Образ міста в добутках А. Н. Островського «Гроза» і «Безприданниця» Безприданниця Островський А. Н

Образ міста в добутках А. Н. Островського «Гроза» і «Безприданниця» А. Н.Островський — найбільший драматург XIX століття. За роки своєї творчості він пройшов довгий шлях, у міру проходження якого він перебував у постійному пошуку тої ідеальної складової, у якій бідувало його сторіччя. Величезну роль грає періодизація — за багато періодів свого творчого життя він встиг не тільки возвеличити купецтво як стан, здатне стати основою для майбутнього суспільства, але й розчаруватися в ньому.

Місце дії в п’єсах використовується Островським як інструмент для відбиття тої епохи, у якій відбуваються події сюжету. П’єса «Гроза» ставиться до передреформного періоду — періоду втрати колишніх орієнтирів, відчуттю прийдешніх змін, і більше тверезому погляду на що відбувається, тому купецький стан у ній аж ніяк не добропорядне, якоїсь воно було описано в попередньому періоді, а консервативне, закостеніле, що боїться будь-яких змін. У центрі п’єси перебуває досить трагичний, але разом з тим багатогранний сімейно-побутовий конфлікт, через який, у свою чергу, розкривається ще більш глобальне протистояння різних епох і поколінь, що стосується не тільки Кабанових, але й більшості сімей. Вигадане місто Калинов перебуває на Волзі, істинно росіянці ріці — це підкреслює те, що Калинов не якийсь особливий, несхожий на інші місця, а навпроти, має щось загальне з багатьма російськими містами. Уважається, що ідея написання п’єси прийшла до Островського під час відпочинку в Костромській губернії й сюжет частково запозичений з життя костромського купецтва (до початку XX століття костромичи могли без яких-небудь утруднень указати на місце самогубства Катерини або, що більш імовірно, її прототипу). Краса цього місця не раз підкреслюється персонажами, але з вуст різних героїв ці зауваження несуть різний характер — мандрівниця Феклуша, корислива жінка, розхвалює Калинов і його купецький стан, «чеснотами прикрашене». Прогресивний Кулигин же хоч і захоплюється принадністю місцевої природи, але його слова звучать із відтінком гіркоти через вдачі, що панують там.

Жителі цього невеликого міста ведуть досить замкнутий, консервативний спосіб життя — гуляють по бульварі лише у свята, а весь інший час сидять по будинках, зовсім не зауважуючи всього цієї пишноти навколо них — старш і сильні знущаються з молодшими й слабкими. Купці Дикої й Кабаниха є представниками старшого покоління, самими богатими купцями міста, із чиєю думкою вважається навіть градоначальник, і їхні характери цілком відповідають патріархальному укладу темного царства. Тим часом, вони зовсім несхожі — Дикої в порівнянні з Марфою Ігнатіївною Кабановой дуже слабшав, він нездатний протистояти більше зухвалій і сильній людині, тому всю злість і невдоволення він воліє зганяти скоріше на домашніх, чим відкрито висловити це кривдникові. Він з підозрою ставиться до нових віянь і прогресу, тому що лише ця сила в стані похитнути його гаданий нерушимим авторитет Кабаниха навпаки, уважає себе главою сімейства, чималою жінкою, бездоганної, котру не в чому дорікнути, а на ділі виявляється справжнім тираном свого будинку, насідаючи на родичів. Вона вважає себе в праві засуджувати інших у їхніх учинках і зовсім «заїла» свого дорослого сина, постійно вказуючи йому на те, як потрібно жити. Її вдача почасти пояснюється епохою патріархального укладу й, мені здається, подібні Кабановой купці й купчихи зустрічалися на Русі досить часто й, можливо, не раз доходило до таких трагедій, як та, що описано в п’єсі. Вона ворожа до всього, що здатно розвіяти страх перед нею, викликати опір Молоде покоління Калинова називається молодим не тільки через вік, але через те, що вони символізують собою нові ідеї прогресу, свіжий плин у застійному болоті, якого ніяк не можна уникнути, незважаючи на всі старання головних його захисників, патріархів купецького стану.

