Твір по літературі: Особистість і держава у творчості А. С. Пушкіна Конфлікт особистості й держави за всіх часів неминучий. Тому взаємини особистості із владою турбували людей завжди. Одним з перших цю тему в літературі підняв Софокл в V столітті до нашої ери. Проблема ця залишалася актуальної й у часи Пушкіна в XIX столітті, як вона актуальна й по цей день Софокл, розглядаючи в трагедії «Антигонів» конфлікт Антигони із правителем Фив Креонтом, вирішує питання, хто правий на користь Антигони — окремої особистості. Звичайно, своєю трагедією Софокл призвав правителів бути уважніше до інтересів особистості, не видавати абсурдних і не приносять практичної користі наказів. Але більший акцент Софокл зробив на індивідуальності правителя, що, як усяка людина, може помилятися.
Тому влада може бути не права Проблема недосконалості державного устрою з’явилася в Пушкіна ще в ранніх добутках. Олександр Сергійович теж загострював увагу читачів на особистості правителя, але це вже не було основною причиною трагедій. Проблема державного устрою й справедливості правління стала більше об’ємної й розглядалася Пушкіним у більше складному аспекті, чим ця ж проблема в Софокла. Так, в оді «Вільність», написаної в 1817 році, лиха правителів і цілих держав з їхніми народами відбулися через те, що або правителі, або народ забули «Закон» рівності, справедливості: И горі, горі племенам, Де дрімає він <закон> необережно, Де иль народу, иль царям Законом панувати можливо! У ранні роки Пушкіну представлялося, що можна змінити державний лад, зробити його більше демократичним і гуманним. Так, у вірші «До Чаадаєва» Пушкін відкрито заявив про це: Мій друг, вітчизні присвятимо Душі прекрасні пориви! Товариш, вір: зійде вона, Зірка чарівного щастя, Росія вспрянет від сну, И на уламках самовластья Напишуть наші імена! Але згодом погляди А.
С. Пушкіна змінилися. Пройшовши через посилання, вистраждавши спрагу волі, вичерпавши можливості романтизму, поет дійшов висновку, що повної волі, до якої тяжів герой «Кавказького бранця», не буває, її не може й не мабуть, тому що в противному випадку завжди будуть пригноблені чиєюсь надмірною волею (такий висновок А. С. Пушкін робить у поемі «Цигани», на прикладі Алеко). Поступово, крок за кроком, поет відходить від романтизму й переходить до реалізму. Почато роботу над «Євгенієм Онєгіним». Створено історичну трагедію «Бориса Годунов». Виявилося, що народ, саме народ, визначає долю правителя й держави, перемагає завжди той, на чиїй стороні народ.
Цією основною тезою «Бориса Годунова» Пушкін точно відповістив на запитання про причини провалу грудневого повстання, що відбулося незабаром після закінчення роботи над трагедією Але чи знаєш, чим сильні ми, Басманов? Не військом, ні, не польскою підмогою, А думкою; так! думкою народним Усвідомивши роль народу й приреченість спроб переулаштувати держава, зробити його вільним, переживши ряд особистих невдач і неприємностей, поет розробляє проблему особистої внутрішньої волі кожної окремої людини. Поет і для себе вибирає шлях внутрішньої волі, що ясно пролунало у вірші «До моря» або в більше пізньому вірші «З Пиндемонти»: Нікому Звіту не давати, собі лише самому Служити й догоджати; для влади, для лівреї Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї <…> От щастя! от права… Замислюючись над проблемами особистості, Пушкін звертає увагу на тему, до нього ніким всерйоз не порушену, — на проблему «маленької людини», його взаємин із зовнішнім миром, державою. 14 вересня 1830 року була написана чергова повість із циклу «Повести Белкина» «Станційний доглядач».
