Лєсков не піддався ні на які угоди й категорично відкинув наміри влади визначати напрямок і характер його літературної роботи. Виникло запитання про відставку. Щоб додати справі пристойне бюрократичне обличчя, Делянов просить Лєскова подати прохання про звільнення. Письменник рішуче відкидає й це речення. Наляканий погрозою суспільного скандалу, розгублений міністр запитує Лєскова, навіщо ж йому потрібно звільнення без прохання, на що Лєсков відповідає: «Потрібно! Хоча б для некрологів: мого й… вашого». Вигнання Лєскова зі служби викликало відомий суспільний резонанс. Ще більше суспільне значення, безсумнівно, мав скандал, що розігрався при виданні Лєсковим, уже наприкінці життя, зібрання творів. Почате письменником в 1888 році видання десятитомного зібрання творів мало для нього подвійне значення. Насамперед воно повинне було підвести підсумки його тридцятирічного творчого шляху, перегляду й переосмислення всього створеного їм за ці довгі й бурхливі роки. З іншого боку, що жив після відставки винятково на літературні заробітки, письменник хотів домогтися відомої матеріальної забезпеченості, для того щоб зосередити всю свою увагу на втіленні підсумкових творчих задумів. Видання було почато, і справа йшла благополучно до шостого тому, до складу якого ввійшли хроніка «Зубожілий рід» і ряд добутків, що трактують питання церковного життя («Дріб’язку архієрейського життя», «Єпархіальний суд» і т.д.). На тім був накладений арешт, тому що були усмотрени в його змісті антицерковні тенденції. Для Лєскова це було величезним моральним ударом — виникла погроза краху всього видання. Ціною вилучення й заміни неугодних цензурі речей, після довгих митарств, удалося врятувати видання. (Вилучена цензурою частина тому згодом була, очевидно, спалена.) Зібрання творів мало успіх і виправдало, що покладали на нього письменником надії, але скандальна історія із шостим томом дорого коштувала письменникові: у день, коли Лєсков довідався про арешт книги, з ним уперше, по його власному свідченню, відбувся припадок хвороби, через кілька років (21 лютого/5 березня 1895 р.) сведшей його вмогилу.
Зміна літературно-суспільної позиції Лєскова в останній період його життя відомим образом характеризується й навкруги журналів, у яких він друкується. У його співробітництві зацікавлені журнали, які раніше від нього відверталися. Суцільно й поруч його добутки виявляються навіть надмірно різкими у своїх критичних тенденціях для ліберальної преси; деякі художньо доконані його створення із цієї причини так і не побачили світла до революції, у їхньому числі такий шедевр лесковской прози, як «Заячий реміз».
Різке посилення критичних тенденцій в останній період творчості Лєскова особливо виразно позначається в цілій групі добутків, створених їм наприкінці життя. До цього зльоту прогресивних устремлінь безпосередньо веде ряд ліній художньої роботи Лєскова 80-х років, особливо — сатирична лінія. Внаслідок своєрідних якостей його стилістичної (у широкому змісті слова) манери говорити про сатира як про чіткий жанровий різновид стосовно до Лєскова доводиться з деяких часток умовності; елементи сатири тією чи іншою мірою властиві більшості речей Лєскова. І все-таки можна говорити про речі властиво сатиричних, як, наприклад, повість «Сміх і горе» (1871). Повість ця, при всій специфіці її жанрового фарбування, багатьма рисами близька до «Зачарованого мандрівника»: головною її темою є тема випадків в особистій і соціальній долі людини — випадків, обумовлених загальним укладом життя
В «Зачарованому мандрівнику» тема ця вирішувалася переважно в ліричному й трагічному аспекті: «Сміх і горе» дають перевагу аспекту сатиричному. Деякі дослідники творчості Лєскова доходять висновку, що сатира у творчості Лєскова трохи зм’якшений і беззуба. Цей висновок можна зробити, тільки ігноруючи специфіку завдань Лєскова-Сатирика. Справа в тому, що Лєсков ніколи не піддає сатиричному осміянню цілий суспільний інститут, установу, соціальну групу як ціле. У нього свій спосіб сатиричного узагальнення. Сатира Лєскова будується на показі різкої невідповідності між омертвілими канонами, нормами, установленнями того або іншого суспільного інституту й життєвих потреб особистості. Як і в лірико-епічних жанрах, проблема особистості в сатиричних досвідах Лєскова є центром усього ідейної побудови речі
Так, скажемо, в «Залізній волі» (1876) різкому сатиричному осміянню піддаються реакційні риси пруссацтва: його колонізаторські тенденції, його вбога «мораль панів», його шовіністична незначність. Але навіть і тут, у добутку, бути може, що найбільше різко демонструє сатиричної можливості дарування Лєскова, у центрі оповідання — те, чим обертається пруссацтво для самого його носія як особистості. Чим більше життя б’є по тупих, дерев’яних принципах Пекторалиса, тим більше вперто й запекло він відстоює ці принципи. Зрештою виявляється повна душенная порожнеча героя: він не людина, а маріонетка на прив’язі безглуздих принципів
Якщо не дуже вдумуватися в зміст сатиричного завдання Лєскова в «Дріб’язках архієрейського життя» (1878), те ці нарисові на перший погляд замальовки можуть здатися зовсім необразливими. Може навіть здатися дивним та обставина, що книга ця так схвилювала вищу духовну ієрархію й за розпорядженням духовної цензури була затримана випуском і спалена. Тим часом, завдання Лєскова тут украй отрутне й дійсно по-лесковски сатиричне. Із самим безневинним видом автор оповідає про те, як архієреї занедужують нетравленням шлунка, як вони пригощають добірними винами видних чиновників, при цьому чи ледве не пускаючись у танок, як вони займаються моціоном для боротьби з ожирінням, як вони благодіють тільки тому, що прохач зумів знайти уразливе місце в їхніх симпатіях і антипатіях, як вони дрібно й смішно ворогують і змагаються зі світською владою й т.д. Підбор дрібних, на перший погляд, побутових деталей, що мистецьки відтворить побутове існування духовних чиновників, підпорядкований єдиному завданню. Лісочків як би послідовно викриває той маскарад зовнішніх форм, яким церква штучно відокремлює себе від звичайного обивательського російського життя. Виявляються цілком звичайні міщани, які рішуче нічим не відрізняються від пасомих ім’я духовних дітей. Безбарвність, порожнеча, банальність звичайного міщанського побуту, відсутність скільки-небудь яскравого особистого життя — от тема, що пронизує безневинні на перший погляд побутові замальовки. Виходить дійсно сатира, дуже образлива для тих, хто зображений, але сатира особлива. Кривдно все це для духовних осіб насамперед, тим, що цілком наочно оголено причину маскараду — особливих форм одягу, мови й т.д. Потрібний цей маскарад тому, що по суті звичайний архієрей рішуче нічим не відрізняється від звичайного міщанина або звичайного чиновника. У ньому немає й проблиску того основного, що офіційно представляє архієрей, — духовного життя. Духовний початок уподібнений тут рясі — під рясою схований пересічний чиновник з нетравленням шлунка або гемороєм. Якщо ж серед лесковских архієреїв попадаються люди з по-людському чистою душею й гарячим серцем, то це ставиться винятково до їхніх особистих якостей і ніяк не пов’язане з їхніми службово-професійними функціями й офіційним суспільним становищем. У цілому Лєсков своїми, особливими способами робить викриття побутового ритуалу церковності, багато в чому близьке до тому «зриванню масок», що так яскраво й гостро здійснював пізніше Лев Толстої