До цього покоління ставляться багато персонажів, але особливого згадування, на мій погляд, заслуговують молодші Кабанови — Тихін, Варвара й Катерина. Тихін і Варвара — типові купецькі діти, але разом з тим, вони відрізняються друг від друга, як стіл від стільця — з одного боку, вони належать до одного сімейства, але Тихін набагато більше слабшав, чим його сестра. Він абсолютно підпорядкований волі своєї матері й не знаходить у собі ні сил, ні, що саме головне, бажання стати проти такого контролю. Він не виконаний обожнювання до своєї норовистої матінки, але знає, чим загрожує неслухняність і тому воліє не сперечатися. Коли Кабаниха наказує синові побити дружину, що зізналася в невірності, він робить це з небажанням, видимо тому, що частково розуміє Катерину і її бажання знайти хоч якийсь порятунок від домашнього рабства, що вона побачила в Борисі. Ще одна причина пасивного поводження Тихона — небажання стати самостійним.

Якби він пішов на відкритий протест, то йому б довелося взяти відповідальність за всі свої дії й учинки на себе, що йому зовсім не хочеться. Для нього набагато простіше виглядає інший шлях — плисти за течією в човні, керованої Кабанихой, нехай навіть його не приваблюють берега, до яких він направляється. Лише наприкінці п’єси, після смерті дружини, він обвинувачує матір у случившейся трагедії — «Маменька, ви неї погубили, ви, ви, ви…». Варвара — навпроти, зухвала, смілива, непокірлива, одним словом, теперішня купецька дочка. Саме вона переконує Катерину в тім, що спроба сховати її почуття до Бориса від навколишніх і самої себе не увінчається успіхом і краще для неї буде піти любові назустріч. На відміну від Катерини, її не так уже мучить совість через зустрічі з Кудряшом. Їхня втеча може служити таким же проявом протесту проти старших, як і самогубство Катерини. Але якщо Катерина терзаема усвідомленням власного гріха, не знаходить іншого виходу, і для неї це не протест у буквальному значенні цього слова, те Варвара скоріше схожа на звіра, що скинув його окови, що стискують, і відправився на волю. Катерина, що критик Добролюбов охрестив «променем світла в темному царстві», не може прийняти суть патріархального суспільства в силу своєї чистоти й моральності, чого геть-чисто позбавлені Дикої з Кабанихой.

У п’єсі «Гроза» її персонаж з’являється перед читачем у духовній еволюції, що є рисою реалістичного добутку. Її еволюція пов’язана із внутрішньою боротьбою совісті, подань про гріх з однієї сторони й любов’ю до Бориса з іншої. Колись гріх для неї був зрадою, мимовільним обманом чоловіка й свекрухи, але поступово до неї приходить думка про смерть як про єдиний вихід зі сформованого положення. Причому п’єса із самого початку просочена неминучістю її самогубства (пророкування божевільної барині про те, що краса веде у вир). Спочатку Катерина лякається цієї думки, але потім вона втрачає чорт чогось страшн і фатального й знаходить образ возз’єднання із природою, з якої вона дуже близька. Ортодоксальні люди схильні до осуду її вчинку й згадують про можливість пошуку притулку в монастирі, але у випадку Катерини це нереально, тому що для цього потрібно згода чоловіка, чого вона ніколи б не домоглася через підпорядкування Тихона матері.

Тим більше, це викликало б толки серед сусідів, адже в благополучному сімействі замужня жінка навряд чи б зважилася піти на такий крок, а Кабаниха страшиться людської поголоски. Деякі літературні критики вважають, що Катерина, хоч і щира, але все-таки «плоть від плоті» патріархального режиму У п’єсі є так само один незвичайний персонаж, що за віком належить до старшого покоління, але по переконаннях є «есенцією» прогресу. Ця людина — Кулигин, годинникар-самоучка, що відшукує вічний двигун, світла сила, що протистоїть Кабанихе й Дикому. Він, так само, як і Катерина, втілює живий, щиросердечний початок. Він не йде в ногу із прогресом у тому розумінні, що стежить за сучасною йому літературою й новими відкриттями, цитує в основному классицистов, згадує Ломоносова. На заперечення Дикого щодо необхідності громовідводу він відповідає рядками з вірша Державіна — «Я тілом у поросі зотліваю, розумом громам велю». До всіх наукових досягнень він здатний додуматися самостійно, розуміє, що людині дарована Господом величезний потенціал, за допомогою якого він може підкорити своїй волі природу. Кулигин має освічене відношення до миру.