Пушкіна показав, що «маленька людина» має повний спектр людських почуттів, що проблеми «маленької людини» заслуговують на увагу. Станційний доглядач Самсон Вирин має повне право на щастя, і ущемляти його права й робити його нещасним — значить робити зло Пізніше, у петербурзькій повісті «Мідний вершник», А. С. Пушкін розглянув проблему взаємин особистості й держави в більше абстрактній формі. У конфлікт, із владою вступає молодий бедний чиновник по ім’ю Євгеній, закоханий у свою наречену Парашу. Він будує плани на майбутнє життя разом зі своєї коханої: Женитися?
Ну… навіщо ж немає? Воно й важко, звичайно, Але що ж, він молодий і здоровий, Трудитися день і ніч готів Але його бажанням не призначено збутися: повінь несе життя Параші. Євгеній не зміг пережити горя й повернутися в русло звичайного життя. Він божеволіє. Свій гнів, всю свою ненависть Євгеній обертає на Петра Першого, на «того, чиєю волею фатальної під морем місто заснувалося», через якого Параша була приречена на смерть. Адже Петро Перший, починаючи будівництво міста, не приймав у свої розрахунки, якої небезпеки будуть піддаватися його жителі; просуваючи Росію до моря, він думав про те, що Відсели загрожувати ми будемо шведові Тут буде місто закладене На зло гордовитому сусідові Нерівний бій між Петром і Євгенієм кінчається смертю останнього. Особистість програлася «Добро, будівельник чудотворний!
— Шепнув він, злобливо затремтівши, — Ужо тобі…» І раптом прожогом Бігти пустився. Здалося Йому, що грізного царя, Миттєво гнівом возгоря, Особа тихенько зверталася… И с тої пори, коли траплялося Іти тією площею йому… Картуз зношений симал, Збентежених очей не піднімав И йшов сторонкою Але, незважаючи навіть на автобіографічність якоюсь мірою свого героя, Пушкін не вирішує проблему особистість — держава однозначно. Нехай «зло» залишилося невідомщеним, але поет виявив свою симпатію до особистості вже тим, що показав, чим можуть обернутися для людей великі справи. У той же час поет віддає данину замилування перетворенням Петра (згадаємо вступ).
Для Пушкіна Петро Перший залишається великим будівельником Росії незважаючи ні на що. Петро думав про благо всього держави, а Євгеній — про особистий. У цьому й криється нерозв’язність конфлікту Таким чином, позиція Пушкіна-Літератора змінювалася згодом, разом з поглядами Пушкіна-Людини. Від романтично настроєного юнака, що шукає волі, що жадає перетворень, чинених під впливом ідей освіти, поет приходить до реалістичного погляду на дійсність.
Йому відкрилася вся складність проблем навколишнього світу, що ніколи не могло б трапитися у світі переконаного романтика. Пушкіна, як теперішній реаліст, бачив неминучість і швидше за все нерозв’язність конфлікту особистості з державою. Він бачив зло, принесене особистості державною машиною, він щиро співчував людині, що страждає від влади, бажання й мрії якого він уважав повністю законними, але й відзначав добро й заслуги держави перед окремою особистістю. Внаслідок нерозв’язності цієї проблеми будь-які протести, подібні до протесту Євгенія, проти байдужості державної машини по відношенню особисто до нього, до людини, стають безглуздими Протистояння особистості й держави — одна із самих привабливих для А. С.
Пушкіна тим. Саме вона постійно й наполегливо перегукується з такими вічними його мотивами, як воля, місце людини в суспільстві, сила, влада. Ширше всього антагонізм особистості й держави показаний у поемі «Мідний вершник». На неї ми й будемо опиратися Як сторони конфлікту А. С. Пушкін створив два образи: Петра Першого і Євгенія. Петро — втілення держави, імператор расейский, Мідний вершник.
Він побудував Санкт-Петербург. Для Росії, для країни, для держави це добре — «відсели загрожувати ми будемо шведові». Але в чи благо це Євгенію, россу, людині, особистості? А хто, властиво, сказав, що Євгеній — особистість? Ми Щедро роздаємо хвалебні епітети (як, втім, і всякі інші), ліпимо ярлики, але чи заслужив їхній Євгеній? Заслужив. Хоча б і своїми останніми словами «ужо тобі…» явно заслужив.
