Образ князя мишкіна
«По глибині задуму, по ширині завдань морального миру, розроблювальних Достоєвським, цей письменник коштує в нас зовсім особняком. Він не тільки визнає законність тих інтересів, які хвилюють сучасне суспільство, але навіть іде далі, вступає в область предусмотрений і передчуттів, які представляють мету не-безпосередніх, а віддалених пошуків людства» — так писав про Ф. Г. Достоєвського М. е. Салтиков-Щедрін. Він уловив ідейну сутність творчості письменника, що послідовно розкривається й досліджується в романному «пятикнижии» Достоєвського. Всі романи письменника взаємозалежні між собою саме ідейним змістом, проблематикою, що, варіюючись від роману до роману, заглиблюється й виходить до вищої своєї крапки
Спроба зобразити тип людини, що досягло повної моральної й духовної рівноваги, покладена в основу роману «Ідіот».
В «Ідіоті» зроблена спроба зібрати воєдино представників всіх шарів російського суспільства й показати, що, незважаючи на взаємну боротьбу й роз’єднання, вони виявляють близькість і риси подібності й у негативних властивостях, і в позитивних устремліннях. І це загальне пов’язане із внутрішнім роздвоєнням людини
Головним героєм роману є князь Мишкін, людина, що вертається в Росію після багаторічного лікування в приватній клініці для душевнохворих. Достоєвський звільняє цю особистість від всіх обставин. «Закрита» особистість, на думку письменника, саме тяжіла до природного початку. У Мишкіна свідомість не замутнено ніякими умовностями. Він у чистоті своєї проницает всі й усіх. Таке звертання героя приводить до руйнування умовностей суспільства, станових перегородок. Така людина була новому для світла, тому-те при першій зустрічі Настасья Пилипівна говорить: «Перший раз людини бачу».
Поява такого роду людини стає в Достоєвського оцінним для сучасного миру, що далеко пішов від ідеалу, втратив і забувйого.
Князь Мишкін задуманий як людина, що гранично наблизилася до ідеалу Христа. Достоєвський вирішив провести зухвалий експеримент: як виглядає сучасний мир, якщо міряти його міркою Христової проповіді, настільки бажаної для рятування від зла
Достоєвський не випадково звернувся до образа Христа. Тут втілилася ідея письменника про ідеал: «Людина на землі возлюбить іншого як самого себе не може по заповіді Христової, «я» перешкоджає, закон особистості не дає. Але за законом природи людина тягнеться до цього ідеалу. Такий ідеал можливий, але в результаті розвитку кожного особистого «я» до такого стану, коли людин не може не віддати своє «я» іншим без залишку». Отоді й буде досягнутий ідеал. Але тоді ж і буде вичерпана мета перебування такої людини на землі. Такій людині вже потрібна буде інше життя, що й трапиться із князем Мишкіним (він знову піде в божевілля, через яке й буде споглядати мир і народжувати істини).
Є ряд аналогій між «князем Христом» і євангельським Христом у романі. Однак Мишкін — це не євангельський Христос, він зовсім вільний від містицизму, він не посланець провіденціальних сил, не виразник ідеї спокутного страждання й царства Божия в загробному житті. Ідея Мишкіна — це не новозавітна думка про особистий порятунок людей, здатних увірувати в Бог, а думка, характерна для нового часу, — пошук людини в людині, відродження знедолених і принижених (у цьому виявилося розуміння християнства Достоєвським).
Мишкін виступає як «князь Христос» лише тому, що цілком живе для інших, що здатно на будь-яку жертву для ближнього (основний девіз його життя й існування: «Возлюби ближнього свого!»). Він виявляється в положенні, у якому виявився Христос-Проповідник: йому не довіряють, його постійно випробовують. «Він не від миру цього», і тому в конфлікті із цим миром. Але при цьому Мишкін — земна людина зі своїм особливим характером
Князь Мишкін, як і всі герої роману, захоплений пристрастю, тільки пристрастю особливого роду: любов’ю-жалем до людини. Ця пануюча в герої пристрасть-ідея стає багаттям рідкого «духовної рівноваги», створює гармонійний порядок душі
Любов-Жаль головного героя проявляє його відносини з улюбленими жінками (і знову Мишкін у двозначному положенні — він любить відразу двох жінок, двох красунь; тут краса їх і добро героя саме й повинні дати ідеал, по Достоєвському).
Щоб бути гідною Мишкіна, Настасья Пилипівна біжить від нього, з-під вінця, до Рогожину, під чим, затверджуючи останнім актом своєї волі мишкинский принцип любові — жертви через самострату
Роздвоєння в любові приносить Мишкіну більші страждання, але він страждає найбільше не від того, що не задоволено його бажання, а від того, що він стає причиною нещастя улюблених жінок
Образ Мишкіна варто розглядати як своєрідний тип «природної людини», що відбився в літературі Ренесансу (Дон Кихот), як варіант «чутливої людини» у сентименталистской і романтичній культурі, як різновид гармонійної особистості в ряді позитивних героїв російської літератури 1850-1860 років
Типологически Мишкін пов’язаний з одним різновидом російського подвижника, що здатно постраждати, перетерпіти за людей (Макар Довгорукий, Зосим, Алеша в самого Достоєвського; праведники Лєскова). Глибокий зв’язок з духовною традицією народу й орієнтація на окремі людські ідеали повідомляють масштабність і життєвість праведникові Ф. Г. Достоєвського