Особистість і суспільство в романі А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» Євгеній Онєгін Пушкін

Особистість і суспільство в романі А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» «Євгеній Онєгін» — перший реалістичний роман у віршах, у якому А. С. Пушкін створив широку панораму життя російського суспільства першої чверті XIX століття. В. Г. Бєлінський назвав роман «енциклопедією російського життя», тому що в ньому показане життя столичного й помісного дворянства, життя Москви, виведені типові образи російських людей того часу, показана роль суспільства у формуванні особистості У романі велике місце відведене показу життя провінційного дворянства, що становило значний шар російського суспільства пушкінської пори. У добутку особливо гостро ставиться проблема взаємодії двох культур: петербурзької, європеїзованої, блискучої, але бездушної, і патріархальної, що зберігає «звички милої старовини», невигадливої. Ця проблема проявляється насамперед у взаєминах головних героїв — Євгенія Онєгіна й Тетяни Ларіної Перший розділ роману присвячений докладному оповіданню про життя Онєгіна в Петербурзі, його вихованню, типовому для світських молодих людей того часу, у результаті якого герой не одержав достатньої поживи для розуму («ми все вчилися потроху чому-небудь і як-небудь») і серця («сварив Гомера, Феокрита…»), а засвоїв у досконалості лише прийоми світського поводження («як рано міг він лицемірити…»). Пушкіна детально описує времяпрепровождение світського джиґуна, його інтереси, побут.

Не дивно, що в результаті всього цього героя охопив «сплін», або «вічна російська нудьга» як природна реакція скільки-небудь мислячої людини на порожнечу життя, що він веде На початку роману Онєгін рисується ще без злої іронії, розчарованість у світлі зближає його з автором («я був озлоблений, він похмурий») і змушує читачів випробовувати до нього симпатію («мені подобалися його риси…»). Пушкіна помічає ті риси, які ріднять його з героєм: увага до своєї зовнішності («бути можна діловою людиною й думати про вроду нігтів») і дамам на балах, але в той же час він завжди «радий помітити різницю» між ними й просить читача не ототожнювати їх. Ні книги, ні перо не змогли надовго привернути увагу Онєгіна, але головне, у чому проявляється їхня різниця, — це відношення до природи. Євгенія в ній, як і у всім, залучала новизна («і дуже радий, що колишній шлях перемінив на що-небудь»), що зникає дуже незабаром: Два дні йому здавалися нові Відокремлені поля… На третій гай, пагорб і поле Його не займали боле, Потім уже наводили сон… — поступившись місцем звичної нудьзі Подання про природу як про джерело натхнення й усяких позитивних емоцій у людині збереглося в «простого вихованця природи на все життя»: Я був породжений для життя мирної, Для сільської тиші…

Настільки ж трепетне відношення до крас природи ми бачимо й у духовно близької поетові героїні Тетяни Ларіній. Саме в природі вона знаходить щиросердечне заспокоєння. Так, їдучи в Петербург, Вона, як з давніми друзями, Зі своїми гаями, лугами Ще розмовляти поспішає І, потрапивши в «шум блискучих суєт», найбільше тужить про «життя польовий». Все истинно російське, уважає Пушкін, нерозривно пов’язане із природним початком, перебуває в повній з ним гармонії. Так, автор малює свою героїню «русскою душою», незважаючи на те, що та «виражалася із працею мовою своєму рідному».

Тетяна «вірила преданьям простонародної старовини, і снам, і картковим гаданьям, і пророкуванням місяця». Героїня була набагато ближче до основ народного життя, чим Онєгін. Вона спілкувалася із кріпаками, з народом. Її нянька, кріпосна селянка, виявилася їй духовно ближче, чим мати або сестра, саме їй вона довіряє серцеву таємницю. Тетяна ворожить разом із селянськими дівчинами: Служниці із усього двору Про панянок своїх ворожили І їм обіцяли щороку Мужьев військових і похід Однак Пушкін не ідеалізує помісний уклад життя.

«Вічна розмова про дощ, про льон, про скотарню» нітрохи не розумніше «нескладної вульгарної дурниці» столичних віталень. Неквапливий сільський уклад дає нітрохи не більше можливостей для вдосконалювання особистості, чим суєта Петербурга Яскравим прикладом неквапливого укладу сільського життя, її звичок може служити Ольга, що зовні персоніфікує красу дівчин того часу: «ока, як небо, блакитні, посмішка, локони лляні», позбавлена глибокого духовного наповнення. Ольга не прагнула щось пізнати, їй досить було із сусідами «потужити, і позлословити, і посміятися який про що». Ольга не довго плакала після загибелі Ленского, швидко утішилася й вийшла заміж за проїзного улана.

У майбутньому Ольга повторить долю своєї матюкай Тетяні ж «романи заміняли всі», «вона влюблялася в обмани й Ричардсона, і Руссо». Героїня далека навколишнім її людям: «Вона в сім’ї своєї рідної здавалася дівчинкою чужої… дитя сама, у юрбі дітей грати й стрибати не хотіла». Замисленість, її подруга Від самих колискових днів, Теченье сільського дозвілля Мріями прикрашала їй Вона самотня у своєму суспільстві так само, як самотній Онєгін у світлі. З образом Тетяни Ларіній зв’язана безліч фольклорних елементів. Її сон за формою представляє типову казку із традиційними персонажами: кошлатим ведмедем, збіговиськом нечистої сили (напівжуравель і напівкіт, карла із хвостиком, живаючи млин).

Сон зближає героїню з російським народним епосом, з «російським духом». Заслуга Пушкіна була в тім, що в образі Тетяни Ларіній він створив перший зразок істинно росіянці героїні Пушкіна, поступово затверджуючи у своїй творчості принципи реалізму, чимало уваги приділяв середовищу, у якій формувалися характери героїв. Так, у романі «Євгеній Онєгін» відтворена життя села, помісних дворян, життя світла Петербурга й Москви. Головні герої є породженням свого середовища, що зробила їх такими, визначивши їхні життєві позиції й долі.