Олександр Назаров Ранком 22 червня 1941 року армія фашистської Німеччини перейшла границі Радянського Союзу. Одними з перших удар «фашистської машини» прийняли на себе бійці Брестської міцності, проявляючи мужність і героїзм, вони боролися в повнім оточенні більше напівроку. Сучасному молодому поколінню, напевно, важко зрозуміти, уявити собі, як це можна боротися, коли немає патронів, вода і їжа закінчуватися, немає зв’язку. Але вони боролися, відтягаючи на себе сили супротивника, даючи тим самим час нашої армії перегрупуватися й зібратися із силами для організованої відсічі ворогів. Німці, що планували взяти Брестську міцність за кілька днів, не взяли її й через півроку, міцність не здалася, вона минула кров’ю своїх захисників. Є свідчення, що постріли там чулися протягом усього року. Як німі свідки їхнього героїзму стіни підземних казематів поцятковані написами: «Умираю, але не здаюся». Чотири довгих роки війни.
Скільки гірких сліз витекло за цей час. Изза раптовості нападу фашистів багато наших частин виявилися в оточенні. Солдатам доводилося пробиратися через лінію фронту невеликими групами або навіть по одному: Ішов наш брат худий, голодний, Потерявший зв’язок і частину, Ішов поротно й повзводно, І компанією вільної, І один, як перст, часом.
(Твардовский). Але, незважаючи на таке важке положення, наша країна змогла зібрати всі свої сили й зупинити фашистів перед самою Москвою. Нам ця зупинка обійшлася дуже дорогою ціною. Згадаємо хоча б подвиг 28 панфиловцев, які стояли на смерть, але не пропустили німецькі танки. Один з моїх прадідів, маючи «бронь» на оборонному заводі, пішов добровольцем у народне ополчення й вигин під м. Єльня, захищаючи рідне місто. Наш народ зміг не тільки зупинити ворога, але й сам перейшов у настання.
Це була перша велика перемога наших військ над військами Вермахту, що розвіяла міф про непереможність фашистської Німеччини. Після цього було ще багато блискучих перемог, але перша все-таки міцно урізалася на згадку людей.
Звільняючи нашу країну, війська просувалися всі вперед і вперед. І, вийшовши на границі нашої Батьківщини, командування вирішило йти далі, щоб знищити «гадюку» у її «лігвищі», у Берліні. Битва за Берлін була однієї з найстрашніших битв за історію війни. Кожну вулицю, провулок, будинок доводилося брати з боєм, з жертвами. Вони розуміли, що це останні бої в цій війні, і ніхто не хотів умерти, але вони йшли в бій і, якщо треба було, умирали, своєю смертю надаючи право жити всім нам. Завершилася ця битва узяттям Рейхстагу. І в знак нашої перемоги над Рейхстагом здійнявся червоний прапор.
Так завершилася війна з фашистською Німеччиною Після цього для нашої країни наступило не менш лихоліття час відновлення зруйнованого німецькими окупантами. Здавалося, що, переживши жахи й втрати цієї війни, наші люди, щоб не тривожити душу, спробують побистрей забути про неї. Але крім житлових будинків, заводів, фабрик наші прадіди й діди створювали меморіали й пам’ятники героям і жертвам минулої війни, починали збирати колекції стрілецької зброї й бойової техніки, які згодом стали експонатами багатьох музеїв. Можна привести безліч прикладів таких музеїв і меморіалів: каземати Брестської міцності, меморіальний комплекс у селі Хатинь у Білорусії, музей російської армії й меморіальний комплекс на Поклінній горі в м.
Москві. Останній є одним з моїх улюблених музеїв. Частиною виставки є колекція військової техніки, зібрана ентузіастами із групи «Пошук» на місцях боїв. Члени цієї групи намагаються відновити невідомі події історії. І кожна знайдена гвинтівка, кулемет, гармата, танк відкривають хлопцям із групи «Пошук» покривало часу. Удивляючись у величезну, грізну ніколи, бойову машину, підняту із дна болота або озера й глядящую мертвими оглядовими щілинами, мимоволі починаєш розуміти, якою величезною й жахливою ціною далася ця перемога нашому народу.
Адже навіть зараз, після стількох років, ще знаходять останки солдатів, які значилися без звістки зниклими. У деяких з них ми ще можемо встановити ім’я, але більшість так і залишаються невідомими. Саме тому на Червоній площі, у стіни Кремля, і горить вічний вогонь, на згадку всім невідомим воїнам. Біля нього коштує почесна варта. Дивлячись на полум’я цього вогню, завжди згадуєш слова: Від героїв колишніх часів Не залишилося часом імен. Ті, хто прийняли смертний бій Стали просто землею й травою.
Тільки грізна доблесть їх Оселилася в серцях живих. І ока молодих солдатів З фотографій зів’ялих дивляться У нашій країні немає жодної родини, яку б не торкнулася та війна. Ктото воював на фронті, ктото працював «на зношування» у тилу. У моїй родині є приклад як першого, так і другого. Прикладом першого є брат моєї прабаби. Він служив на тральщику «Мина» сигнальником. Під час одного з рейдів по перевезенню поранених десантників з «Малої землі» корабель потрапив під бомбування.
І мій прадід закрив своїм тілом командира, одержавши при цьому важке поранення. Але після цього він все-таки залишався на сигнальному містку до кінця бою й тільки після бомбування був відправлений у госпіталь. Там він умер від втрати крові.… У нас дотепер зберігається стара пожовтіла фотографія, зроблена 20 червня 1941року. З її на нас дивляться три моряки: два матроси і їхній командир. Який з матросів мій прадід, я не знаю час стерло їхньої особи. А жаль.
Інший мій прадід працював на оборонному заводі. Працюючи по шістнадцяти годин у добу, без відпусток і вихідних, на голодному пайку, він брав участь у складанні кращого танка Другий Світовий — Т34. І на згадку про це йому після перемоги вручили модель, що є точною копією «тридцатьчетверки». На стертій табличці ще можна розібрати напис: «На пам’ять …
». Ці речі є історичними реліквіями нашої родини Давнимдавно відгриміли останні залпи тої страшної війни, але пам’ять про неї жива й понині. І, я сподіваюся, нове покоління зможе гідно прийняти вахту в попередні. А якщо мирне небо знову заволочуть хмари війни, повторяться слова з пісні Висоцького: …Адже в нас такий народ: Якщо Батьківщина в небезпеці, Значить усім іти на фронт…