Твір по літературі: Основні теми творчості А. И. Куприн у кращих своїх добутках відбив буття різних станів російського суспільства кінця XIX — початку XX сторіччя. Продовжуючи гуманістичні традицій російської літератури, особливо Л. Н.
Толстого й А. П. Чехова, Куприн був чуйний до сучасності, до її актуальних проблем. Літературна діяльність Куприна почалася в пору його перебування в кадетському корпусі. Він пише вірші, де звучать те ноти зневіри й туги, то чуються героїчні мотиви («Сни»).
В 1889 році вихованець юнкерського училища Куприн друкує в журналі «Російський сатиричний листок» невелике оповідання, що називається «Перший дебют». За опублікування оповідання без дозволу начальства Куприн був підданий арешту на гауптвахті Вийшовши у відставку й оселившись у Києві, письменник співробітничає в київських газетах. Цікавим літературним явищем була серія нарисів «Київські типи». Створені ним образи відбивали істотні риси строкатої міської обивательщини й людей «дна», характерні для всієї Росії. Тут зустрічаються образи студента-«белоподкладочника», квартирної господарки, прочанки-ханжи, пожежного, невдалої співачки, художника-модерніста, жителів нетрів Уже в 90-е роки на матеріалі армійського побуту в оповіданнях «Дізнання», «Нічліг» письменник ставить гострі моральні проблеми. В оповіданні «Дізнання» обурливий факт покарання різками солдата-татарина Мухамета Байгузина, що навіть не міг зрозуміти, за що його карають, змушує підпоручика Козловского по-новому відчути мертвущу, бездушну атмосферу царської казарми й свою роль у системі гноблення. Пробуджується совість офіцера, народжується почуття духовного зв’язку із загнаним солдатом, невдоволення своїм положенням і в результаті — вибух стихійного невдоволення. У цих оповіданнях відчувається вплив Л.
Толстого в питаннях про моральну відповідальність інтелігенції за страждання й трагічну долю народу У середині 90-х років у творчість Куприна владно входить нова тема, підказана часом. Навесні він їде кореспондентом газети в Донецький басейн, де знайомиться з умовами праці й побуту робітників. В 1896 р. він пише більшу повість «Молох». У повісті дана картина життя великого капіталістичного заводу, показаний убогий побут робочих селищ, стихійні протести робітників. Письменник показав все це через сприйняття інтелігента. Інженер Бобрів болісно й гостро реагує на чужий біль, на прояв несправедливості.
Герой порівнює капіталістичний прогрес, що творить фабрики й заводи, з дивовижним ідолом Молохом, що вимагає людських жертв. Конкретним втіленням Молоха в повісті є ділок Квашнин, що не гидує ніякими засобами для того, щоб нажити мільйони. У той же час він не ладь виступити в ролі політичного діяча й вождя («нам належить майбутнє», «ми сіль землі»). Бобрів із бридливістю спостерігає сцену плазування перед Квашниним. Предметом угоди із цим ділком стає наречена Боброва Ніна Зиненко. Героєві повести властиві подвійність і коливання. У момент стихійного спалаху протесту герой прагне підірвати заводські казани й тим помститися за свої й чужі страждання. Але потім вгасає рішучість, і він відмовляється від помсти ненависному Молоху. Повість кінчається оповіданням про бунт робітників, підпалі заводу, втечі Квашнина й виклику карателів для розправи свосставшими.
В 1897 р. Куприн служить керуючим маєтком у Ровенському повіті. Тут він тісно зближається із селянами, що й відбилося в його оповіданнях «Лісова глухомань», «Конокради», «Срібний вовк». Пише чудову повість «Олеся». Перед нами поетичний образ дівчини Олеси, що виросла в хаті старої «чаклунки», поза звичайними нормами селянської сім’ї. Любов Олеси до випадково заехали в глухе лісове сільце інтелігентові Іванові Тимофійовичу — це вільне, просте й сильне почуття, без оглядки й зобов’язань, серед високих сосон, пофарбованих багряним відблиском зорі, що догоряє.
Історія дівчини одержує трагічний кінець, тут вторгаються в привільне життя Олеси й корисливі розрахунки сільських чиновників, і марновірства темних селян. Побита й осміяна Олеся змушена бігти з лісового гнізда У пошуках сильної людини Куприн часом поетизує людей соціального «дна». Конокрад Бузига («Конокради») виведений як могутня натура, автор надає йому риси великодушності — Бузига піклується про свого хлопчика Василе. Дивні оповідання про тварин («Смарагд», «Білий пудель», «Барбос і Кулька», » Ю-Ю» і інші.) Нерідко сильні й гарні тварини стають жертвами корисливості, низинних людських страстей В 1899 р. відбувається знайомство Куприна з Горьким у горьковском журналі «Знання» і в 1905 р. публікується повість Куприна «Двобій». Своєчасність і суспільна цінність добутку полягав у тім, що він правдиво і яскраво показав внутрішнє розкладання російської армії.
