По-іншому вирішується тема «праведника» у речах, що пішли за «Соборянами». Усе більше й більше відходить Лєсков від ідеалізації «старої казки», усе більше й більше заглиблюється його критичне відношення до дійсності, і, відповідно до цього, і «праведників» письменник шукає в іншому середовищі. В «Відбитому ангелі» (1873) героями виявляються вже старообрядники, що ведуть боротьбу із православ’ям, але кінчається повість їхнім переходом у лоно православної церкви. Це було явною натяжкою. В 1875 році Лєсков повідомив через границю своєму приятелеві, що він зробився «перевертнем» і вже не палить фіміаму многим старим богам: «Найбільше розладнав із церковністю, з питань якої всмак начитався речей, у Росію що не допускаються… Скажу лише одне, що прочитай я все, що тепер по цьому предметі прочитав, і вислухай те, що почув, — я не написав би «Соборян» так, як вони написані… Зате мене посмикує тепер написати російського єретика — розумного, начитаного й вільного духовного християнина». Тут же він повідомляє, що стосовно Каткову почуває те, «чого не може не почувати літературна людина до вбивці рідної літератури».
Що стосується «Відбитого ангела», те Лєсков сам визнавався потім, що кінець повести був «прироблений» під впливом Каткова й не відповідав дійсності. Більше того, у заключній главі «Печорських антиків» Лєсков заявив, що насправді ніякої ікони старовір не крав і по ланцюгах через Дніпро не переносив: «А було дійсно тільки наступне: один раз, коли ланцюга були вже натягнуті, один калузький муляр, за уповноваженням від товаришів, сходив під час великодньої заутрені з київського берега на чернігівський по ланцюгах, але не за иконою, а за водкою, що на тій стороні Дніпра продавалася тоді багато дешевше. Налив барило горілки, відважний ходок повісив його собі на шию й, маючи в руках тичина, що служив йому балансом, благополучно повернувся на київський берег зі своею корчемною ношею, що і була тут распита в славу св. паски
Відважний перехід по ланцюгах дійсно послужив мені темою для зображення розпачливій росіянці видали, але ціль дії й взагалі вся історія «Відбитого ангела», звичайно, інша, і вона мною просто вигадана». Отже, за «іконописним» сюжетом коштує зовсім інший сюжет — бешкетного характеру. Сполучення такого роду протилежностей характерно для Лєскова: поруч із іконописом — любов до лубка, до народних картинок, до проявів теперішній росіянці видали. Описуючи своє життя в Києві, він розповідає: «Я жив у Києві в дуже багатолюдному місці між двома храмами — Михайлівським і Софійським, і отут ще стояли тоді дві дерев’яні церкви. У свята тут було так багато дзенькоту, що бувало важко витримати, а внизу по всіх вулицях, що сходить до Хрещатика, були шинки й пивні, а на площадці балагани й гойдалка». Це сполучення відзначене й підкреслене Лєсковим недарма; воно позначається у всій його творчості, у тому числі й в «Соборянах»: не випадково, як ми бачили, там поруч із Туберозовим коштує могутній богатир Ахілла
Так поступово відбувався «важкий ріст» Лєскова. В 1894 році він писав Толстому, що тепер не міг би й не став би писати нічого начебто «Соборян» або «Відбитого ангела», а охоче написав би «Записки розстрижи»; «але цього в нашій батьківщині надрукувати не можна», — додав він
Особливо важлива для розуміння змісту й подальшого руху теми «праведника» у творчості Лєскова повість «Зачарований мандрівник» (1873). Тут Лєсков уже відходить від церковної теми: чорноземний богатир Іван Северьянич Флягин, видом своїм схожий на Іллю Муромця, знавець коней, «несмертельний» авантюрист, стає ченцем-чорноризцем тільки після тисячі пригод, коли йому вже «дітися було нікуди». Особливим і глибоким змістом наповнений тривалий і гаданий на перший погляд майже нескладним — до того різноманітні й навіть ні із чим часом незгідні перипетії цієї людської долі — оповідання про мандрівки по життю Івана Флягина. Вихідна точка цих мандрівок — кріпосне, двірське положення героя. Воно освітлено особливим, чисто лесковским образом. За нагнетениам дивних ознак, прийме таємничої «долі», що нависла над майбутнім мандрівником, читач