Він прагне до винаходу вічного двигуна — продавши патент на нього, він зміг би перетворити місто Калинов і ввести його в епоху вільного процвітання Дія п’єси «Безприданниця» відбувається в більше пізніше час і дає можливість простежити за змінами, що відбулися в житті купецького стану за порівняно невеликий період. В основі сюжету — закоханість Лариси в Паратова. Вигадане місто Бряхимов, як і Калинов, розташовується на берегах Волги, але помітні відмінності в способі життя жителів — вони не сидять по будинках, а вільно гуляють по бульварі, почувають себе набагато привольнее, чим колись. Епоха патріархального укладу звалилася, буржуазне століття відкидає якусь тінь на місто — він поступово втрачає своє типово російську особу, стає усе менш певним. Купці відтепер не консервативні бородані, а абсолютно нові люди, манеру розмови й моду перенимающие у дворян. Вони ведуть свої комерційні справи так, як це прийнято в освіченій Європі. Але, незважаючи на видимий поворот убік прогресу, усе тепер продається й купуються, навіть люди.

Відношення не як до людини, а як до товару, існує відносно й Лариси, і Робинзона, а покупцями стають купці Двері будинку Огудалових постійно відкриті для гостей, особливо для потенційних наречених Лариси, дочки Харити Ігнатіївни, що було б немислимо при колишніх порядках. Мати безсоромно торгує своєю дочкою, як товаром, щиро вірячи в те, що робить усе для благоденства своєї сім’ї. Лариса вихована по^-сучасному, вона натура почуттєва, але схильна стримувати себе від емоційних поривів. Наречений Лариси Юлій Карандишев — відверто жалюгідна людина, що щосили пускає пил в очі купцям. У середовищі купців і чиновників існує прагнення блиснути чимсь показним, але, на відміну від інших, Карандишев занадто бідний і тому його спроби виставити себе у вигідному світлі виглядають досить нерозумно. Він наказує наклеїти на пляшки з дешевим вином етикетки від найдорожчого й навіть п’є шампанське із самовара. Ларисі доводиться погодитися на шлюб з ним з безвихідності — молоді люди ставляться до неї в основному з підозрою, міркуючи про причини того, чому вона дотепер не вийшла заміж. Замість тихого весілля, що була б Карандишеву по засобах і виглядала б набагато більше доречної, він затіває багате й шумне торжество, черговий елемент гри в багатого й знатного чиновника. І Лариса, і Карандишев обопільно жорстокий друг до друга — Лариса не може стерпеть того, що їй хвастаються, як новопридбаною породистим конем, тому вона показує, що нітрохи не любить його.

Трагедія Лариси в тім, що вона, єдина із всіх продаваних, не може упокоритися з тим положенням, що вона займає — з положенням речі. Вона вірить у теперішні й непідроблені цінності, щиро любить Паратова, не розуміючи, що він ставиться до неї так само, як і до Робинзону — він грає з нею, як з лялькою, не піклуючись про її майбутнє. Лариса нібито з інший, не буржуазної, епохи, тому їй так важко прийняти своє століття, у якому вона не змогла б вижити через моральність, як не змогла вижити в патріархальному столітті Катерина. Розіграш Лариси в орлянку, кульмінація п’єси, у черговий раз доводить те, що про «речі» купці не піклуються П’єси «Безприданниця» і «Гроза» можна назвати етапними, знаковими у творчості Островського, тому що в них відбивається час передчуття прийдешніх змін.

Суспільство завмерло, передбачаючи «грозу» реформ і переосмислюючи свій життєвий уклад. Перехід від темного царства, де безроздільно панують безжалісні й безсердечні люди, вчасно, коли людин втрачає особистості й стає річчю, символізує неможливість стану, чия кров — золото, стати ідеальною основою реформованого суспільства.