Обломовщина, як не тяжій вона над людиною, не може ж вивести його з кола тої вседенної, дрібної, насущної діяльності, який, як усякий знає, завжди досить для вираження привабливих сторін нашої натури. Отчого ж всі подібні вираження натури в Обломова винятково пасивні й негативні? Отчого, нарешті, він не робить перед нами навіть найменшої справи любові й лагідності, хоча б справи, що може бути покінчене без розлуки з халатом, — чому він не скаже приветного й задушевного слова хоч одному із другорядних осіб, що коштують біля нього, хоча б у нагороду за всю їхню відданість?» У такому зауваженні читача відшукується своя частка правди. Обломів, краще й найсильніше створення нашого блискучого романіста, не належить до числа типів, «до яких неможливо додати ні однієї зайвої риси» — над цим типом мимоволі замислюєшся, доповнень до нього мимоволі жадаєш, але доповнення ці самі приходять на думку, і автор зі своєї сторони зробив майже все потрібне для того, щоб вони приходили
Германський письменник Риль сказав десь: горі тому політичному суспільству, де немає й не може бути чесних консерваторів; наслідувати цього афоризму, ми скажемо: недобре тій землі, де немає добрих і нездатних на зло диваків у роді Обломова! Обломовщина, так повно змальована м. Гончаровим, захоплює собою величезна кількість сторін російського життя, але з того, що вона розвилася й живе в нас із незвичайної силою, ще не слід думати, щоб обломовщина належала однієї Росії. Коли роман, нами що розбирається, буде переведений на іноземні мови, успіх його покаже, до якого ступеня общи й всемирні типи, його що наповнюють. По особі всього світла розсіяні численні брати Іллі Ілліча, тобто люди, не підготовлені до практичного життя, що мирно вкрилися від зіткнень із нею й не кидають своєї моральної дрімоти за мир хвилювань, до яких вони не здатні. Такі люди іноді смішні, іноді шкідливі, але дуже часто симпатичні й навіть розумні. Обломовщина щодо вседенного життя те ж, що, щодо політичного життя, консерватизм, згаданий Рилем: вона, у занадто великому розвитку, річ нестерпна, але до вільного й помірного її прояву немає за що ставитися із враждою. Обломовщина бридка, коли вона походить від гнилості, безнадійності, розтління й злої завзятості, але коли корінь її таїться просто в незрілості суспільства й скептичному коливанні чистих душою людей перед практичної безурядицей, що буває у всіх молодих країнах, то злитися на неї значить те ж, що злитися на дитину, у якого сліпаються вічка посередині вечернею крикливої бесіди людей дорослих. Російська обломовщина так, як вона вловлена м. Гончаровим, багато в чому збуджує наше обурення, але ми не визнаємо її плодом гнилості або розтління. У тім-те й заслуга романіста, що він міцно зчепив всі коріння обломовщини із ґрунтом народного життя й поезії — виявив нам її мирні й незлобні сторони, не сховавши жодного з її недоліків. Обломів — дитина, а не поганий розпусник, він соня, а не аморальний егоїст або епікуреєць часів розпадання. Він неспроможний на добро, але він позитивно нездатний до злої справи, чистий духом, не перекручений життєвими софизмами — і, незважаючи на всю свою життєву марність, законно заволодіває симпатиею всіх навколишніх його осіб, очевидно відділених від нього целою бездною.