Цим він повстав проти самодержця, а значить — проти держави. Той, хто насмілився на таке, — уже особистість. Крім того, під «особистістю» (у літературному, а не біологічному змісті) звичайно мають на увазі людини, що має власний погляд на речі, а не пропалює життя свою «з легкістю незвичайної». Отож, у Євгенія є цей самий «власний погляд». Євгеній — прихильник «тихого щастя»: не «украв — випив — у в’язницю», а «будинок — дружина — кар’єру». Звичайно, таких людей чимало, але тих, хто знову ж заради своєї ідеї руку на вождя підніме, — одиниці. Євгеній у їхньому числі. Виходить, він особистість.
І Петро Перший теж особистість Таким чином, копнувши поглубже, відразу стає ясно: конфлікт в «Мідному вершнику» не просто війна між «гарною» особистістю й «поганим» державою (або навпаки, як завгодно). Це вже зіткнення особистості, що живе заради власної користі, з особистістю, що живе заради всієї Росії, її народу, її людей, тобто — заради інших особистостей Виходить, у якімсь ступені людин і «особливий апарат органів публічної влади» коштують в одному ряді, пліч-о-пліч, так сказати. Але в такому випадку в поемі повинна бути якась «третя сила», що якщо не згуртує Петра Першого і Євгенія, наприклад, у неприйнятті себе самої, те хоча б натякне на таку можливість. На можливість єднання особистості й держави (але ж так воно й повинне бути в ідеалі). И А.
С. Пушкін знаходить третю силу. Як ні банально, нею стає природа, стихія. Саме її поборов Петро Перший, звівши північну столицю, саме вона збунтувалася в 1824 році. Збунтувалася саме проти варті на Неві міста, проти його творця, проти держави Не будучи частиною держави, Євгеній залучений у цю боротьбу поневоле.
І зненацька виявляється на стороні саме держави. Сцена «Петро і Євгеній приборкують лев і коня» тому зайве підтвердження. Євгеній тут, разом з Вершником. А наречена його, з якої він збирався жити «по природі», у бездиханному стані десь по ту сторону стихії. Туди шляхи немає. Ну а куди ж є?
А є зовсім несподіваний результат поеми. Що відбувається після знаменитого «ужо тобі…»? Євгеній у страху біжить від Вершника, той за ним. З одного боку, це гнів великого монарха на божевільного хробака. А з іншого боку — вони біжать в одному напрямку, і це що-небудь так значить. Два люті вороги зустрічаються на вузькій стежці саме в той момент, коли їм ділити особливо й нема чого. Євгеній біжить від Петра, а Петру, хоча бив гніві, не до Євгенія. Згадаємо, адже Петро Олексійович Романов помер в 1725 році від запалення легенів, отриманого точно під час попередньої повені.
Виходить, для його мідної статуї нинішній потоп — перст долі, і від нього потрібно терміново зникнути Отже, ми бачимо, що розглянутий конфлікт потроху із двоїстого виріс у потрійний. Допомогла в цьому прекраснейшая складова людського буття — природа. Саме розширення теми досить очевидно. Питання в іншому: навіщо це все знадобилося А. С.
Пушкіну? Одна зі схованих причин у наступному. Звичайно чим простіше модель добутку, тим видніше там автор. Він просто не може зникнути за примітивним сюжетом. А в «Мідному вершнику» Пушкін, як, напевно, ніде, не хоче «себе показати».
Він — співак реальності. Головними тому стають дві речі. По-перше, написати поему як можна объективнее. А по-друге, самому зрозуміти тільки що написане. Такий підхід дає небувалий ефект. Читач як би сам осмислює всі йому пропоноване й робить власні висновки. Загалом кажучи, інакше й неможливо. Конфлікт у чистому виді особистості й держави не має рішення.
Завжди він був, завжди він буде. Вирок А. С. Пушкіна: «Так буде так». Нехай кожний робить те, що хоче, і те, що може. Усього розсудять нащадки