Твір по літературі: Олександр i і наполеон у війні 1805-1807 років Характер будь-якої людини можна з’ясувати, довідавшись, до чого він прагне, чого він хоче. Яку мету ставить перед собою Наполеон? Питання чисто риторичний, тому що історія дає нам недвозначна відповідь. Ціль ця — світове панування, і він цілеспрямовано йде до нього, холоднокровно знищуючи перешкоди. «Через п’ять років я буду паном миру, залишається одна Росія, але я роздавлю її», — донеслися до нас крізь роки його слова. Є чи тут місце яким-небудь сумнівам? Набагато більше таємнича фігура (але лише на перший погляд) — Олександр I. Які спонукання керували їм?
Заради чого він в 1805 році веде за кордон війська, допомагаючи австрійцям і пруссакам? Звичайно, відповідно до міжнародних договорів Росії, її зобов’язаннями. Але мені здається, тут ще є присутнім елемент гордості, вираження бажання честі й слави при житті й після смерті. Елемент цей має неприємну, на мій погляд, тенденцію рости й стає основним напрямком поводження, штовхаючи людини до надмірності — до «лицарства», «лицарській браваді». Ця надмірність залишається надмірністю й тоді, коли виходить за межі необхідності й боргу й навіть стає політикою, хоча сучасники оную надмірність і схвалюють. Яскравим прикладом такої надмірності в російської історії є похід князя Ігоря, що вів свої полки в половецькі степи не для захисту батьківщини Така лицарська бравада властива не тільки росіянином, але й іноземним дворянам, що досить яскраво показано в Толстого: згадаємо, наприклад, як Мюрат із двома товаришами й батальйоном солдат бере Таборский міст. Що керує їм, як не лицарська бравада?
» Добродії маршали » Мюрат, Ламм і Бельяр сідають верхи й відправляються на міст. «Добродії, — говорить один, — ви знаєте, що Таборский міст мінований і контрольований і що перед нами грізні мостові зміцнення й п’ятнадцять тисяч війська, якому велено підірвати міст і нас не пускати. Нашому імператорові Наполеонові буде приємно, коли ми візьмемо цей міст. Поедемте втрьох і візьмемо цей міст». «Поедемте», — говорять інші, і вони відправляються й беруть міст Авантюра маршалів увінчалася успіхом і тому не може не викликати замилування. Однак що могло б трапитися, якби маршали були вбиті або взяті в полон?
Чимала частина французької армії виявилася б паралізованої на якийсь час, що могло б жалюгідно позначитися на боєздатності французів Що ж до Олександра, то він не простий офіцер або маршал, якого можна більш-менш швидко замінити. Він імператор, якому інші зобов’язані були коритися; він відповідає за підлеглих йому людей — як і будь-який інший командир — і має право ризикувати їхніми життями лише в одному випадку: якщо буде потреба захищати державу. При захисті Вітчизни в 1812 році російські солдати проявляли небачений героїзм, гинучи в спробах знищити або хоча б затримати ворога (згадаємо Смоленськ і Бородінський бій); за кордоном же, не знаючи, за що вони борються, кладуть свої життя, обмануті союзниками, вони боролися в’януло (якщо справа не йшла про порятунок їхнього власного життя), і досить було лементу: » Ну, братики, шабаш!», як війська робили «відхід на заздалегідь підготовлені позиції», тобто відступали Помилка Олександра була помилкою аристократа, і не дворянам було судити його; швидше за все вони, принаймні більшість із них, і не знайшли б за ним ніякої провини — адже вони й самі були шляхетного походження й не далекі були лицарською бравади Ще одним проявом лицарської бравади був розгляд війни як змагання, спортивного змагання, начебто полювання — небезпечного, але, безумовно, шляхетного спорту.
Таке відношення до війни було властиве й багатьом аристократам, і Олександрові Наполеонові ж далека лицарська бравада, і війна для нього не змагання, а смертельна сутичка на шляху до світового панування, у якій необхідно здобути перемогу. Олександр I і иже з ним ішли на війну 1806-1807 років, щоб виграти або програти — «нехай побідит найсильніший», Наполеон же йшов тільки для того, щоб виграти: про поразку не могло йти й мовлення От чому, у Тільзіті, коли Олександр I з ласкавим вираженням особи говорить щось французькому імператорові, уважаючи змагання закінченим — найсильніший визначений — і не тримаючи на перемігшого суперника зла, на особі Наполеона застигає неприємно-удавана посмішка. Він пам’ятає, скільки турбот доставила йому російська армія, як вона перешкодила здобути швидку перемогу, і робить висновки на майбутнє — адже від світового панування його відокремлюють лише дві країни — Росія й Англія, і лише Росія є найбільш імовірним супротивником. Він все пам’ятає й, на відміну від Олександра, забувати не збирається