бачить гірку правду кріпосницький відносин. Іван Флягин ціною безмірної самовідданості врятував життя своєму панові, але його можна нещадно висікти через те, що він не догодив хозяйкиной кішці. На цій темі-темі ображеного особистого достоїнства — Лєсков не дуже наполягає, тому що його в цьому випадку цікавить інше, його цікавить подальше поглиблення й розвиток цієї ж теми. Важливіше всього те, що у свідомості Івана Флягина немає ніякої опорної крапки, ніякої нитки, що связуют окремі прояви його особистості. Невідомо, як він надійде в тім або іншому випадку — він може надійти й так, і зовсім інакше. Внутрішня розмитість норм станового життя тут позначається відсутністю моральних і взагалі яких-небудь інших критеріїв щиросердечного життя. Випадковість — такий головна ознака «щиросердечного господарства» Івана Флягина на початку його мандрівок. От один з епізодів початку мандрівок Івана Флягина. Іван стереже й няньчить чиновницьке дитя, матір якого пішла від чоловіка до якогось офіцера. Мати хотіла б повести із собою дитини, Іван не піддається ніяким угодам і не спокушається ні на які обіцянки. Справа відбувається на морському березі, і раптом Іван зауважує, що «по степу легкий улан іде». Це офіцер іде на допомогу своєї коханої. Єдина думка, що виникає в Івана, — «от би мені відмінно з ним з нудьги пограти», «бог дасть, собі на втіху поб’ємося». І Іван дійсно провокує наглейшим образом бійку. Але корду з’являється чиновник, батько дитини, з пістолетам, спрямованим на суперника, Іван вистачає дитину в оберемок, наганяє тільки що смертельно ним ображеного офіцера і його кохану й утікає сними.
Це — не голос, що заговорив раптом, совісті, а чиста й, так сказати, послідовна й безмежна випадковість, як єдина норма внутрішнього життя. Саме ця повна байдужність і до добра й до зла, відсутність внутрішніх критеріїв і жене мандрівника по мирі. Випадковість зовнішніх перипетій його долі органічно пов’язана з особливостями внутрішнього миру мандрівника. Сам же такий тип свідомості створений розпадом старих суспільних зв’язків
Епопея мандрівника є разом з тим (і це головна її тема) пошуки нових зв’язків, пошуки високих моральних норм. У результаті «ходіння по борошнах», мандрівництва, Іван Флягин знаходить ці високі моральні норми. Важливо те, як він знаходить їх. Кульмінація духовної драми мандрівника — його зустріч, із циганкою Грушею. Цій зустрічі передує крайній ступінь духовної порожнечі, що виражається в безглуздих і диких запоях. Випадково зустрінутого в трактирі людини з «шляхетних», декласованого дворянина-босяка, Іван Флягин просить позбавити його від цієї немочі, і той його рятує (сюжет «Зачарованого мандрівника» взагалі відзначений рисами казкового епосу). П’яничка-«магнетизер» і вимовляє словами зміст відбувається із Флягиним. Його запій, так само як і падіння самого «магнетизера», — наслідок спустошеності й втрати старих суспільних зв’язків. Як розповідає мандрівник, «магнетизер» «п’яного біса від мене звів, а блудного при мені поставив». Флягин самовіддано, з нескінченною готовністю служити іншій людині, закохався в циганку Грушу. В іншій людині, у нескінченному до нього повазі, преклонінні перед ним знайшов мандрівник перші нитки зв’язків з миром, знайшов у високій пристрасті, начисто вільної від егоїстичної винятковості, і свою особистість, високу цінність своєї власної людської індивідуальності. Звідси — прямий шлях до любові, ще більш широкої й всеосяжної, — любові до народу, до батьківщини. Епопея «ходіння по борошнах» виявилася драмою пошуків шляхів служіння батьківщині. У монастир страниик потрапив не по покликанню, релігійному фанатизму, не тому, що так судила казкова «доля». Він потрапив туди тому, що «дітися було нікуди» людині, що виламалася зі свого середовища. Він веде мовлення, зовсім невластиві ченцеві: «Начитую в газетах, що постійно й у нас і в чужих краях неумолчними усти скрізь затверджується мир. І отут-те здійснилося моє прохання, і став я раптом розуміти, що зближається проречене: «егда рекут мир, нападає внезапу всегубительство», і я здійснився страхом за народ росіянин…»