(закінчення) Контраст метушливої зовнішньої діяльності й внутрішнього окостеніння разючий. Життя міста мертве й безглузда, як все життя цього божевільного сучасного миру. Риси алогізму в образі міста доведені до межі: з них і починається оповідання. Згадаємо тупу, беззмістовну розмову мужиків, чи докотиться колесо до Москви або до Казані; комічний ідіотизм вивісок «И от заклад», «Іноземець Іван Федоров»… Думаєте, це Гоголь склав?
Нічого подібного! У чудовому збірнику нарисів побуту письменника Е. Іванова «Влучне московське слово» ціла глава присвячена текстам вивісок. Приводяться такі: «Шашликовий майстер з молодого карачаївського баранчика з кахетинським вином
Соломон», «Професор шансонетного мистецтва Андрій Захарович Серполетти». А от зовсім «гоголівські»: «Перукар мусью Жорис-Панкратов», «Паризький перукар Пьер Мусатов з Лондона. Стрижка, брижка й завивка». Куди до них бедному «Іноземцеві Іванові Федорову»!
Але ж Е. Іванов збирав курйози на початку XX століття — тобто більше 50-ти років пройшло після створення «Мертвих душ»!
И «паризький перукар з Лондона» і «мусью Жорис Панкратов» — духовні спадкоємці гоголівських героїв.Багато в чому образ губернського міста в «Мертвих душах» нагадує образ міста в «Ревізорі». Але — оборотний увага! — укрупнений масштаб. Замість загубленого в глухомані містечка, звідки «хоч три роки скакай, ні до якої держави не доїдеш», місто центральний — «неподалік від обох столиць». Замість дрібної сошки городничего — губернатор. А життя та ж — порожня, безглузда, алогічна — «мертве життя».
Художній простір поеми становлять два мири, які можна умовно позначити як мир «реальний» і мир «ідеальний». «Реальний» мир автор будує, відтворюючи сучасну йому дійсність російського життя. У цьому світі живуть Плюшкин, Ноздрев, Манилов, Собакевич, прокурор, поліцмейстер і інші герої, що виявляють собою своєрідні карикатури на сучасників Гоголя. Д. С. Лихачов підкреслив, що «всі створювані Гоголем типи строго локалізувалися в соціальному просторі Росії. При всіх загальнолюдських рисах Собакевича або Коробочки, всі вони все-таки одночасно є представниками певних груп російського населення першої половини XIX століття».
За законами епосу Гоголь відтворить у поемі картину життя, прагнучи до максимальної широти охоплення. Невипадково сам він визнавався, що хоче показати «хоча б з одному боку, але всю Росію». Написавши картину сучасного миру, створивши карикатурні маски сучасників, у яких властиві епосі слабості, недоліки й пороки гіпертрофовані, доведені до абсурду — і тому одночасно огидні й смішні, — Гоголь досягає необхідного ефекту: читач побачив, як аморальний його мир. І тільки тоді автор розкриває механізм цього перекручування життя. Глава «Лицар копійки», винесена в кінець першого тому, композиційно стає «вставною новелою». Отчого люди не бачать, як мерзенна їхнє життя?
А як їм це зрозуміти, якщо єдине й головне наставляння, отримане хлопчиком від батька, духовний завіт, виражаються двома словами: «збирай копійку»?»Комізм криється скрізь, — говорив Н. В. Гоголь
— Живучи серед нього, ми його не бачимо: але якщо художник перенесе його в мистецтво, на сцену, то ми ж самі над собою будемо валятися зі сміху». Цей принцип художньої творчості втілив він в «Мертвих душах». Давши читачам побачити, як страшна й комічна їхнє життя, автор пояснює, отчого люди самі цього не відчувають, у найкращому разі відчувають недостатньо гостро. Епічна абстрагированность автора від відбувається в «реальному» світі обумовлена масштабністю вартою перед ним завдання «показати всю Русь», дати читачеві самому, без авторської вказівки побачити, який навколишній його мир.Мир «ідеальний» будується в строгій відповідності із щирими духовними цінностями, з тим високим ідеалом, до якого прагне душа людська
Сам автор бачить «реальний» мир так об’ємно саме тому, що існує в «іншій системі координат», живе за законами «ідеального» миру, судить себе й життя за вищими критеріями — по спрямованості до Ідеалу, по близькості до нього. У назві поеми закладений найглибший філософський зміст. Мертві душі — нісенітниця, сполучення що не сполучиться — оксюморон, тому що душа — безсмертна. Для «ідеального» миру душу безсмертна, тому що вона — втілення Божественного початку вчеловеке.
А в світі «реальному» цілком може бути «мертва душа», тому що дня його душу тільки те, що відрізняє живої людини від небіжчика. В епізоді смерті прокурора навколишні догадалися про те, що в нього «була точно душу», лише коли він став «одне тільки бездушне тіло». Цей мир божевільний — він забув про душ, а бездуховність і є причина розпаду, щира і єдина. Тільки з розуміння цієї причини може початися відродження Русі, повернення втрачених ідеалів, духовності, душі в щирому, вищому її значенні.Мир «ідеальний» — мир духовності, духовний мир людини
У ньому немає Плюшкина й Собакевича, не може бути Ноздрева й Коробочки. У ньому є душі — безсмертні людські душі. Він ідеальний у всіх значеннях цього слова, И тому цей мир не можна відтворити епічно. Духовний мир описує інший рід літератури — лірика. Саме тому Гоголь визначає жанр добутку як лисичанський, назвавши «Мертві душі» поемою.Згадаємо, що починається поема з безглуздої бесіди двох мужиків: чи доїде колесо до Москви; з опису курних, сірих, нескінченно тужливих вулиць губернського міста; із усіляких проявів людської дурості й вульгарності. Завершує ж перший тім поеми образ чичиковской брички, що ідеально перетворила в останньому ліричному відступі в символ вічно живої душі російського народу — чудесну » птаха-трійку». Безсмертя душі — от єдине, що вселяє в автора віру в обов’язкове відродження його героїв — і всього життя, отже, всієї Русі
За матеріалами: Монахова О. П.
, Малхазова М. В. Російська література XIX століття
Ч.1. — М., 1994.