Оповідання Набокова «Весна у Фиальте» пов’язаний із древнім міфом про німф, що одержали в різних народів різне ім’я: у Греції їх називали «наяди, нереїди», у Німеччині — «никси», на території Сербії й Болгарії — «вила, самовила», у Чехії й у східних слов’ян — «русалки». У слов’янському фольклорі найпоширеніш сюжет про русалок як істотах демонічних, смертельно небезпечних для людини Такі якості іноді приписують героїні оповідання Набокова: неї розглядають як частину хтонического миру Фиальти, в інфернальному лабіринті якої виявився герой. Ім’я й сутність Ніни зводять до древньої шумерської богині Нане, що зображується у вигляді русалки зі зміїним або риб’ячим хвостом. «Герой оповідання, сам того не відаючи, попадає в пастку, і лише смерть Ніни рятує його від пізнання щирої природи цієї жінки».
Передбачається, що її щира природа демонична й приховано ворожа. Такі трактування вступають у дисонанс із «весняною» тональністю оповідання Спочатку сформоване в міфах поетичне подання про русалок — інше. Русалки — не хтонические істоти, це стихійні парфуми, небесні німфи, хмарні груди яких ллють на землю дощові потоки. Вони не небезпечні, а навпроти, необхідні в житті людини. Такий погляд був характерний для всіх народів індоєвропейського походження.
За твердженням А. Н. Афанасьєва, у прабатьківському плем’ї ариев дощ називали невичерпним небесним молоком хмарних дружин, дарующих життя всьому земному Під знаком «дарування» розвивається й сюжет взаємин Ніни — русалки, німфи — і ліричного героя Набокова. Дарунками повна й весна, що все-таки є головною героїнею оповідання Образна основа поетичного пейзажу, з якого починається «Весна у Фіал ьте», — насиченість весняною вологою. «Все мокро»,4 навіть море міняє свою споконвічну природу, «опоенное й опріснене дощем» (с. 563).
теплі дощі, Що Мрячать, так наситили Фиальту, що вона, начебто запліднена ними, сама знаходить сутність, що народжує, що ліричний герой Набокова визначає як «весняну, сіру, оранжерейно-вологу» (с. 574). І подібно квітці в оранжереї або деревній бруньці, він теж «розкривається», але «розкривається як око» (с. 563). Це порівняння пояснюється в романі «Дарунок»: міркуючи про смерть, Набоков посилається на французького мислителя Делаланда, що пише: «Найбільш доступний для наших домоседних почуттів образ майбутнього збагнення околиці, що долженствуют розкритися нам по розпаду тіла, це — звільнення духу з очниць плоті й перетворення наше в одне вільне суцільне око, зараз видящее всі сторони світла, або, інакше кажучи: сверхчувственное прозріння миру при нашій внутрішній участі» (с. 484). Однак в оповіданні «Весна у Фиальте» всебачення виявляється можливим і поза «розпадом тіла» — у момент деиндивидуации, у стані дионисийского переповнення духу, очнувшегося від сну. У зв’язку із цим в интертекстуальное поле оповідання входять міркування Вяч. Іванова про деиндивидуации й дионисийской природу натхнення. В «Спорадах» він пише: «… хто з нас настільки обережний і уважний до всьому, повз що він іде, щоб не пройти розсіяно й недбайливо повз красу, яку б він прозрів, мимо душі, що його шукає і якої сам він буде шукати, щоб жити. Доступний і гостинний повинен бути дух людини, готовий до благоговіння й подяки, весь — улегченний слух і «чисте», «просте око»». Ліричний герой Набокова, зведений до «чистого», «простому оку», усмоктує, убирає все видиме, відчутне й тим або іншим способом сприймане, із вдячністю озиваючись «на шерехи, заходи цього сірого дня, насиченого весною» (с. 564). Так відбувається розмивання границь индивидуации, вихід за межі емпіричного «Я» і занурення в єдине життя Всесвіту. Звідси чудесне нелюдське знання й могутність — «я все розумів: свист дрозда в мигдальному саду за каплицею, і мирну тісноту цих житлових руїн замість будинків, і далеке за вуаллю повітря, дух море, що перекладає, і ревнивий блиск скуйовджених пляшкових осколків по верху стіни (за нею штукатурна гордість місцевого багатія), і оголошення цирку, на цю стіну наклеєне…» (там її). Про вихід, «изступлении із граней» особистого «Я» і прилученні до «Я» всесвітньому як необхідних умовах дионисийского екстазу писав Вяч. Іванов, досліджуючи психологію цього явища в роботі «Дионис і прадионисийство», а також у статтях «Ницше й Дионис», «Ти еси». Набоков же не раз іронізував із приводу модних на початку століття естетических і психологічних понять — «дионисийский захват» і тим більше «екстаз» або «оргиазм». Проте в оповіданні зображується саме цей стан духовного переповнення, що супроводжує любові й передує творчості, для якого Вяч. Іванов знаходить визначення, що одержало в Набокова в «Дарунку» відставку — «таз^-таз-екс-таз» (с. 329). В естетической концепції Вяч. Іванова дионисийское стан «блаженного переповнення духу», його пренадлишку «від напливу живих енергій», завдяки творчій здатності й потребі людини, знаходить дозвіл і «очищення» в ідеальній об’єктивації Ідеальною об’єктивацією весни у Фиальте, у яку занурений і в якій розчинений ліричний герой, виявляється Ніна Вона не могла не з’явитися (хоча ця остання зустріч і ставиться в заслугу долі), тому що ідеальна об’єктивація як процес, як максимальна напруга й «випромінювання» духу пов’язана з тим, що зникає «границя між вічністю й речовиною».6 И прозоре, проникне середовище створює можливість чуда: Ніна втілюється не в художній, поетичний образ, вона є ліричному героєві в плоті