Герой повести «Двобій» — молодий поручик Ромашов, на відміну від Боброва («Молох»), показаний у процесі духовного росту, поступового прозріння, звільнення з-під влади традиційних понять і подань свого кола. На початку повести, незважаючи на доброту, герой наївно ділить усіх на «людей чорної й білої кістки», думаючи, що він належить до особою, вищій касті. У міру того, як розсіюються помилкові ілюзії, Ромашов починає міркувати про порочність армійських порядків, про несправедливість всього життя. У нього виникає почуття самітності, жагуче заперечення нелюдськи брудного, дикого життя. Жорстокий Осадчий, буйний Бек-Агамалов, сумовитий Лещенко, франтуватий Бобеинский, армійський служака й п’яниця Зливу — всі ці офіцери показані далекими правдошукачеві Ромашову. В умовах сваволі й безправ’я вони втрачають не тільки справжнє подання про честь, але й людський вигляд. Це особливо позначається в їхньому відношенні ксолдатам.
У повісті проходить цілий ряд епізодів солдатської муштри, уроків «словесності», підготовки до огляду, коли офіцери особливо жорстоко б’ють солдатів, рвуть барабанні перетинки, звалюють кулаками на землю, змушують «веселитися» знемагаючих від жари, засмиканих людей. У повісті правдиво намальована солдатська маса, показані індивідуальні характери, люди різних національностей із властивими ним традиціями. Серед солдатів росіянин Хлебников, українці Шевчук, Борийчук, литовець Солтис, черемис Гайнан, татари Мухаметтинов, Карафутдинов і багато хто інші. Всі вони — неспритні селяни, робітники, мастеровие — важко переносять відрив від рідних місць і звичної праці, особливо виділяє автор образи денщика Гайнана й солдата Хлебникова. Хлебников, недавно відірваний від землі, органічно не сприймає армійські «науки», і тому йому доводиться виносити на собі всю вагу положення заляканого солдата, беззахисного перед брутальністю начальства. Доля солдатів хвилює Ромашова. У цьому внутрішньому протесті він не самотній. Своєрідний філософ і теоретик, підполковник Казанський різко критикує порядки в армії, ненавидить вульгарність і неуцтво, мріє про звільнення людського «я» від пута прогнилого суспільства, він проти деспотизму й насильства. Ромашов знає, що солдати придавлені й власне неуцтво, і загальним рабством, і сваволею, і насильством з боку офіцерів.
Сцену зустрічі Ромашова із замученим Хлебниковим, питавшимся кинутися під поїзд, і їхня відверта розмова Паустовский справедливо відносить до «однієї із кращих сцен у російській літературі». Офіцер визнає в солдаті друга, забуваючи про кастові перешкоди між ними. Гостро порушивши питання про долю Хлебникова, Ромашов умирає, так і не знайшовши відповіді, яким шляхом треба йти до звільнення. Смертельна для нього дуель із офіцером Николаевим є як би наслідком наростаючого конфлікту героя з військово-офіцерською кастою.
Привід для дуелі пов’язаний з любов’ю героя до Олександри Петрівні Николаевой — Шурочке. Щоб забезпечити кар’єру чоловіка, Шурочка придушує в собі кращі людські почуття й просить Ромашова не ухилятися від дуелі, тому що це ушкодить її чоловікові, що хоче надійти в академію. «Двобій» став незвичайно популярним у Росії й незабаром був переведений на європейські мови Атмосферою революційних днів дихає чудове оповідання Куприна «Тамбринус». Тема всеперемагаючого мистецтва сплетена тут з ідеєю демократизму, сміливого протесту «маленької людини» проти чорних сил сваволі й реакції. Лагідний і веселий Сашка своїм неабияким талантом скрипаля й щиросердністю залучає в одеський кабачок різноплемінну юрбу портових вантажників, рибалок, контрабандистів. Із захватом зустрічають вони мелодії, у яких відбивається сцена суспільних настроїв і подій — від російсько-японської війни до революції, коли Сашкина скрипка звучить бадьорими ритмами «Марсельєзи». У дні терору, що наступив, Сашка кидає виклик переодягненим детективам і чорносотенним «мерзотникам у папасі», відмовляючись грати на їх вимогу монархічний гімн, відкрито викриваючи їх в убивствах і погромах. Покалічений царською охранкою, він вертається до портових друзів, щоб грати для них на окраїні оглушливо-веселого «Чабана». Вільна творчість, сила народного духу, по думці Куприна, непереможні В еміграції в добутках А.
И. Куприна починає зустрічатися сентиментальне прикрашання минулого Росії, того самого минулого, якому він раніше виносили вирок. Такий, наприклад, автобіографічний роман «Юнкера». Куприн не міг більше жити без батьківщини.
Він вертається в Росію в 1937 р., але більше нічого не пише й незабаром умирає